Глава 7, частина 1

Аліса

Ми виходимо із чужої спальні й знову опиняємося серед народу, що танцює. Його у квартирі додалося. Напевно, за останню годину хтось комусь зателефонував, а хтось прийшов без запрошення, та молоді в пентхаусі стало ще більше, і вечірка й не думає закінчуватися.

Я більше не боюся побачити Влада. Тут справді нікому немає діла до решти, і тепер, коли шок від побаченого минув, я розумію, що мені нема чого сказати колишньому хлопцеві. Хіба що: «Прощавай. Я не хочу нічого пам’ятати».

Після сьогоднішнього вечора мені більше не бути йому ні дівчиною, ні другом, а з’ясування стосунків ніколи не було моєю сильною стороною. Усе закінчилося й повернення не буде.

Але й собі я теж нічого говорити не хочу. Я не розумію, що зі мною відбувається, і не хочу розуміти. Руслан опинився поруч, і я ожила. З ним я зовсім інша, і це все, про що я зараз здатна думати.

Він тримає мене за руку й веде за собою крізь парочки в танці до виходу. Не відпускає долоню, коли ми виходимо в хол і майже бігом спускаємося сходами, немов утікачі. Один поверх униз, другий, третій…

— Руслане, почекай! Куди ми біжимо?

Але відповідь приходить дуже швидко, коли хлопець зупиняється біля однієї з квартир, дістає з кишені ключі й відмикає двері. Відчинивши їх переді мною, пропускає вперед, жарко дихаючи в маківку.

— Проходь, Сніг, я тут живу. Батьків немає, вони полетіли до Франції — у мене ще та дружна сімейка. Ми абсолютно одні!

Руслан вмикає світло, і я проходжу. Але озирнутися не встигаю, бо він знову притягує мене до себе й цілує в губи. Не поспішає відриватися, розкриваючи мої губи своїми, і притискає до стіни. Пробує мене язиком так сміливо, що паморочиться голова.

Але, нарешті, відпускає, притримавши за плечі, і дивиться на мене в усі очі.

— Чорт, Сніг, ніколи не звикну до того, яка ти красива!— раптом каже абсолютно серйозно. — У тебе щоки рожеві зараз, а губи малинові. І ти пахнеш корицею.

Так, я і сама це відчуваю. Те, що поруч із хлопцем горю дивним вогнем, не відчуваючи холоду. Але, головне, не відчуваючи тієї забороненої межі, яка завжди була між нами.

— Перестань, Руслане, ти мене бентежиш. Я просто пила глінтвейн.

— Але це правда, Алісо.

— Послухай, там у квартирі залишилися мої речі. А ще Маринка Квітка. Вона буде мене шукати…

— Не буде, — упевнено каже Руслан і знову бере мене за руку. — Ходімо!

Він проводить мене просторою квартирою, відчиняє двері до незнайомої спальні й, увійшовши, вмикає кілька гарних настінних світильників, що зображують морди драконів. Повернувшись до мене, підіймає куточки рота в усмішці, зовсім не схожій на звичайну посмішку Руслана Марджанова — гостру й колючу для багатьох. Зараз вона в нього щаслива.

— Це моя кімната, Сніг. Не повіриш, але я завжди знав, що одного разу ти прийдеш сюди. Сідай, куди хочеш. Я швидко!

— Руслане?

Але він уже йде, рвучко вийшовши з кімнати, а потім і з квартири, а я озираюся. Сівши на ліжко, обхоплюю руками спочатку плечі, а потім обличчя, на відміну від хлопця все ще не вірячи, що опинилася в нього вдома. У мене справді горять і губи, і щоки, і безумовно все, що Марджанову вдалося в мені запалити.

Але чому?.. Що змінилося сьогодні? Чому мені самій подобається близькість Руслана й те, що він зі мною робив?

Ні, я не можу думати. Не хочу. Для мене й так сьогодні всього занадто!

Кімната в Руслана велика, разів у два більша за мою. З гарним ремонтом і меблями. Я знаю від Ромки, що він — єдиний син заможних батьків, які йому ні в чому не відмовляють. Не тому, що розпещують, а тому, що в кожного з них своя кар’єра й життя. Але мені, звісно ж, не повинно бути до цього жодного діла…

Мені раптом стає ніяково від того, що я залишилася сама в чужій квартирі. Наче пробралася сюди без дозволу. Від цієї думки я встаю і виходжу зі спальні. Опиняюся в передпокої якраз у момент, коли Руслан повертається.

У нього в руках моя сумочка й пальто. Увійшовши до свого будинку, він бачить мене й зачиняє за собою двері.

Не знаю, як йому вдалося розшукати мої речі в тій купі чужого одягу, що утворилася на вечірці, але він упорався. І тепер кладе мої речі на м’яку полицю біля шафи, не відпускаючи мене поглядом.

Я знаю, що він уміє читати мої думки в очах, Марджанов завжди був кмітливим. Тому не дивуюся, коли він підходить ближче й озвучує всі сумніви сам:

— Ні, Алісо, не йди. Яка різниця, де ми. Я хочу, щоб ти залишилася. Хоч раз будь собою, Сніжна! Ти обіцяла.

Так, обіцяла. І я, здається, насправді готова залишитися. Я просто не хочу бути сама, а це різні речі.

І знову він про все здогадується, бо підступає ближче, кладе руку на мою потилицю й схиляється, торкнувшись довгим чубчиком щоки. Його, ніби магнітом, тягне до мене, а я відповідаю. Без страху помилки відповідаю на новий поцілунок, розкриваю губи й підіймаю руки на спину Руслана. Дозволяю йому вивчати мене так, як ніколи не давала нагоди Владу. Бо з людиною, яку довгий час вважаєш другом, важко переступити межу. І тому, що сьогодні завдяки Руслану я зрозуміла, що з Рибалко в нас однаково б нічого не вийшло.

— Алісо, будь ласка. Я нікого й ніколи не просив.

— Так, я залишуся.

Руслан із силою втягує в себе повітря й відпускає мене, щоби присісти й розв’язати на моїх ногах черевики. Сам знімає їх із мене, скидає із себе кросівки й підіймається.

— Твоя подруга Квітка піде звідси з Денисом. Я знаю Воронця й сказав йому, щоб він проводив Марину, інакше пошкодує.

— І він тебе почув? — я здивовано усміхаюся. Мені все ще незвично бачити Руслана серйозним.

— Упевнений! Я пообіцяв Дену вибити всі зуби, якщо він передумає. А він не з тих хлопців, хто ризикне малюватися перед дівчатами зі вставною щелепою.

Руслан раптом сам сміється й зізнається:

— Мені здається, Сніг, він очманів від мого нахабства! Але він проводить Квітку, не переживай! Я молодший, та вмію бути дуже злопам’ятним! Навіть Ворон не ризикне зі мною сваритися. Твоя подруга, до речі, його теж про це попередила.

— Маринка? Отже, вона знає?

— Що ти пішла зі мною? — розуміє Руслан несказане й ні краплі не ніяковіє. — Звісно, Сніжна. Усі в школі знали, за ким я сохнув, крім тебе й твого брата. Квітка не виняток. Але я можу ще раз усім сказати, якщо хочеш.

У цього хлопця із чорничними очима вистачить рішучості сказати що завгодно й кому завгодно. Якраз у цьому я ні краплі не сумніваюся, тому хитаю головою.

— Не хочу, Руслане. Ти маєш рацію, ми вже давно не в школі. Але про почуття сьогодні не треба, гаразд? — я кладу долоню на його груди й повільно проводжу нею до плеча хлопця, стежачи за рукою поглядом і відчуваючи під тканиною сорочки його гаряче тіло. І тільки потім підіймаю очі. — Я більше не вірю в зізнання й гарні слова. Вони нічого не значать.

— Хто тобі сказав цю нісенітницю? — гарячко дивується Руслан. — Я сто разів казав, що кохаю тебе!

— Кохаєш? Ось і Рибалко сьогодні сказав, що кохає. Але хіба ти сам не був би зараз з іншою дівчиною, якби я не прийшла? Коли не приходила, хіба не був?

Ми обоє знаємо відповідь, і Руслан мовчить. Але це не означає, що бажання, яке зблизило нас у чужій спальні, вщухло. Не вщухло, і я, як і раніше, хочу відчувати його близькість і губи. Хочу. Йому вдалося розбудити в мені щось, чого виявилося багато, і я не можу це в собі тримати.

Я сама підводжуся на носочки й тягнуся до хлопця. Цілую його, затримавши свої губи на ньому.

— Я знаю, що небайдужа тобі, Марджанов, інакше б ти не пішов за мною. Але, будь ласка, не говори про кохання. Я сьогодні побачила його у всій красі. І ні, ти не заміна Владу, ти — особливий, тому я тут. Напевно, це вино винне, яке я випила, і стрес, — несподівано зізнаюся, — але ти мені теж дуже подобаєшся. Я втомилася тебе відштовхувати, Руслане…

— Алісо.

— Це чесно.

Я ніколи не цілувалася так запаморочливо й довго, занурившись у поцілунок без залишку, що не помічаю, як знову опиняюся в спальні хлопця. Ми не поспішаємо з ним, але й не зволікаємо. Усе розвивається так, як і має бути, коли для двох не залишається сумнівів. Я це відчуваю, бо бажання не зникає, і ми й далі вивчаємо одне одного губами та руками. Продовжуємо зустрічатися поглядами й у напівтемряві тихої спальні Руслана, куди ледве чутно долітають звуки вечірки, вони красномовніші за слова.

Руслан знімає з мене светр і стягує із себе сорочку. Він худіший за Влада й не такий м’язистий, але рухливіший і гнучкіший. І міцні руки легко підіймають мене, щоб укласти на ліжко. Сівши зверху так, щоб уперти коліна з обох боків від моїх ніг, він знімає з мене спідницю, а потім колготки.

— Ти завжди всіх роздягаєш? — я дивлюся в зосереджене обличчя, запам’ятовуючи його таким. Відчуваючи, як від хвилювання частить пульс.

Марджанов вродливий хлопець, одні очі й зухвала лінія вилиць чого варті, недарма дівчата задивляються. Був би милим — пачками розбивав серця. Але він зовсім не милий, скоріше навпаки, і багато хто об його усмішку дряпається. І все ж я вірю, що саме зараз він справжній.

— Ні. — Він раптом зніяковіло хмуриться. — Взагалі ніколи.

— Вибач, було нерозумно питати. Напевно, я трохи нервую.

— Навіщо? Я вже «бачив» тебе руками, Сніг. А ти? — Руслан повертає запитання. — Точніше, він тебе… — затинається, але й так зрозуміло, про кого йдеться.

— Ні. Взагалі ніколи.

Не знаю, чи розуміє Руслан, що я маю на увазі, але далі не питає. Вставши з ліжка, розстібає ремінь і знімає штани. Повертається до мене в одних боксерах.

— Тобі холодно?

— Трохи.

— А так? — він лягає поруч і вкриває нас ковдрою. Насунувшись наді мною збоку, торкається грудьми.

— Ні.

— Хочеш, я завжди буду тебе гріти, Алісо? Тільки скажи.

Дихання на губах відчувається тепле й жадібне. Воно іскрить між нами жаркими іскрами й обіцяє не затихати. Що я ще можу відповісти?

— Хочу.

Його рука гладить мою талію і пробирається під спину, а моя — піднімається на його плече. Мені подобаються його плечі, вони в нього по-чоловічому широкі з гарним рельєфом, і я не збрехала, коли зізналася, що подобається він сам.

Він підхоплює мої губи своїми й відпускає, немов пробує їх на м’якість. Повторює ласку, продовжуючи дивитися в обличчя. І тільки коли я заплющую очі, знову прикипає до мене, вивертаючи поцілунком навиворіт. Пестить язиком піднебіння, ковзнувши долонею до грудей, що піднялися.

На мені все ще бюстгальтер і бікіні. Вони мало що приховують, і все ж сама я навряд чи наважуся їх зняти. Хоча не знаю… зараз усе можливо. Але судячи з того, що робив Руслан зі мною в чужій гардеробній, йому вистачить сміливості йти далі за нас двох. І щойно я про це думаю, як гарячий шепіт вдаряє у вухо:

— Сніг, нумо це знімемо? Я сам розстебну, просто не хочу, щоб ти сумнівалася.

— Гаразд.

— Господи, Алісо! — Руслан усміхається, блиснувши карими очима й легко лоскочучи диханням мої губи. — Я все ще не вірю, що це ти говориш!

Я теж усміхаюся. Довгий чубчик хлопця торкається моєї щоки, і це окремий вид ласки, що відрізає нас від світу. Як і обережна ніжність пальців, від якої тілом біжать мурашки й піднімається подих.

