Глава 1

— Оце так, не пощастило тобі, Фанько, — сказала Уляна, і я сумно видихнула в чашку, ліниво колупаючи ложкою дешевий чайний пакетик.

— Ага, ось це точно. Хоч застрелься!

Ми сиділи з найкращою подругою в галасливій університетській їдальні головного навчального корпусу й обговорювали останні події мого складного студентського життя.

Ще вчора все в ньому складалося цілком собі чудово. Навчалася я добре, підробляла, усі два з половиною роки навчання на економічному факультеті винаймала восьмиметрову кімнатку в баби Моті, й ось сьогодні вранці в одну мить моє впорядковане життя раптом впало в пекло. А все тому, що рано вранці ця сама баба Мотя вдерлася до моєї кімнати, як переляканий бегемот, і здавленим голосом пропищала — тримаючись рукою за серце і кружляючи за склом окулярів по-риб’ячому витріщеними очима:

— Анфіско! Швидко зібрала речі й дуй звідси на всі чотири сторони! Щоб і духу твого не було на моєму порозі! Можеш навіть цього місяця за кімнату не платити, от як!

Сказати, що я здивувалася — нічого не сказати. Платила я господині справно (спасибі мамі з татом, допомагали доньці, чим могли), гулянок не влаштовувала, хлопців не водила… Звали стареньку Матильда Іванівна, була вона жінкою охайною, обізнаною, із власним ноутбуком, навушниками та трирічним акаунтом у соцмережах. Любила дивитися турецькі серіали й заняття з в’язання, пекти пироги. Загалом, жили ми буквально душа в душу, і тут таке…

— Доброго ранку, Матильдо Іванівно. А що сталося? Чого ви мене женете?

Я відірвала голову від подушки, здула із чола чубок, що впав на очі, і втерла кулаком слиняву щоку. Усе-таки зубріння макроекономіки до четвертої ранку зрубує людину з ніг крутіше за снодійне!

Спітнілі долоньки баби Моті тут же з ляском лягли на неосяжні груди.

— Я-то?! Бог із тобою, дівчинко! Я тебе не жену. Я тебе, можна сказати, від душогуба рятую!

— У сенсі? — довелося все ж таки сісти на ліжку і випростати ноги з-під ковдри. — Якого ще душогуба? — Я старанно протерла кулачками очі.

— Та племінничка рідного! Століття б його, ірода, не бачити. Сьогодні якраз звільнився. Дванадцять років, злодій проклятий, за ґратами за розбій відсидів, на волю вийшов і відразу до мене намилився. Добре хоч зателефонував! Зустрічайте, мовляв, тітонько, на вільні хліби! Одна ти в мене кровиночка залишилася на всьому білому світі!.. Усе, Фанько! — очі баби Моті за товстими скельцями окулярів стали ще більшими, ніж раніше. — Уже їде сюди!

— А-а-а! — закричала я.

— А-а-а! — підхопила Матильда Іванівна і, охоплена почуттям глибокого жалю, міцно чмокнула мене в лоб (хоч би синець не залишився!) — Не поминай бабцю лихим словом, дитинко, — сказала, схлипнувши. — Чим змогла, допомогла.

І запропонувала, пускаючи тонку сльозу.

— Ти гайда сумки живенько збери, разом у гараж відтягнемо. Ключ я тобі дам. Як квартирку собі знайдеш — так і звезеш дрібнички. А ключик після в поштову скриньку кинь. І щоб сюди до мене ні ногою, зрозуміла?! Не дай боже, попадешся лиходієві на очі — не вирвешсіі-і-і-і…

— Ось такі справи, Уляно, — я знову хлюпнула носом і подивилася на пиріжок. Пити не хотілося, їсти теж, і пиріжок із капустою здавався черствим і несмачним.

— Так-так, справи кепські, прямо скажемо, — зітхнула подруга, підпираючи щоку кулаком. — Слухай, Фаню, а може, спробувати в гуртожиток влаштуватися? — запропонувала. — Ти ж студентка і як-не-як іногородня. Мають же вони увійти в становище.

— Та ходила я. Відразу від баби Моті й подалася.

— І що?

— Немає місць! Через три тижні сесія, до свят молодь роз’їдеться домівками, раптом хтось вилетить… Загалом, комендант обіцяла допомогти.

— Ну ось бачиш, уже дещо!

