Розділ 9

Баргрим увірвався крізь вікно, наче ураган. Скло вибухнуло на друзки, розсипаючись по крамниці з оглушливим дзвоном. Його масивне тіло з гуркотом приземлилося на дерев’яну підлогу. Полиці затріщали й полетіли додолу, розсипаючи баночки зі спеціями та прянощами.

— Гр-р-р-а-а-ах! — із нього вирвався дикий рев, більше схожий на рев пекельного звіра, ніж на собаче гарчання.

У самому центрі крамниці, над мадам Жозефін, нависала чоловіча постать — висока, худорлява, з білявим, недбало зачесаним волоссям. Його шкіра була занадто блідою, майже сірою, немов позбавленою життя. На щоці був глибокий поріз. Темно-карі очі, які майже провалювалися в чорноту, блищали злобою і холодною зосередженістю. Із довгих чорних пальців простягались загострені кігті, які проштрикнули живіт мадам Жозефін.

Баргрим загарчав, його очі спалахнули полум’ям, і він кинувся вперед. Його щелепи замкнулися навколо ноги демона. Талгарон захрипів, обертаючись, спробував вирвати ногу з пастки пса, але Баргрим тримався мертвою хваткою. Демон вирвав кігті з живота мадам Жозефін, лишаючи кривавий слід на її тілі, і жінка скрикнула — коротко, хрипко, з надривом.

Талгарон вдарив довгими кігтями Баргриму в спину, утім пес ніяк не відреагував і почав відтягувати демона від жінки.

— Чекав нашої зустрічі, Баргриме, — прохрипів Талгарон, хитнувшись назад.

У цей момент у крамниці з’явилася Ісабель. Її очі округлилися, коли вона побачила поранену мадам Жозефін і, підбігши до неї, відтягнула її подалі від баталії.

Баргрим лише на секунду відволікся на Ісабель, і в наступну мить Талгарон з оглушливим ревом відкинув пса від себе. Баргрим, немов зірвана каменюка, влетів у шафу, і дерев’яні полиці з тріском розлетілись, а сотні баночок посипались на підлогу.

Ісабель магічною хвилею відкинула Талгарона назад. Утім він миттєво підвівся й рвонув уперед із надлюдською швидкістю. Вона пригнулась, уникаючи його удару, і потужним ривком ліктя вдарила йому в щелепу, зірвавши з полиць кілька металевих предметів і направивши їх у нього. Банки зі спеціями, скалки скла, ножі — все летіло в Талгарона із шаленою силою. Деякі з них пробивали йому шкіру, але він стояв на місці й, дивлячись на Ісабель, лише криво посміхався.

— Прекрасна квітка Ліліт, ти ще не готова до справжньої дуелі!

Ісабель відчувала, як кров стікає з її живота. Вона задихалась, але не відступала.

— Мені твоя думка не цікава!

Баргрим підвівся і з лютим ричанням накинувся на Талгарона. Однак демон сильно відштовхнув його від себе й пес знову влетів у шафу.                                                          

«От пекельне лайно, знову пропустив удар!» — загарчав Баргрим.                                                                      

Ісабель зірвалась на новий ривок й енергетичною силою відкинула демона до прилавку, і він врізався спиною в стіну. Однак вже за секунду, ніби тінь, знову опинився поряд. Ісабель сильно вдарила його ногою в живіт, і полум’яна енергія вирвалася з її долонь.

Талгарона відкинуло знову — цього разу його тіло, ніби мішок із піском, пролетіло крізь двері й з глухим гупанням приземлилося на вулиці. Він лежав кілька секунд, а потім, повільно підвівшись, засміявся. І його сміх був ніби ланцюги, які тягнуться з могили.

— Гарно. Дуже гарно.

І він зник. Просто так. Тінь зникла з обрію, ніби її там і не було.

— Баргриме! — скрикнула Ісабель.

«За мене не переймайся!»                                                      

Він винирнув із-під уламків шафи й побіг у пошуках Талгарона.

Ісабель стояла посеред розбитої крамниці ніби закам’яніла. Начебто хтось примусово не давав їй зробити навіть і крок. Повітря було густе від запаху крові, пилу й магії. Її погляд уперся в мадам Жозефін — та лежала нерухомо, кров струменіла з живота, фарбуючи підлогу в темно-червоне.

У крамницю забіг Калеб й одразу кинув погляд на поранену жінку, а потім на Ісабель. Він упав на коліна поряд із жінкою.

— Вона ще жива, — промовив і поглянув на Ісабель.

Його слова вивели її зі ступору, і дівчина на ватних ногах наблизилася й присіла поряд із жінкою. Калеб скинув спортивну куртку й хотів покласти на рану, утім Ісабель різко схопила його за руку й стиснула.

