Глава 9, частина 1

Руслан

Аліси вдома немає, і Сніжного теж. Весь наступний тиждень я стирчу біля їхнього будинку, як дурень, у надії поговорити з дівчиною, але у вікнах квартири, як і раніше, темно, і навіть пізно ввечері вона залишається порожньою.

Мої батьки повертаються з Франції в день Різдва, приїхавши з аеропорту з трьома валізами покупок, і мати з порога вчиняє істерику, побачивши на моєму обличчі синці.

— Господи, Руслане, який жах! Що з твоїм обличчям?! Тебе вже й на тиждень одного залишити не можна! Кажи, у що встиг вляпатися, поки нас не було?!

Батьків не було два тижні, але хто враховує такі дрібниці? Ми давно живемо кожен сам по собі. Не думаю, що за ці два тижні в них щось змінилося, інакше батько не виглядав би таким втомленим, а мати роздратованою.

— Нічого смертельного, мамо. Просто побився. Перший раз, чи що? Чого ти завелася з порога?

— Просто побився?! Ренате! — мати розстібає шубу й звертається до батька, який встиг увійти й зараз роздягається. — Ти тільки подивися на свого сина! Та йому море по коліно! Але ж ми просили його не робити дурниць!

Я стою навпроти дзеркала, тож сам бачу своє віддзеркалення. Ромка Сніжний у нашу останню зустріч добряче постарався, і в мене досі синя половина обличчя. Зате припухлість зійшла, і губи майже зажили. Але якщо чесно, то мені байдуже, який я маю вигляд. Весь цей час було начхати.

— Руслане, негайно поясни! — вимагає старший Марджанов, кидаючи куртку на одну з валіз, але матір не зупинити. Вона вміє донести все, що вважає за потрібне, будь-якими способами.

— Завтра у твого батька день народження. Ювілей! Ми запросили серйозних і впливових людей. Будуть люди навіть із керівництва міста! Найкращий ресторан, міська еліта, і що вони всі побачать?! Опудало з фінгалом на половину обличчя? Не сина, а позорище?!

Я пхаю руки в кишені штанів, знаючи, що істерика в матері швидко не закінчиться.

— Я можу взагалі не йти, ма, і проблеми не буде.

— Не можеш! — гарчить мати. — Зв’язки потрібно налагоджувати вже зараз, а не потім, коли твоє місце займуть інші, а ти залишишся за бортом! Ти й так не поважаєш наші старання! Ліцей кинув, повернувшись у свою нікчемну школу, в Європі вчитися відмовився, а я стільки для цього зробила! Ти взагалі нічого не цінуєш, Руслане! Хочеш, щоби про нашу сім’ю говорили в негативному ключі? Що наш син некерований лобур і нероба?

— Ольго, обирай вирази! — роздратовано кидає батько. — Іноді тебе заносить.

— А скажеш, я не права?

— Якщо ви закінчили, то я піду, — говорю сухо, не почувши про себе нічого нового.

Це я раніше думав, що справа в мені, коли був винен у тому, що мати втомлювалася, а батько цього не цінував. Коли вони обоє розбігалися й сходилися знову, звісно ж, через мене, бо інакше їхньому синові загрожувало відбитися від рук і перетворитися на чмура — людину без моральних принципів. Я ніколи не виправдовував очікувань матері й не хотів — це було її головною проблемою. А в батька й без мене вистачало інтересів на стороні.

— Ні! Я тобі піду! Кажи, з ким побився й де?

Мати зробила пластичну операцію у Франції, і зараз її повіки ще трохи червоні, але загалом із новою короткою стрижкою вона має дуже ефектний вигляд. Але краще б просто відпочила — напевно всю поїздку з батьком сварилися.

— Чудовий вигляд маєш, мамо. Тобі личить стрижка.

— Не зміщуй акценти, Руслане! Відповідай!

— Я не пам’ятаю.

— Не бреши, сину! Я негайно хочу знати!

— Сказав же — не пам’ятаю! — повторюю твердіше, і мати сердито підтискає рота, повертаючись до батька…

— Ренате!

— Значить так, Руслане, — вступає в розмову батько. — Мати має рацію. Ти маєш день, щоби придумати красиву легенду про те, як героїчно ти заступився за дівчину в парку й схопився в бійці з двома відморозками. Тільки так я заплющу очі на сюрприз, який ти нам влаштував, і зможу пояснити гостям твій побитий вигляд! Усе зрозуміло?

