Глава 1

Логіка може привести вас від пункту А до пункту Б, а уява — куди завгодно.
Альберт Ейнштейн

 Я крокувала коридором навчального корпусу свого факультету, пробираючись крізь ліс студентів, і просто гарчала від злості. Дуже люто й зло! Про себе, звісно, гарчала, бо ботаніки, як я, не можуть гарчати вголос. У нормальних людей це викликає сміх. Чому, запитаєте ви? Та тому що «ботанік звичайний» не живе емоціями, він живе просторово-часовими кодами, алгоритмами, графіками й функціями. Є істотою усередненого роду, а отже, і подібних емоцій висловлювати не може.

А-а! Р-р-р-р-р-р-р-р! Дайте мені тонну паперу, я пошматую його на клаптики! Ще і як може!

Але, здається, я відволіклася, і щоб пояснити вам, чому я так розсердилася, потрібно розповісти про все докладніше.

Так от, усе почалося з моєї наукової доповіді вченій раді університету, яку я презентувала серед найкращих студентів фізико-математичного факультету і на яку викладачі зігнали весь курс. І не моя вина в тому, що здебільшого цей курс позіхав, базікав і навіть не думав перейматися проблемою розширення Всесвіту. Щойно я зрозуміла, що ніхто з однокурсників мою теорію про просторово-часові коридори слухати не збирається, а на міркування про квантову природу речовини й надзавдання людства чхати хотів, я зібралася, перестала заїкатися й виклала вченим чоловікам думку великомасштабно й по суті. Трохи захопилася (розмірковуючи про можливе переміщення людини на відстань у мільйон парсеків) години на півтори, але це ж неважливо! Коли розмова заходить про квантову фізику, час перестає обчислюватися хвилинами! Вже ви-то мене розумієте!

Ні, доповідь вийшла відмінною. Я стояла з яскраво-червоними від щастя щоками й спітнілим чолом, стирала з долонь сліди крейди, викладачі аплодували, і навіть сам професор Білоконь встав зі стільця й сказав вагоме: «Ай, молодець, Уфімцева! Ейнштейн ти наш! Ось вона, майбутня гордість країни!» А декан Крокотуха струсив із моїх плечей крейдяний пил і поважно ткнув пальцем у студентів: «Вчіться, бандерлоги!»

Загалом, я задоволено видихнула, почервоніла й віддала себе вченій раді на розпитування, доки студенти покидали лекційну залу. А коли всі розійшлися, пішла, окрилена схваленням старійшин факультету, навчальними коридорами в туалет. Зачинившись у кабінці, зняла з плечей рюкзак, розстебнула джинси… і не минуло й хвилини, як почула за дверцятами дівочий сміх і своє прізвище.

Що? Усмішка все ще не сходила з обличчя. Невже нарешті про мене заговорили?!

У грудях поважно заворушилася гордість. Невже моя доповідь усім сподобалася?! Недарма мама з татом у мене так вірили!

— …Уфімцева те, Уфімцева це. Набридло! Тикають цією худорлявою пігалицею, як пам’яткою, скоро гроші за перегляд братимуть! А на що там дивитися? Ні фігури, ні обличчя, одні окуляри й ті — привіт, хлопчику, який вижив! Про ходу взагалі промовчу, це ж кріт-мурахоїд якийсь! Могла б, підземними ходами переміщалася, щоб її не помітили. Та вона взагалі про таке поняття, як «мода», чула що-небудь? Хто зараз носить сорочки в клітинку й джинсові комбінезони, як Дуся-фейл? Ніби вона злізла зі старого горища. І це при таткові-бізнесмені! Йому що, для доньки нормального одягу шкода?

— А може, він тому й бізнесмен, що на доньці-унікумі економить! Подумаєш, за два роки чотири курси універу закінчила! Якщо ти у вісімнадцять років не знаєш, що таке депіляція і, ха-ха, петтинг, вважай, що прожив життя даремно!

За дверцятами кабінки у два голоси ахнули:

— Ліко, ти що думаєш, вона досі того… нецілована?

— Серйозно? Та ну! — підхопив другий жіночий голос. — Не може бути!

— Дівчата, це з нормальними людьми не може, а з ботанками-заучками — запросто! — Із крана полилася вода, відчинилася стулка вікна, і потягнуло сигаретним димом. — Ви чули, як вона тріщала сьогодні? Я думала, це ніколи не закінчиться! Чесне слово, навіть голова розболілася! Квантова фізика — вдавитися! Та кому вона взагалі цікава?