Руслан знімає з мене бюстгальтер і гладить груди, опускаючись до обличчя з поцілунком. Продовжує цілувати підборіддя, шию, спускаючи ковдру нижче. Проводить ротом по ключицях і підводиться, щоби подивитися на мене.

У кімнаті напівтемно, але очі звикли до такого освітлення, і я лежу відкрита його погляду, так само м’яко дивлячись на нього, як і він. У моїй голові зараз купа найрізноманітніших думок, але головна в них: я розумію, куди ми йдемо, і не хочу зупинятися.

Напевно, чоловікові не потрібно бути дорослим, щоби бути уважним до жінки — така думка штовхається у свідомість і залишається там, запам’ятовуючись, як факт про першу близькість, бо долоня хлопця ковзає по шкірі дуже ніжно.

— Господи Сніг, ти така досконала… Я б тебе намалював, якби вмів. Хочеш, зізнаюся де в чому? Я пробував, але в мене не вийшло. У мене є тільки твої фотографії — ще в школі стягнув із ноута Ромки. Сама б ти не погодилася їх дати.

Він із серйозним виглядом гладить мої груди, зосереджуючи на цьому погляд. Піднімає вії — вони в нього такі ж темні й чорничні, як очі.

— Думаєш, я всім кажу схожі дурниці? — запитує трохи колюче. — Тріпаюся, як останній дурень, замість того щоб зайнятися сексом, виставляючи себе ідіотом?

— Ні, — я ледь хитаю підборіддям, — я так не думаю.

— Алісо, зазвичай уже все закінчується, розумієш? Я базікаю, звісно, але це нічого не означає. А зараз я навіть боюся починати. Мені здається, що потім ти просто підеш. А я не хочу.

— Я можу залишитися до ранку, якщо хочеш. — Не знаю, чому я це кажу. Губи Руслана так близько, що я не можу думати ні про що інше.

— Хочу, Сніжна. Залишся!

Ми знову цілуємося, а руки опускаються нижче. Не тільки Русланові руки, а й мої. Я йому довіряю, і цього достатньо, щоб дозволити себе торкатися там, де він хоче. І як хоче.

Бікіні зісковзують із ніг, а слідом за ними й боксери хлопця губляться в ліжку. Відчуття голого чоловічого тіла поруч відчувається дуже яскраво, і я завмираю, коли збуджена плоть Руслана впирається в стегно, а сам він затримує подих від її тертя зі мною.

— Алісо…

Опустивши голову, цілує мою шию, пестячи мене пальцями. Більше не заговорює, але дозволяє нам відчувати, змушуючи часто дихати й заплющити очі, бо низ живота буквально плавиться від відвертої ласки. Коліна відкриваються їй назустріч, і я відчуваю, як стегна Руслана опускаються на мої.

Але ще зарано для того, що він хоче, і він змушує мене кінчити. Не дає сховатися в збентеженні й не прибирає пальці, коли я розумію, що не стрималася. Піднявши голову, прихоплює мої губи своїми… Знову… Змушуючи подивитися йому в очі.

Тримає наші губи розкритими, змішуючи дихання, коли допомагає собі увійти в мене. Штовхається різкіше, ніж хотів, і, тут же видихнувши: «Пробач!», цілує. Стиснувши пальці на моїй сідниці, майже болісно піднімає мене собі назустріч. Намагається стриматися, але нічого не виходить. І знову я чую винувато-обтяжене:

— Пробач… Чорт, Сніг, я не можу! Я так тебе хочу! Будь ласка, скажи, що тобі не боляче.

— Ні. Зовсім трохи. Але це точно не смертельно, ти ж знаєш.

— Ти не пробачиш мені?

Я усміхаюся й обіймаю Руслана за шию, притискаючись тісніше.

— Дурник. Усе чудово! Ти дуже ніжний, це я тобі як старша кажу!

Марджанов навіть зараз примудряється фірмово хмикнути. З притаманним йому впевненим смішком.

— Аліско, яка старша? Ти в мене дитячий садок! Тебе ще всьому вчити й захищати треба, але я зможу, віриш?

Він схиляється до мене, обережно штовхнувшись стегнами, обіймає під спину, і я впиваюся пальцями в його плечі.

— Та-ак.

Зараз я і справді в це вірю.

П.С. Хто б міг подумати, що Марджанов вміє бути таким... ніжним? 🥺 Він украв ваші серця у цій главі чи ви все ще йому не довіряєте? Напишіть у коментарях!, буду рада!