— Завтра на дні народження будуть Балицькі з їхньою дівчинкою, — сухо відрізає мама. — І я хочу, щоб цього разу ви все-таки познайомилися. Вона якраз приїхала на канікули з Англії, тож постарайся справити на неї гарне враження, недотепо! Щоб ми за тебе не червоніли! Хоча для мене твій вигляд — уже катастрофа! — спересердя зізнається, дивлячись на моє обличчя. — Але ти вмієш бути чарівним, якщо захочеш. А ти захочеш, Руслане! Тому що Кароліна — розумниця! Навчається в одному з найкращих університетів Британії, досконало володіє трьома мовами й головне — єдина дочка в дуже заможних батьків!

— Ну й на хріна я їй здався? Цій розумниці? — не витримую я. Я бачив доньку Балицьких кілька разів раніше — типова мажорка, що в’є зі своїх предків мотузки. — Однаково вона поїде у свою Англію і там кого-небудь знайде. Чи вам треба, щоб я зачарував її і запропонував руку й серце? Ви серйозно?

— Не говори дурниць! — сердиться мама. — Познайомся для початку, поспілкуйся! Час летить швидко, сьогодні ще зарано для серйозних планів, а завтра хто знає, можливо, буде якраз! До того ж Кароліна натякнула матері, що ти їй подобаєшся. Ти розумієш свої перспективи, Руслане?

— Та мені начхати! Я не стану з нею знайомитися і не буду нічого вигадувати! Я якраз не проти одружитися, але з іншою дівчиною! А твої подруги і якась Кароліна мені до дупи, я ще минулого разу сказав! І не хочу я нікуди йти!

— Ренате!

— Руслане, ти як із матір’ю розмовляєш?

— А ви як? Обов’язково треба було з порога істерити? Так, я отримав по пиці й ні про що не шкодую, ясно?! Я буду у своїй кімнаті, якщо знадоблюся… мама, тато! І спасибі, що сумували. Зашибісь, як зворушений!

Я розвертаюся і йду у свою кімнату, зачинивши двері. Сівши за стіл, вмикаю комп і надягаю навушники. Зараз тільки тупа гра й допоможе відвернути увагу, бо всередині все кипить.

Мені б самому зі своїм життям розібратися, а тут батьки з їхніми великими планами! Треба було народити мене без мізків, наскільки б це спростило їм життя!

Але продовження розмови не змушує на себе чекати, і батьки незабаром самі заходять до моєї кімнати. Вони встигли роздягнутися й, схоже, дещо обговорили, бо батько починає із головного:

— Сину, ми не помилилися? Що значить «ти не проти одружитися, але з іншою дівчиною»? Сподіваюся, це жарт?

— Ні, не жарт. Те й означає.

Я стягую з голови навушники й повертаюся в кріслі до батька. Встаю, відштовхнувши крісло ногою.

— Я кохаю іншу дівчину й хочу з нею одружитися. Це — серйозно!

Батько здивовано оглядає мене з ніг до голови й раптом весело хмикає.

— Олю, та він нас розігрує! Ну, не може це бути правдою.

Я давно звик до того, що мене не чують. І з деякого часу мені на це стало однаково. Але чомусь саме зараз усмішка батька сприймається болісно-гостро, і я наїжачуюсь.

— Я ж сказав, що ні! Ти хіба не чув?

— А мені здається — так! — миттєво змінюється в обличчі батько, гаркнувши на мене. — Бо тільки ідіот у вісімнадцять років заявляє таку нісенітницю!

— Почекай, Ренате, — зупиняє чоловіка мама, сідаючи на моє ліжко. — Руслане, ти зробив когось вагітною й у вас проблеми? — запитує напружено.

Я хмурюся, змішавшись. Навіть для мене ця розмова занадто відверта.

— Не знаю.

— Що?! — вона здивовано підіймає брови.

— Чорт… ні! Немає в нас жодних проблем! Я ж сказав, що кохаю її! Я що, мушу сто разів прокричати, щоб ви зрозуміли?

— І звідки ж вона з’явилася, ця твоя любов, що ми про неї вперше чуємо?

— Нізвідки. Вона завжди була. Просто вам до цього не було діла!

Чорт, я розумію, що мої слова звучать пафосно, і що я виглядаю ідіотом в очах батьків, але це той рідкісний випадок нашої розмови, коли я говорю, як є.

— Завжди, значить… Ренате, — мати звертається до батька, закидаючи ногу на ногу і складаючи руки на колінах. — Мені здається, чи це бунт і наш син натякає, що в нього багато свободи й чхати він хотів на свою долю?

