Глава 4

Тут, мабуть, саме час зробити невелику паузу й, поки я не засмутилася остаточно, розповісти вам трохи про мою сім’ю.

Так ось, глава сім’ї тато — Уфімцев Анатолій Володимирович. Людина серйозна, впливова, бізнесмен і розумник. А також дуже навіть улюблений батько своїх трьох доньок. І хоча всім здається, що він суворий, але насправді, якщо мама в потрібному місці гайки підкрутить, тато стає ручним і теплим, хоч білизну на ньому суши! Тож він у нас, звісно, всьому голова, але в підпорядкуванні в сірого кардинала мами. І судячи з усього, йому це подобається.

Маму звуть Поліна Львівна й так само, як тато, вона за освітою лікар-ветеринар. Власне, під час навчання в інституті наші батьки й познайомилися, а під час практики одружилися. Там же на останньому курсі й народили первістка Свєтку.

Мабуть, у той період життя їм було легко й весело, бо Свєтка в них вийшла з таким прямолінійним почуттям гумору й відчуттям внутрішньої свободи, що в пубертатний період часто доводила батьків до сліз у прямому й переносному сенсі слова. Наприклад, коли в п’ятнадцять років повідомила, що вагітна двійнею, а потім зізналася, що проводила соціальний експеримент для шкільної газети. І якщо в дитинстві та отроцтві за цю свободу сестра отримувала від мами й тата по сраці, то тепер, коли стала дорослою, вивчилася на психолога й заробляла цим на життя (принаймні намагалася), тато сам частенько бігав до неї за порадами.

Саме Свєтка привела батьків до тями, коли Лялька пофарбувала гарне світле волосся білявки в чорний колір, притягнула із собою Костика й заявила, що вони тепер готи та взагалі темні породження ночі. І що ім’я цим породженням Філомена й Коте.

Я пам’ятаю, як ми сиділи за вечерею, наминаючи мамин борщ, коли ці два диваки, штовхаючись, намалювалися на порозі кухні, заздалегідь розмалювавши в під’їзді одне одного чорною підводкою для очей та вирядившись у плащі. Здається, тато тоді схопився за серце, мама за груди, а я мало не пронесла ложку повз рота. І тільки Свєтка незворушно вимовила, оглянувши «прибульців із пекла»:

— М-та-а, Уфімцеви, цікаво ми живемо. Була в нас Лялька, тепер буде Філька. Залишилося повідець начепити, і можна при місяці вигулювати. І чому мені здається, що ці двоє вже встигли поцупити зі складу парочку шипастих нашийників?

Щоб вам став зрозумілий Свєткін гумор — поясню важливий момент. Річ у тім, що це колись Толя й Поля Уфімцеви тулилися в орендованому підвальчику п’ятиповерхівки й лікували звірів. Тепер же нашій родині належало кілька спеціалізованих ветеринарних клінік, дюжина вет-аптек по всьому місту й найвідоміша мережа зоомагазинів «Вуха_Лапи_Хвіст», в якій можна купити абсолютно все, щоб звірі та їхні господарі були задоволені! Поступово тато зацікавився й готельним бізнесом на узбережжі, але мама досі сама оперувала в клініці і їздила по виставках, у зв’язку із чим у домі завжди лежали каталоги й зразки зоотоварів. Від іграшок-кісточок для собак, до шкіряних повідків і нашийників для них же. Саме останні Свєтка й мала на увазі, коли побачила нову Фільку. Тьху, тобто Ляльку!

Загалом, молодша тоді моргнула й задумалася, через що стало зрозуміло, що Свєтка вгадала. А Костик почервонів.

Уже пізніше, коли в тата відпустило серце й він схопився за голову, його старша донька сказала:

— Мам, Тату, тільки давайте обійдемося без істерик і ультиматумів. Це ж Лялька. Ну який у неї може бути внутрішній протест або конфлікт із системою? Звідки? Максимум — конфліктик. І то із Сердюкіним, що він на п’ять хвилин до неї на побачення запізнився. Перехворіє готикою і забуде. А ось дефіцит спілкування заповнити треба! Хто знає, що вона там собі придумала? Так що ти, тату, давай не засмучуйся, а краще тягни її завтра із собою на йогу! Що значить не захоче? Та хто її буде питати! У тебе он недавно операція серйозна була, фурункул на сідниці видалили, а раптом тобі стане погано? А тут рідна людина під боком. Ти, головне, скигли голосніше, як наш Волдеморт, коли хоче, щоб із ним погралися, і частіше повторюй, яка Лялька в тебе гарна донька. Не залишимо їй жодних шансів!

