Глава 4, частина 2

Минає хвилин двадцять, перш ніж я розумію, що не можу стирчати у фоє нескінченно.

Я вже одягнулася, попрощалася з колегами й завчила напам’ять розклад своїх уроків, сподіваючись, що чоловікові набридне чекати, і він піде. Ну про що йому зі мною говорити? Але він наполегливо стоїть, поглядаючи на вікна школи, і мені врешті-решт доводиться накинути на плече лямку рюкзака й вийти з будівлі на вулицю.

Я спускаюся з невисокого ґанку, і батько учениці помічає це. Марно я опускаю погляд і намагаюся пройти повз, він наздоганяє мене й ловить за лікоть.

— Алісо Юріївно! Алісо… та зачекай ти! Не вкушу я тебе!

Чоловік зупиняє мене й повертає до себе обличчям, змушуючи зійти із центру доріжки на узбіччя.

— Ну, здрастуй, — каже так, ніби я йому щось заборгувала, і це зовсім не час, який він тут прочекав. — Пізно ж ти закінчуєш роботу, а могла б займатися зовсім іншими справами.

Мені доводиться взяти хвилювання в кулак, щоб не мати стривожений вигляд і відповісти спокійно.

— Здрастуйте, Максиме. Це моя особиста справа. І відпустіть мою руку, ви зараз тримаєте мене, немов упіймали.

— Так і є, — пробує посміхнутися чоловік, але руку не відпускає. — Думаєш, я не здогадуюся, що ти мрієш утекти?

— Що ви від мене хочете? Мені здається, ми поговорили минулого разу й все з’ясували.

— Ще одна розмова, Алісо, і я піду. Не хочу бути монстром у твоїх очах. Розумієш, усе набагато складніше. Вислухай…

Усе набагато складніше, коли справа стосується власного життя. Ось тоді припускаєшся помилок і готовий бути сліпим. Але коли дивишся збоку — то все бачиш цілком чітко. І зараз я бачу, що цей дорослий Максим зібрався розповісти мені казку, як йому складно жити на білому світі.

Він охайно поголений і добре одягнений. Напевно, знає ціну особистому комфорту й впевнений у собі. То чому б йому не зважати на чужі кордони й пам’ятати про свою сім’ю?

— Не хочу, вибачте. — Я марно намагаюся піти. — Мені ніколи розмовляти. Ви не могли б мене відпустити? Мені потрібно додому!

Він усе-таки прибирає руку з мого ліктя, але намагається взяти за долоню, підходячи ближче.

— Не розумію, невже я такий страшний? Жінкам подобаюся. Чому ти мене боїшся?

— Справа не в страху. Ми з вами не знайомі.

— Ну чому ж? Минулого разу ти майже погодилася піти зі мною в ресторан.

Я дивуюся й водночас хмурюся, не розуміючи, що цей Максим від мене хоче.

— Не було такого! І перестаньте мене чіпати, інакше…

— Інакше що, Алісо? Послухай, не ламай комедію, ми ж дорослі люди. Я хочу з тобою лише поговорити…

— Ой!

Я чую шум гальм, і поруч різко зупиняється білий «Лексус». Він заїжджає просто на доріжку, змусивши Максима замовкнути й відпустити мене.

Відчувши свободу, я вже збираюся скористатися цією затримкою і втекти, коли двері дорогого автомобіля відчиняються, і з нього виходить… Руслан Марджанов. Адже я не помилилася? Побачивши нас, недобре скалиться незнайомцю зухвалою посмішкою, грюкає дверима й ліниво підходить ближче.

На ньому розстебнута чорна куртка, вдягнена поверх футболки, темні джинси та кросівки. Темне волосся зачесане назад, через що погляд чорних очей здається особливо нахабним і гострим. Таким же зухвалим, як різко окреслені вилиці на молодому, породистому обличчі.

Він підходить до мене й обіймає рукою за плечі. Нахилившись, м’яко, але впевнено цілує в прочинені від подиву губи. Підхопивши їх, не відразу відпускає, ковзнувши язиком по зубах.

— Привіт, крихітко. Вибач, я затримався, але шалено за тобою скучив!

Повернувшись до чоловіка, Руслан окидає його оцінювальним поглядом і ліниво запитує:

— Мужиче, мені здалося, чи ти намагався лапати мою дівчину? Ти хто такий, старий?

Марджанов худіший за чоловіка, але одного з ним зросту, тому дивиться на рівних, анітрохи не ніяковіючи.

— Твою дівчину? — натурально дивується Максим. — Шмаркачу, ти зараз серйозно? Алісо, — звертається до мене, додавши в голос злості: — Це і є твій хлопець?

Не знаю, чому він дивується. Так, я старша за Руслана, але мені й самій ще небагато років, щоб з’явилося бажання завести собі хлопця «за тридцять».

Та Марджанов відповідає за мене:

— І хлопець, і майбутній чоловік, і батько її ненароджених дітей. Чуваче, не напружуй, га? А то я подумаю, що тобі до Аліси є діло й полізу в бійку. А потім відстрелю що-небудь — я ще той відморожений псих. У поліції ти, звісно, розповіси, що я напав на тебе першим, але наша версія буде цікавішою. І вона обов’язково сподобається твоїй ревнивій дружині — у тебе слід від каблучки на пальці. Це ж для неї квіточки? От і прямуй додому!

У цього Максима напружуються жовна. Хлопець перед ним молодший за нього років на п’ятнадцять, але вести далі розмову він не наважується. У Марджанова завжди виходило бути переконливим і непередбачуваним. А я і сама не знаю, чого від нього очікувати. У нього виходить бути нахабним, навіть до пуття не підвищивши голосу.