Але я сам відповідаю:

— Тобі здається! Дівчина існує, і я її люблю. Насправді я давно вирішив, що одружуся з нею. До чого тут свобода? Я не винен, що ваші плани відрізняються від моїх.

— До того, Руслане, що ти залежиш від нас. Цього мало?

— Не мало, мамо, — відповідаю вперто, — але так буде не завжди.

Мати дістає з кишені електронну сигарету й закурює. Пригладжує волосся біля вуха й підіймає брову з натяком, що уважно мене слухає.

— Ну, добре. І на що ж ти збираєшся жити?

— Я що, перший такий? Піду працювати, як усі.

Батько скептично фиркає і, переглянувшись із матір’ю, складає руки на грудях.

— Куди цікаво? Вантажником до мене на будівництво? Врахуй, я не беру в штат неуків, а в офіс компанії тобі дорога буде закрита. Я ніколи не змирюся з тим, що мій єдиний син розміняв шанс стати моїм наступником на студентський шлюб від зальоту!

— А хоч би й так! — я і далі наїжачуюся. Ці двоє мене ніколи не зрозуміють!

— А твоя пасія хоч знає, яке їй щастя дістанеться? — запитує мати майже весело. — Упевнена, вона буде в захваті від таких шлюбних перспектив! Тому на нас не розраховуй, синку. Ми ще з розуму не зійшли. Але якщо дівчинка при надії і це причина бійки — краще розкажи, як є. Обіцяю, я допоможу розвʼязати проблему. Ти ж знаєш, я вмію тиснути на людей.

— Я ж сказав, мамо — ні! І не здумай ні з ким розмовляти, я тобі не пробачу!

— Руслане! — смикає мене батько, але я вже заведений і крокую вперед.

— Чого ви від мене хочете? Щоб я жив за вашою вказівкою? Заліз під спідницю цій Кароліні й трахнув її вам на радість? Тоді раніше треба було думати, а не згадувати про мене, коли зручно й вам потрібні зв’язки! Я не хочу її, ясно?! Досить за мене вирішувати, у вас і раніше це не виходило! Мені не потрібна примхлива мажорка, нехай пиляє мізки кому-небудь іншому! А я вже вибрав собі дружину!

— Господи… Ти тільки послухай себе, Руслане. Як смішно твій спіч звучить збоку, — пихнувши димом і хмикнувши, підтискає рот мама.

— Ну й нехай!

— Але чому із цією твоєю дівчинкою не можна просто проводити час?

— Тому, що з нею я хочу жити, а не проводити час! І я… я вже зробив їй пропозицію!

У кімнаті повисає пауза, в яку я справді відчуваю себе останнім ідіотом і шмаркачем.

— Чи не рано й не забагато ти хочеш, Руслане? — нарешті сердито вимовляє тато. — Штани спочатку самостійно натягувати навчися, герою!

— І навчуся!

— Ну одружишся ти, а потім що будеш робити? Коли за місяць або рік мізки встануть на місце й кохання мине? Розлучишся? І кому ти будеш потрібен із таким резюме, сину? Яка пристойна сім’я захоче з тобою зв’язатися, особливо, якщо будуть хвости?

— Я не збираюся з нею розлучатися. Я — не ви!

— Рот затули, шмаркачу! — зло кидає тато, але мати зупиняє його, піднімаючись із ліжка й підходячи до мене.

— Почекай, Ренате. Ми так і не дізналися головного! І скільки ж їй років, Руслане — твоїй дівчинці? Скільки років дурепі, якій ти заморочив голову?.. Сімнадцять?.. Шістнадцять?.. Я навіть питати боюся. Тільки проблем із законом мені в моєму статусі й бракувало!

— Дев’ятнадцять.

— Ха! — відпускає мати смішок із явним полегшенням у голосі. — Ренате, так це вона задурила голову нашому простаку! Дала все, що можна дати, і вирішила захомутати, поки він слину розвісив! А що, люди ми не бідні, а ти, Русику, у нас єдиний син! То, може, почнеш уже міркувати, поки ми не зробили це за тебе?!

— Ідіть геть.

— Що?

Так далеко у своїй грубості я ще не заходив, але мені начхати. Вони ніколи мене не почують.

— Вийдіть із моєї кімнати. Обоє!

— Ти це нам кажеш, Руслане? — Мати вражено відсмикує пальці, а я відвертаюся.

— Вам. Або я вийду з квартири сам і не повернуся!