— Терпіти не можу йогу, Свєт! — обурився тато. — У мене живіт великий і тіло не складається!

— А ти постарайся скласти! Що робити, тату? А кому в цьому житті легко? Мати на роботі, я теж, Катюха в універі. Господи… — Свєтка зітхнула й чмокнула мене в маківку, — Не натішуся! Хоч одна нормальна людина в сім’ї!

Загалом, свою старшу сестру я обожнювала, з нею не засумуєш. Ось якщо є у вас у житті кумир, то ви мене зрозумієте. І щиро не розуміла: чому в неї особисте життя не складається? Залицяльників-то хоч греблю гати, а красуня яка! Але вона останнім часом уся в роботу пішла. Хто б міг подумати, що Свєтка виявиться такою відповідальною.

До речі про відповідальність. На відміну від випускниці Ляльки, людиною в сім’ї я вважалася дорослою, і поблажок своїй доньці-вундеркінду тато давати не збирався. Тому тричі на тиждень по дві години я працювала в нашому центральному зоомагазині, що розташовувався в торговельно-розважальному центрі «Три кити», займаючись тим, що сортувала новий товар, розбирала й вивішувала на вітрину нашийники й ремені, і годувала дрібних звіряток — від шиншил до павуків. (Якщо чесно, я підозрювала, що в такий спосіб тато намагався дати мені відпочинок від книжок і навчання. Але тварин я любила, батьків теж, тому справно вирушала на роботу. За яку, до речі, зарплату мені ніхто не платив. Корисний внесок у сім’ю, ви ж розумієте).

Залишилося трішки додати про домашніх вихованців. Їх у нашій п’ятикімнатній квартирі мешкало три штуки, і на цьому можна завершити короткий екскурс у сім’ю Уфімцевих.

Жив у нас старий кіт Партизан, павук-птахоїд Семен, і Волька (він же Волдеморт) — трохи недолугий через вік, але улюблений джек-рассел-тер’єр. Пам’ятаєте пса з кінофільму «Маска» з Джимом Керрі? Білого з коричневою плямою на морді? Так, ось таке ж життєрадісне створіння. І зараз, саме в цей момент, Волька несамовито крутив хвостом біля моїх ніг, тримаючи в пащі м’яч і поглядаючи на двері.

О, ні. Починається! Ну чому знову я-то?! Чесне слово, мало Ляльці від мене дісталося! Адже знову з псом не гуляла, пішовши в медитацію! Зі своїм псом, між іншим! У батьків були ми, у Свєтки кіт, а в мене — Сьома.

— Не зараз, Волько, вибач! Мені пора!

Опинившись у своїй кімнаті, я зняла домашні шорти, влізла в джинси, натягнула кепку і, застрибнувши в крісло, дістала з антресолей роликові ковзани. Ні про що думати не хотілося. І особливо — згадувати дурну суперечку. Надворі стояв квітень, день був теплим… Я вирішила не надягати окуляри, які носила в університеті, намагаючись здаватися старшою, а обійтися лінзами.

Пес миттєво зник, лапи зашурхотіли підлогою, але вже за секунду Волька з’явився біля ніг із повідцем у зубах. Я мало сама не заскулила.

Двері в кімнату молодшої відчинилися й одразу ж зачинилися.

— Лялько, май совість! Мені ж на роботу!

— Нічого не чую! Мій склеп зачинено!

— Олько, ну йолки…

У дверну щілину висунувся ніс.

— Ка-ать, — протягнула сестра благальним голоском, — ти ж усе одно на вулицю йдеш, тобі що, шкода, чи що? Я краще Коте погодую, обіцяю!

Р-р-р-р-р, збожеволіти можна, ну й день! Ні совісті в цих готів, ні відповідальності! Свєтки на них немає!