Він бере мене за руку й сходить із місця. Зупинившись біля чоловіка, обіцяє тому коротко й вже зміненим тоном, зовсім без гри:

— Просто відвали. Зовсім! Ще раз підійдеш до Аліси з квіточками, я тобі з них вінок сплету — погребальний! Ходімо, Сніг. У машині тепліше.

 
У машині, справді, тепліше, це дорогий «Лексус» класу «люкс», і я майже заспокоїлася, поки ми з Русланом мовчки їдемо, а потім сидимо біля мого будинку, не дивлячись одне на одного. Занадто багато він наговорив, а я удала, що так і є.

Я заговорюю перша, повернувши обличчя до хлопця:

— Не знала, Марджанов, що ти маєш права.

— У мене їх немає. Поки що.

— Ясно. Отже, машину в батька ти взяв без дозволу? — здогадуюся.

— Отже. Але не переживай, це не вперше. А ти, — він теж повертається, щоби подивитися на мене, — працюєш у цій школі?

— Так. Приходжу після занять в університеті.

— Навіщо, Сніг? Тобі чогось бракує? Ти не виглядаєш двожильною, а факультет іноземної мови далеко не найлегший.

Чорнильні очі дивляться дуже уважно, ніби йому справді незрозуміло, і дещо не складається в логічний ланцюжок.

Я переводжу погляд на лобове скло й кусаю губи.

— Я не відповідатиму на це запитання. Вибач.

— Ким ти працюєш?

Ну ось, наступне запитання, а я знову дивлюся на Руслана.

— А хіба Ромка не казав? — дивуюся. Мій брат дуже балакучий, особливо зі своїми друзями.

— Ні, — відповідає Руслан. — Твій брат не любить, коли хтось повертає морду в бік його сестри. А тим більше про неї розпитує. Хіба ти не знала?

Я хитаю головою.

— Ні. Я викладаю англійську мову дітям. Маленьким. Старших мені не довіряють.

— Ну, це поки що. Ти дуже здібна.

Я мушу це сказати й кажу:

— Дякую, Руслане, що приїхав. Я знаю, тебе попросив Ромка, але… дякую! Не знаю, чи відстав би від мене цей Максим сам. Я якраз навчаю його доньку, і не розумію, що йому на думку спало? Я не давала жодного приводу.

— Він не відстав би. І я не впевнений, що відстане. Слухай, Алісо, — напружується Марджанов, міцніше обхоплюючи пальцями кермо. — Чому ти нікому не розповіла, що тебе домагаються? Відразу.

Усе-таки мені складно говорити з другом мого брата про такі речі, і я дивлюся в лобове скло на будинок перед нами.

— Руслане, а можна не так грубо сказати?

— А як це ще назвати? Ти б бачила вас збоку. Цей мудак тебе ледь слиною не закапав, так навис і хотів дістати! Іди із цієї школи, Сніжна. Якщо він чіпляється до тебе не вперше, то рано чи пізно азарт і образа штовхнуть його заподіяти тобі шкоду. Ти можеш опинитися в ситуації, коли ніхто не прийде на допомогу. Просто читай пасхалки і дій перша. Це завжди працює.

— Звідки ти знаєш? — Ну ось, знову повернулася. У чорні очі Марджанова складно не дивитися — вони, як вир, на дні якого жевріє вогонь. Особливо, коли ми вдвох. — Ти мені теж не даєш спокою.

— Я — зовсім інша річ, — не відводить погляд Руслан.

— Це тобі так здається.

Рука Руслана падає з керма й лягає на спинку мого крісла, під підголівник. А сам він повертається й наближається.

— Отже, я тобі так само огидний, як цей мудак? — запитує вимогливо, але глухо. — Я тебе хоч раз заганяв у кут, Алісо? Я все ще терпляче чекаю.

— Чекаєш чого? Заради бога, Марджанов.

— Що ти будеш зі мною, звісно!

— Звісно?!

Ну ось, ми знову прийшли до нашої вже одвічної суперечки.

— Ще скажи, що по вуха закохана у свого качка-нарциса. У цю тупу Рибину!

Я відвертаюся. Занадто добре він мене знає.

— Те, що тобі потрібно, Сніжна, ти в нього не знайдеш, — чую прикре й вперте. — Тільки я знаю, чого ти хочеш. Сказати?

— Скажи. Можливо, ти помиляєшся.

— Тепла. Я тебе знаю. І я тобі це дам.

Коли чуєш правду, складно удати, що це не так. Хоча я і сама не знаю до кінця, чого саме хочу.

— Можливо. Але не тільки мені даси, так? — відповідаю неголосно. — Навалиш усім щедро, а я не витримаю. А що буде потім? Будеш, як цей Максим, додавати пригоди у своє нудне життя?

— Ти мене не знаєш, Сніг.

— Знаю, у тому-то й річ.

Я беру рюкзак, який стоїть біля моїх ніг, і відчиняю двері автомобіля. Спустивши ногу на асфальт, озираюся на хлопця. Він і далі дивитися на мене, і я відчуваю, що маю сказати:

— Руслане, я не ціль. Твій азарт мине й нічого не залишиться.

— Так уже й нічого?

— Ні, не так уже. Залишиться моя вдячність за сьогоднішній день і… за суп. Ромці з тобою пощастило. І мені теж. Я просто ніяк не можу звикнути, що ти виріс.