— Та мені й вдома гуртожитку вистачає, Улю! Бачила б ти мою божевільну сімейку. Я одна звикла, розумієш? Так легше на навчанні зосередитися і роботі. Мені б куток знайти, щоби перекантуватися десь кілька днів, а там дівчатка з агентства обіцяли допомогти. Ех, Улько, — я знову з почуттям зітхнула й почала далі колупати ложкою чайний пакетик, — так шкода свою кімнатку — слів немає! І куди тепер піти-податися — розуму не маю.

— Фаню, а може, все-таки до мене? — Улянка зі співчуттям зазирнула в очі. — Усе ж не на вулиці. Маму з татом я вмовлю, а Льошка й на підлозі поспить, не цукровий. Де-небудь у коридорі. А краще в тамбурі! Га?

Ось вона, сила справжньої дружби, навіть ревіти захотілося. Але я ж не сволота, зрештою! От не був би настрій таким паршивим, ми б зараз із Улянкою обов’язково від душі пореготали з її старшого братика, який спить у тамбурі, а так… Мало того, що подруга з Льошкою досі ділять кімнату в батьківській двокімнатній квартирі на двох, так іще й мене в їхньому родинному гнізді Лисовських-Кім для повного щастя бракувало!

— Ні, дякую, тільки не до тебе. Мені ще пожити хочеться!

Про «пожити» — це я ні крапельки не збрехала. Річ у тім, що сім’я в моєї подруги Улясі глибоко інтернаціональна. Тато кореєць, мати — біленька полька, тож діти вийшли просто цукерки! Обоє рожевогубі, ясноокі й стрункі. Ось тільки, на відміну від Уляни, Льошці (на прізвисько Лис) від батька перейшла ще й небувала самовпевненість, тож дівчат за ним водилося — тьма-тьмуща! Не менше, ніж за його друзями — Мальвіном і Соколом. Тож ні, бракувало мені ще з обірваними патлами ходити!

Мені ж, на відміну від подруги, зовнішність дісталася звичайна, слов’янська. Зросту я середнього, волосся русяве, місцями зі світлими прядками. Занадто густе та довге, у талію, але я вже навчилася із цим справлятися, затягуючи на потилиці тугий бублик. І навіть вії є ого-го які! Не гірші, ніж у Мальвіна… ну, якщо нафарбувати. А так-то звичайні собі вії, й очі зелені. Нічого особливого.

Так! Я ж не назвалася!

Звати мене Анфіса — Фанька для своїх. Прізвище Чижик. Знаю, поєднання забійне, але обурення щодо цього я висловила батькам ще багато років тому. Класі десь у третьому. Так хотілося бути Оленою або Катериною. Ну, або Ольгою — як велика княгиня! Так ні ж! Будь добра із честю носити ім’я улюбленої бабусі! А те, що наші імена, щоб не плутати, родичі спростили до Фіски та Фаньки — так це справа десята! Ніхто ні мене, ні бабусю не питав!

Загалом, посміялися батьки від душі з мого обурення, показали старшій дочці язик і назвали щойно народжених дівчат-двійнят — Ніколь і Мішель. Чижики, ага. От диваки! А ще в мене є молодший брат Роберт — трієчник-недоучка. І якщо я в глибині душі все ж плекаю надію коли-небудь змінити своє пташине прізвище на нормальне людське, то Кубику-Рубику як бути?! Ага, жахіття! Так Чижиком Федоровичем і літати!

Про що це я?.. Ах, так! Ми ж у їдальні!

— Ні, дякую, тільки не до тебе, Улю. Мені ще пожити хочеться! Я і так бачу, як на мене дивляться наші дівчата, знаючи, що я буваю у вас із Льошкою вдома, і він навіть — о, який жах! — пам’ятає мене в обличчя! Ні, треба придумати що-небудь самій, от тільки що?

Я якраз зітхнула і приготувалася знову хлюпнути носом у чашку із чаєм, що вже охолола, коли згадана мною трійця хлопців увійшла до їдальні — Мальвін, Лис і Сокіл. Так упевнено пройшли один за одним між столиками до буфету, наче їм сам ректор мідні бляхи на пузі начистив до золотого блиску й безплатний талон на обід видав!

Усі присутні дівчата одразу ж повернули голови в бік хлопців і почали непомітно чепуритися.

Настрій був кепський, і я, як заздрісний дракон, випустила пару з ніздрів: