Розділ 1

Я одягла кожушок, шапку, відчинила попою двері й викотила зі спальні валізи. Простягнувши їх коридором, зупинилася на порозі вітальні й звернулася до батьків:

— Ну все, мамо, тату, не поминайте лихом, це сталося! Я йду з дому! Проводити мене не треба, відмовляти теж. Можна у вікно помахати білою хусткою на благословення, і потопала я в нове життя!

Час, щоб піти з батьківського будинку я, звичайно ж, обрала не найвдаліший. Годинник на стіні показував десяту вечора, за вікном йшов сніг, а по телевізору транслювали важливий для всієї країни хокейний матч. Але коли рішення прийняте, вибирати не доводиться — або я наважусь сьогодні, або ніколи. Тому, що бувають у житті кожної людини такі моменти, коли залишається покластися на зірки. А зірки цього передноворічного дня захотіли, щоби я, нарешті, усвідомила очевидне — сторінку моїх п’ятирічних стосунків із Жориком перевернуто назавжди!

Тато, прийнявши позу штангіста перед відповідальним жимом, раз по раз відривав від дивана опорну точку і стежив за грою хокеїстів, а мама читала любовний роман. І судячи з того, як почервонів її кінчик носа, на який уже встигли сповзти окуляри — кохання в романі було жахливо до чого любовне. Страшної сили справжнє! А не те що в мене!

Он, на обкладинці, дикун благородний скаче на коні. І, звичайно ж, з оголеним торсом і гривою волосся, що розвівається не гірше, ніж у його скакуна! Та на таку гриву пів гаманця коштів перевести треба! Без регулярного відвідування перукаря та дієтолога не обійтися, а йому хоч би хни — скаче собі по прерії, жодного разу не в пилюці. І я вже мовчу про скульптурний торс та депіляцію. Ех, тільки в книжках ось такі й бувають!

Мама перевернула сторінку і мрійливо посміхнулася — ну, звичайно! Тато пошкріб лисину й підвівся. Знову сів. Нецензурно вилаявся. Тільки Лайза — німецька вівчарка та хатня  улюблениця, підняла голову і здивовано повернула морду в мій бік — мовляв, ти чого бузиш, Наталко?

Ось так завжди. Ну чому собаки набагато краще відчувають людей?

Я кашлянула й солідно погриміла валізою.

— Гей, батьки! — гукнула не без образи. — Я взагалі-то від вас йду! А ви сидите собі, начебто так і треба!

— А що, не треба? — відгукнувся тато — він у мене ще той жартівник. — Давай, дочко, легкої дороги! — махнув рукою, продовжуючи стежити за хокеїстами, як кіт за мишами. — Як підеш, так і прийдеш! Ми завжди тобі раді! Тільки пивка на зворотному шляху захопи, — тато з побоюванням покосився на маму й обережно мені підморгнув, — безалкогольного!

Взагалі-то з дому я йшла не вперше, але щоби так серйозно — ніколи!

— Наташо, що сталося? — Мама нарешті відклала книгу вбік і поправила на носі окуляри. — На роботі щось трапилося? Чи знову зі своїм стоматологом вирішила зійтись? Ти ж Георгія покинула? — нахмурила вона лоба. — Чи вже ні? Щось я з вами зовсім заплуталася!

Мама Жорика не любила. Ні, не так. Мама мого колишнього хлопця терпіти не могла! Але не любила вона його не тому, що сама шкідлива, а тому, що він п’ять років голову її доньці морочив, у великому коханні присягався, з валізкою в кімнату в’їжджав і виїжджав, а зробити пропозицію руки та серця так і не зібрався.

— Ні, мамо, з Жорою ми розійшлися остаточно! — підтвердила рішуче. — Сльоза Крокодилівна перемогла, щоб її чорти вхопили! А ще, здається, у нього є інша дівчина.

Останнє речення я сказала тихіше, але мама однаково випустила книгу з рук і здивовано ахнула. Дикун на повному скаку телепнувся носом об підлогу — так йому і треба!

— У кого інша? — запитала вона, роззявивши рота. Від подиву в неї навіть подиху не вистачило: — У цього тхора плішивого?

Тато відразу погладив лисину й обурився, відреагувавши за принципом «чую дзвін, та не знаю, де він».

— Але-но! Попрошу без образ! Чого це я тхір?

— Та сиди ти, Феякін! — відмахнулася мама. — Не про тебе мова! Я про Георгія говорю!

— А-а, — з розумінням кивнув тато, повертаючись до хокею. — Якщо про Георгія, то правильно! — Він знову підняв над диваном п’яту точку, стежачи за шайбою, яка стрімко мчала до воріт суперників. — Гнати його треба в шию, я Наташці давно товкмачу! Он, наш Вовчик, той одразу з Ольгою одружився й дітей настругав, за ніс не водив! А цей одне ниє — мама проти, мама не перенесе… Тьху! Та хіба ж це мужик?! Шмаркля! Та будь на місці Наташки Володька, він би давно цього горе-залицяльника зі сходів спустив!

Ну ось, знову двадцять п’ять. Знову тато за своє.

Є в мене старший брат Вовка — гордість сім’ї, що працює на півночі. Ось він ідеальний син та всьому приклад. І спортсмен, і вчився добре, і університет закінчив з червоним дипломом інженера-енергетика, не те що я — вивчилася в коледжі на перукаря, і цілком щаслива.

Уже сім років минуло з часу закінчення школи, а тато лише років зо два, як заспокоївся. До того все дивувався: ну що, мовляв, Наталко, у тебе за професія така? Ось мати — старший економіст, він — досвідчений кінолог, а я так — не зрозуміло хто.

Ні, тато мене, звичайно ж, поважає й дуже любить, але вважає, що всі мої особисті невдачі від простоти життєвих запитів. Мовляв, надто малим я задовольняюся. І якби його дочка була гордим інженером з амбіціями, як брат, я б миттю відправила Жорика на Місяць!

Сперечатися з татом складно. По-перше, він такий самостійний чоловік, що навіть голову сам собі голить ще від часу служби в армії — які вже тут перукарі! А по-друге, з ним навіть собаки бійцівських порід не сперечаються — поважають.

Пам’ятаю, було мені років вісім, коли одного разу тато привів у будинок американського бандога Тіма — не пес, махіна! Ми з Володькою три дні верещали від захоплення. Сильний був пес, як танк, і з таким самим норовом. З господарем своїм не вжився — той його в клітці тримав, виховував побоями та голодом. А з нами нічого, олюднився. Ми його в сім’ї й відгодували, і приголубили. Став такий песик славний — мене на санчатах катав, ніс облизував. Ми його Хрюнею прозвали, бо хрюкав смішно, коли йому черево чухали. Десять років із нами прожив…

Але щось я абстрагувалась.

Так ось. Тата свого я люблю, і навіть дуже, але з його тезою про успіх особистості докорінно не згодна. Точніше, з ребром жорсткості цієї тези. Звичайно, престижна професія — це певний статус в очах суспільства, з цим важко посперечатися. Але чи саме наявність статусу робить нас щасливими? Хіба крім диплома солідного ВНЗ більше нема за що себе поважати?

Ну ні. Для мене набагато важливіше справжнє покликання та своє місце в житті. Ось якщо тобі пощастило, і ти це місце знайшов — то будь хоч молекулярним біологом, хоч п’ятою скрипкою в оркестрі, помічником пекаря або продавцем ялинкових іграшок — усе вирішує внутрішня гармонія і крапка!

Те саме і з людиною. Якщо є він у тебе — коханий і єдиний, для якого ти — дорожча за весь світ, то хіба має значення, зі статусом він чи без? Шофер таксі він, чи стоматолог, який подає великі надії?

Ні, звичайно, є дівчата, для яких це суть важливо, але це не про мене. Адже я Жорика любила просто так.