Глава 2, частина 1

Пів року потому…

— Алісо Юріївно, ви закінчили? Нагадую, що за п’ять хвилин дитяча група закривається! У мене заняття з дорослими.

— Так, Маріє Борисівно! Дайте нам ще хвилиночку, і ми звільнимо кабінет! Ми якраз заповнюємо картки з домашнім завданням!

— Ну що, Туфелько? Збираємося? — звертаюся я до своєї найменшої учениці, допомагаючи їй приклеїти картки з малюнками в зошит, який ми разом назвали «Пригода Туфельки в країні Чомучок». — Пора додому.

Це приватна школа, що спеціалізується на вивченні іноземних мов, і кілька днів на тиждень я працюю тут викладачем, навчаючи англійської мови шестирічок.

Цій роботі я приділяю час вже після основного навчання в університеті й зараз якраз закінчую черговий урок з ученицею, яка придумала собі таке миле прізвисько.

Я виходжу з кабінету, і дівчинка, яку насправді звуть Катя, радісно біжить до свого батька, помахуючи зошитом. Підбігши, обертається, щоби подивитися на мене.

Я проходжу у фоє і ставлю свій рюкзак на диванчик, а поруч кладу пуховик і шапку, помітивши, що чоловік підходить до мене ближче.

— Ну і як Катя сьогодні навчалася? — запитує, як будь-який батько, дуже уважно.

Ми вже віталися сьогодні, і, усміхнувшись, я відповідаю:

— Добре. Ваша донька просто розумниця й дуже старається. Ви можете нею пишатися!

Крихітка це чує і підстрибує біля руки батька.

— Тату, я тепер знаю, як називаються твої улюблені овочі! А ще, чому їх треба їсти! У них живуть вітамінчики, і в кожного є своя буква!

Чоловік дивується й хитає головою.

— Оце так, Алісо Юріївно. У вас, мабуть, особливий підхід до дітей. У дитячий садок ми з донькою йдемо з боєм, а до вас сюди біжимо, як на свято!

Чути таке приємно, і я чесно зізнаюся:

— Дякую. Я намагаюся бути максимально корисною вашій дитині. Довіра до вчителя — один із головних чинників навчання. Ми з вашою дівчинкою подобаємося одна одній, ось і весь секрет. Правда ж, Туфелько? — усміхаюся малечі, і вона киває.

— Так!

— Сонечко, почекай мене біля вікна, — ласкаво просить доньку батько. — Нам з Алісою Юріївною треба поговорити.

— Слухаю вас… — відгукуюся я, коли дитина відбігає, а чоловік повертається до мене обличчям.

— Максим. Прошу, можна просто на ім’я!

Чоловікові років тридцять із лишком, він удвічі більший за мене й називати його на ім’я, щонайменше, ніяково. Він прихильно мені посміхається, витримуючи паузу й розглядаючи, ніби збирається щось запропонувати.

Невже я зробила щось не так, і він хоче відмовитися від моїх уроків?

Я ще не знаю відповіді, але неприємне відчуття змушує спину напружитися.

— Алісо, я знаю, що ви студентка, і, наскільки розумію, дуже потребуєте роботи, — нарешті вимовляє чоловік. — А простіше кажучи, обмежені в коштах.

Дивний початок розмови. Він мені одразу не подобається, але я намагаюся відповісти ввічливо і стримано:

— Не зовсім. Я не потребую, а радше хочу забезпечити себе найнеобхіднішим. Я маю дім і їжу, але не маю фінансової свободи, саме тому працюю тут. Я намагаюся зробити свою роботу добре, запитайте в будь-кого, якщо маєте сумніви.

— Ні, я не сумніваюся. І я не про це.

— А про що тоді?

— Ви просиджуєте тут усі вечори, а це несправедливо щодо такої молодої та привабливої дівчини. Я хочу сказати, що міг би подарувати вам свободу.

— Тобто? Що означає «подарувати»? — не розумію я.

— Скажімо так: частково забезпечити ваші потреби й бажання, якщо ви…

— Якщо я що?

Неймовірно, але чоловік і далі ввічливо й трохи поблажливо посміхається, ніби розмова приносить йому задоволення.

— Алісо, ну чому ж ви так напружилися? Я просто пропоную вам зі мною повечеряти… для початку. Познайомимося ближче й поговоримо.

Для початку?

А про те, що буде після розмови, я навіть слухати не хочу, вмить зблідши від запропонованого. Ніби це я, а не він, щойно озвучила непристойність!

Уявляю, який вигляд маю з боку!

— Ні.

— Алісо?

— У мене є хлопець, а у вас, напевно, є дружина. Будь ласка, Максиме, не продовжуйте! — я відвертаюся до диванчика й беру в руки пуховик. Діставши з капюшона шапку, одягаюся, намагаючись не дивитися на чоловіка. — Мені це не цікаво.