— Точно не мені!

Гордість у грудях стиснулася в грудку, і душу боляче подряпали котячі лапи.

— Ну хто зазіхне на цей очкастий феномен із косою? Знайшли Ейнштейна в спідниці! Так і хотілося сказати Крокотусі: «Очі роззуй!» Миша сіра, звичайна, якій в особистому житті нічого не світить, ось що я вам скажу!

— Ось-ось! Мене тому й розлютив Білоконь зі своїм: «Катруся, геніально!» Будь вона хоч тричі найрозумнішою, жоден нормальний хлопець на таку страшилу навіть не погляне! У неї ж замість почуттів одні формули!

— А замість форм — геометрична площина!

За дверцятами знову дзвінко засміялися.

— Уфімцеву цілувати, все одно що позіхати від нудьги. Тільки уявіть собі: він їй про секс, а вона йому про елементарні частинки й темні матерії. Ах-ха-ха! Хотіла б я подивитися на цю картину!

— Її і не слухав ніхто, всі чекали, коли це занудство закінчиться. Доповідь, ви серйозно?! Я бачила, як Сашко Гайтай на останньому ряді лизався з Інкою, а до Горобчика заливали дівчата з економічного. Упевнена, постав Білоконь свою Катрусю на кафедрі в купальнику, хлопці однаково цю дрібну вискочку й не помітили б!

— Що?

Напевно, я б так і стояла в кабінці остовпіла, розчавлена вагою почутих слів, якби в рюкзаку не задзвонив телефон. Знову й знову, і дуже наполегливо.

Дівчата сполошилися. Застукали каблучками по кахлю до вікна, ховаючи цигарки під підвіконня.

— Гей, хто там? Гей! — і такою ж дружною юрбою пробігли назад.

Я відступила від дверцят і притиснула рюкзак до грудей, відчуваючи, як палають щоки. Але вже не від гордості, ні. Зараз вони горіли від сорому й образи, і боляче щипало в очах.

Ось, значить, як. Очкастий феномен. Могла б і сама здогадатися, а не чекати образливих слів. Занадто необачно з мого боку було дати згоду на публічну доповідь перед усім курсом. Мене не слухали, і до цього я була готова, а ось до того, що встигнуть розглянути — ні.

І навіщо я тільки зважилася!

Розчаровуватися завжди боляче, втрачати гордість — удвічі болючіше, а бути об’єктом насмішок — несправедливо. Так, можливо, я не була Ейнштейном чи красунею, але я старалася й для них теж, сподіваючись влітку виграти для університету грант на мюнхенській олімпіаді фізиків. А це десять навчальних місць у найкращих ВНЗ Німеччини, Британії та Канади. То невже їм і справді важливо те, як я виглядаю, а не те, які логічні ланцюги генерує мій мозок? Невже, якби я була в купальнику, мої міркування про квантове поле і стрілу часу були б почуті?

Шкода, що не можна провалитися крізь землю, це б значною мірою полегшило мені життя.

Телефон знову відгукнувся вхідним дзвінком, і я здригнулася.

— Гей там, у кабінці? Ти вийдеш чи ні?

Відчинивши дверцята, я стиснула рот і поправила окуляри. Зараз головне зібратися й не розкваситися на їхніх очах. Начепивши на плечі рюкзак, я потупилася в підлогу й пройшла повз компанію до умивальника. Увімкнувши воду, заплескалася ніяково під ошелешеними поглядами, що пропалювали в мені дірки.

Цікаво, якщо я не буду дивитися в їхній бік, котячі лапи перестануть так боляче дряпати груди?

— Так, це я, — не витримавши, проговорила. — Миша сіра, звичайна. І чого втупилися?

Дівчата мовчали. Недовго. Я навіть руки як слід висушити не встигла.

— Упс, Уфімцева… Гей, Уфімцева, ти що, нас спеціально підслуховувала, чи що?

Ось бачите, все-таки є плюс у тому, щоб бути розумною людиною. Бо в деяких індивідуумів, за зовнішньої наявності форм, у голові — жодної пристойної звивини! Все так плоско й рівно, що навіть найпростішого логічного ланцюжка не побудувати. На дурне запитання й відповідати не стала.

— А я все одно не відмовлюся від своїх слів. Ботанка, вона і є ботанка! — відгукнулася одна — найвища. — Правда, дівчатка? Чому нам за правду має бути соромно?

А їм соромно? Серйозно? Ха, насмішили!

— Так ти цілувалася з ким-небудь, Уфімцева? Не кажучи вже про більше? Виріши нашу суперечку. Допомогла тобі твоя хвалена наука завоювати хоч одного хлопця? Щось ми не помітили, щоб сьогодні хоч один надихнувся. Хоча ти, бідолахо, напевно та-ак старалася! А може, ти й не закохувалася ніколи?

— Ну, звісно, звідки їй знати, що таке петтинг! Зараз вона скаже, що кохання — то для слабаків. Ах-ха-ха!

Дихати стало важко. Неприємно це визнавати, але насмішки влучили в ціль. Ні, не закохувалася, ніколи.

Одна справа, коли сміються за спиною, й інша — коли в обличчя. Усе-таки має рацію мама: нехай я заучка й зовні тихоня, але характером вдалася в тата. Мені ніколи не пройти повз виклик. Бажання доводити й перемагати в мене в крові. Мені просто ніколи звертати увагу на такі дурниці, як зовнішня краса. Я звикла бачити красу в природі атома й елементарних частинок. А почуття… Почекають почуття!

— Допоможе.

— Що? Ти щось сказала?!

Здається, так.

Я повернулася й підняла голову. Прибравши косу з плеча, поправила окуляри. Пам’ять на обличчя в мене завжди була гарною, тому я одразу визначила, з якого потоку дівчата. Безумовно, фізиків серед них не було. Зате була «Міс університет» і, судячи зі стильного одягу, — її свита. Усі троє, напевно, королеви студентських вечірок і мрія хлопців. У таких вже точно проблем із поцілунками немає.

— Я сказала, що наука допоможе, — постаралася не заїкатися. — І збираюся це довести!

Здається, я змогла здивувати не тільки себе, бо дівчата недовірливо переглянулися.

— Цікаво як?

— Два місяці — і будь-який хлопець з університету сам за своїм бажанням поцілує мене на ваших очах, — сказала твердо.

— Просто так?

— Ні, не просто. Як свою д-дівчину, — ну ось, голос усе-таки здригнувся. Я хоч сама-то в це вірю?

— Будь-який? — «Міс університет» хижо посміхнулася. — Тебе? Нудну ботаншу?

Подруги знову здивовано переглянулися.

— Дівчинко, а чи не занадто ти смілива для виклику?

— Та годі тобі, Сніжанко! — осмикнула висока «Міс університет». — Яка різниця, якщо в підсумку саме ми її і провчимо!

Ще подивимося, хто кого провчить!

— Так, будь-хто. Просто назвіть ім’я. Але в мене є умова, — знайшла за потрібне сказати. — Ніхто про нашу суперечку не повинен знати до закінчення терміну. І якщо виграю я, то…

— Що? Що ти хочеш, якщо виграєш?

— То вам доведеться здати доповіді з квантової фізики Білоконю з Крокотухою. Усім трьом і перед усім курсом.

— Чого?! — Дівчата обурилися. — Ти жартуєш? Зовсім збожеволіла, заучка?!

— Ні крапельки. А ви? Що, злякалися?

Поступатися не хотілося. Нізащо не хотілося! Я стояла одна перед трьома розчепуреними красунями й розуміла: якщо вже зараз вплутаюся в суперечку, я маю перемогти!

Сніжана з подругами розсміялися.

— А якщо ти програєш? Катру-у-усю!

Так, що буде, якщо я програю?

— Тоді… — Я стиснула пальці в кулаки й все-таки вимовила це: — Тоді я піду з університету. Зовсім!

Сказала, а в самої коліна підломилися. А як же магістратура, аспірантура й докторантура?! Як же моє світле майбутнє вченого й просторово-часові коридори?!

— Мабуть, дівчата, нам варто погодитися! Мені подобається її пропозиція! То що щодо хлопця, Уфімцева? Можливо, ти чекаєш, що ми виберемо для тебе прищавого ботана?

Ох, щось мені підказує, що саме так вони й вчинять. От буде весело, коли два ботани на очах у всього університету припадуть одне до одного в пристрасному поцілунку. Оборжатися!

Але відповіла їм:

— Мені все одно, я не збираюся програвати.

Дівчата пошушукалися й розсміялися.

— Не бійся, Уфімцева, це було б занадто просто. А ти ж у нас дівчинка унікальна. Майже геній! — ось тільки на задоволених обличчях легко читалося, що вони насправді про мене думають. — Тобі безумовно потрібен найкращий хлопець!

І?

— Іван Горобчик, знаєш такого? Оціни, які ми добрі! От і подивимося, як твоя наука допоможе його завоювати!

Чи знала я Івана Горобчика? Звичайно, що так. Навіть я знала. Перший красень університету й улюбленець дівчат. Бабій, яких пошукати. Завидний хлопець у всіх відношеннях. Якщо чесно, майже недосяжна мета. Але було одне вагоме, залізобетонне «але»: я абсолютно не вписувалася в коло його симпатій. Абсолютно! Цей хлопець навряд чи взагалі мав уявлення про те, що я існую!

Ой, здається, Катя програє.

— Хто? — я зблідла. Присягаюся, це було занадто жорстоко. — Го-горобчик?

— Він самий! Що, ботанко? Передумала сперечатися?

Цікаво, якщо я зараз відмовлюся, вони ж забудуть про нашу суперечку? Ну, про те, чим я тут хвалилася? Два місяці, поцілунок і все таке? У нашому віці в багатьох трапляються моменти непорозуміння. Не висміють же вони мене перед усім університетом? А раптом я і справді погарячкувала?

— Я…

— Ще як розповімо! — ну ось, так і знала, що в мене все на обличчі написано. — Упевнені, всім буде цікаво дізнатися, яка ти в нас самовпевнена сексі, майбутня гордість країни!

— Ну, не засмучуйся, Уфімцева, — погладила мене по плечу дівчисько з рожевим волоссям. — Ніхто не обіцяв, що буде легко. Ти програєш, і ми більше ніколи тебе не побачимо. Таких вискочок, як ти, мишо, треба вчити життю, розумієш? Тільки так і виживають найсильніші. Нічого особистого, закон джунглів.

От же гримзи. Стоять, усміхаються. І як я тільки могла подумати, що погарячкувала?!

— Ні, не розумію! Що я вам зробила?

Скинувши із себе руку рожевоволосої, зробила крок було до виходу, але мене зупинили.

Міцні пальці «Міс університет» уп’ялися в плече й розвернули до дівчини — красивої, високої брюнетки зі стильною стрижкою «каре».

Ай, боляче! Якщо вона так само міцно впивалася нігтями у своїх конкуренток на шляху до перемоги в конкурсі краси, тоді зрозуміло, як та перемога їй дісталася.

— Два місяці, запам’ятай, Уфімцева, і ні днем більше! — окрисилася брюнетка. — Або ми перетворимо твоє життя в університеті на справжнє пекло!

Що ж, виклик прийнято. І справді: жарти вбік! Але одного не врахували красуні.

Вони зв’язалися не просто із заучкою-ботаншею (насправді я нічого й ніколи не зубрила, з моєю пам’яттю мені це не було потрібно). Вони вплуталися в суперечку з дівчиною-вундеркіндом, яка вже в чотири роки навчилася читати й писати. І коли зрозуміла, скільки знань приховують у собі книжки, читала швидко, жадібно й багато. Дуже-дуже багато! Та я сама була ходячою енциклопедією! І зараз із легкістю вивудила з пам’яті необхідні знання про больові точки на тілі людини. І якщо вже не могла похвалитися силою як слід, постаралася сконцентрувати цю силу у двох пальцях.

Знайшла лікоть Сніжани й боляче стиснула на ньому серединний нерв, вивільняючи плече із захоплення. Дівчина охнула й здивовано розтиснула пальці.

Працює! Чесне слово, тато б мною пишався!

— Два місяці, і ні днем більше! — холодно вимовила у відповідь. — І краще б вам, дівчатка, підготувати доповіді заздалегідь, щоб не виглядати перед усім університетом смішно! Квантова фізика, це вам не «Модний вирок», раджу заповнити елементарні прогалини в науці. Вже я постараюся умовити Крокотуху вас вислухати! І, до вашого відома, сіра миша в курсі, що таке мода. Мода — це система обраних цінностей і прославляння їх у суспільстві, а суспільство й цінності у кожного свої! Буде вам Горобчик! З пір’їнками на блюдечку!

Сказала й грюкнула дверима. Тадах! Тільки штукатурка посипалася.