Я не бачу його, але чую, як змінюється тембр його голосу, перетворюючись із люб’язного на їдкий і черствий. Немов ось тільки зараз справжня людина проступила крізь фальшиву личину.

— Краще зізнайся, що ти така ж холодна крижина, якою здаєшся. Молода й фригідна! Немає в тебе нікого, інакше хоча б щоки порожевіли!

Мені дев’ятнадцять років. Уже чимало, щоб здивуватися такій пропозиції або злякатися її відвертості. Але й не так багато, щоб гідно відповісти на образу дорослому чоловікові.

Саме тому я просто йду, підхопивши рюкзак. Знав би він, що мені не звикати бути крижиною.

— До побачення. Бувай, Туфелько! — усміхаюся дитині, яка з надією чекає, що ж доброго скаже її вчитель улюбленому татові. — Ти була розумницею. До зустрічі в країні Чомучок!

— До зустрічі, Алісо Юріївно!

У місті — початок грудня. Уже зима, але снігу не видно. Вулиці, як і раніше, сірі й млисті, заповнені дрібною мрякою. З таких хочеться скоріше втекти в затишок і тепло. Туди, де є плюшевий плед і чашка гарячого чаю. Але натомість я прямую в холодну підземку.

Терпіти не можу сльоту й холод, я постійно мерзну, напевно тому звикла тепло одягатися й швидко ходити. У мене позаду навчальний день, заняття в бібліотеці та уроки. Я неабияк втомилася, і в цей вечірній час зливаюся з натовпом перехожих, мріючи швидше опинитися вдома.

Спустившись у метро, їду потягом до своєї станції і прямую до виходу, коли раптом чую знайомий голос:

— Алісо! Гей, Сніжна, я тут! Стій, куди летиш, сойко?!

Влад. Я сповільнюю крок і усміхаюся у відповідь на прізвисько, яке в дитинстві придумав для мене дядько, а потім почув мій хлопець і не забув. Смішне, воно мені подобається набагато більше, ніж холодне «Сніг». І навіть не пояснити Руслану чому.

Я знаходжу поглядом у натовпі високого міцного хлопця з русявим волоссям під шапкою і підходжу до нього. Він одразу ж обхоплює рукою мої плечі й цілує в губи:

— Привіт.

— Привіт, Владе. Давно чекаєш?

— Ні, лише три хвилини. Сніжна, обожнюю твою пунктуальність!

Так, я живу за розкладом і планом, мені так легше, але він і сам завжди зібраний і пунктуальний, як годинник. Ми так і познайомилися з ним два роки тому, коли разом їздили на підготовчі курси в університет. Не змовляючись, стикалися на вході в підземку в один і той самий час, а потім входили в один вагон.

Він першим помітив мене й першим підійшов. Довгий час ми були просто друзями, поки не вирішили перейти на інший рівень стосунків.

— Це не пунктуальність, — я усміхаюся хлопцеві й відхиляюся від нього. Ми йдемо в бік виходу. — Це точний трафік поїздів і розклад занять. А в іншому я покладаюся на свої ноги й годинник. А ти чому тут? — запитую здивовано. — У тебе хіба немає тренування?

Уже кілька років Влад займається в тренажерному залі, намагаючись привести своє тіло до зовнішнього ідеалу чоловічої краси, як він каже. Його взагалі надихає все красиве та ідеальне. У школі він був худим підлітком, але ті часи давно минули, а от бажання стати кращим — ні. За цей час Влад досяг гарних результатів і трохи хизується цим… Ну, добре. Він багато хизується своєю фігурою і розміром біцепсів. Іноді навіть мені ніяково дивитися на те, як він милується собою у відображенні випадкових дзеркал. Але це його особиста справа, а дивацтва є у всіх!

А що стосується мене, то я маю ще три місяці, щоб зрозуміти, куди ці стосунки нас заведуть, і як мені жити далі.

— Є, але я вирішив забити на тренування. Немає настрою.

— Ти-и? — ось тепер я справді здивована, і Влад знизує плечима.

— Останні дні в залі сила-силенна народу — неможливо займатися! Прийшли новачки, і мене це нервує. Покажи їм це, покажи їм те. А я не люблю відриватися, коли в мене новий комплекс вправ. Нічого, — він посміхається, — перенесу тренування на ранок. Ліпше ходімо в кіно, раз у мене звільнився вечір.

У нього.

Почувши це, я сповільнюю крок і напружуюся.

— Алісо?

— Сьогодні? Ми ж домовлялися на вихідні.

— Так, але що нам заважає піти зараз?

Нічого, крім незначної дрібниці.