— Що ти робиш? — нахмурився. — Вона стече кров’ю.

— Довірся мені!

Руки тремтіли, коли вона поклала їх на закривавлений живіт. І вогкість крові змішалась із теплом її долонь.

— Мадам Жозефін, я допоможу… Я врятую, чуєш? — прошепотіла майже несвідомо.

Тепло зародилося в її пальцях. Спочатку слабке, мов подих. Потім — сильніше. Її руки засяяли, і полум’я, м’яке, живе, почало повільно перетікати з її долонь у рану. Вогонь не палив, він ніжно лоскотав шкіру, зцілюючи зсередини. Рана стискалась, кровотеча зупинялась. Ісабель відчувала напруження в грудях і легкий жар, який йшов крізь неї, ніби хвиля з глибини душі. Полум’я було не руйнівним — цього разу воно було зцілюючим.

Калеб застиг. Його очі блищали, але він нічого не сказав. Лише уважно споглядав за тим, як її вогонь заліковує глибоко рану.

— Живи… будь ласка, живи, — прошепотіла Ісабель, не помічаючи, як її власна кров ще більш просочилася на футболку, утворюючи величезну пляму.

За кілька хвилин дихання мадам Жозефін стало рівнішим. Її тіло розслабилось, а рана затягнулась тонкою рожевою лінією.

Тиша, яка запанувала, порушилась лише одним звуком, а саме гарчанням Баргрима, який повернувся й зупинився у дверях, усіяний пилом і уламками.

«Втік, — пролунало в голові Ісабель. — Талгарон зник».

Вона не відповіла. Просто опустила голову на руки, ковтаючи біль, який був не лише фізичним.

— Ісабель, ти як? — запитав Калеб і торкнувся її плеча.

— Жива, — простогнала й, відчувши жар у тілі, підняла низ футболки.

Калеб провів очима по її животу. Рана загоювалася, не залишаючи навіть шраму.

— У тебе є регенерація до відновлення. Це чудово.

«Гм… а хтось тут злякався за тебе, Ісабель. Навіть пульс підскочив», — Баргрим наблизився, і дівчина зиркнула на нього.

— Ісабель, — простогнала мадам Жозефін і розплющила очі.

— Я тут. Я поряд, — взяла жінку за руку.

Калеб і Баргрим одночасно повернули голови й почули звук сирен. У приміщення заглядали перехожі, утім ніхто не наважувався зайти. Ніби відчували первинний страх і темну енергію, яку по собі залишив Талгарон.

— До крамниці під’їжджає поліція! — зауважив Калеб.

— Я її не покину, — тримаючи жіночу долоню, захитала головою Ісабель.

— Тоді прийдеться пояснити, як ми тут опинилися, — закотив очі Калеб.

Тим часом мадам Жозефін перевела погляд на пса й за кілька секунд прошепотіла:

— Баргриме? Невже це ти?

«О-о-о… а вона мене впізнала!» — задоволено відгукнувся гончий.

— Баргриме, ти що, з нею знайомий? — поглянувши на пса, здивовано вигукнула Ісабель.

«Ну, мабуть. Якщо вона мене впізнала. Деякі моменти мого пекельного життя я не пам’ятаю. А ти звернулася до мене не ментально».

— Ти що розмовляєш зі своїм… псом? — хмикнув Калеб.

— Тобі це здалося! — мигцем поглянула на Калеба й видихнула.

«Ісабель, ну він же не якийсь там бовдур! Це я про перевертня!»

— Баргриме, давай без коментарів! — фиркнула.

«Угу. Ти знову це зробила!»

— Ти знову будеш говорити, що мені це здалося?

— Калебе, не зараз…

Ісабель зрозуміла свою помилку, утім вже було пізно. У той момент вона була занадто зосереджена на Жозефін, на присутності Калеба, на хвилі магії, яка струмувала під шкірою. Її думки плутались у мереживі рішень, які приймались серцем, а не головою.

Вона порушила правило, яке сама собі встановила.

Бути обережною.

Говорити з Баргримом тільки подумки.

Ховати все, що могло б видати її суть.

І найгірше — вона навіть спершу не помітила, як переступила цю межу. Як внутрішній бар’єр, який так довго тримала, просто розчинився у вирі тривоги й турботи.

І Калеб… Ісабель відчувала, як його присутність діяла на неї, ніби запобіжник. І це було не лише в кав’ярні з Мойрою, а й тепер — серед напруги, яка в’їдалася під шкіру. Його погляд. Його слова. Ніби він самою своєю присутністю тримав її на межі, між контролем і поривом.

У крамницю зайшли три поліцейські й медики. Ісабель і Калеб піднялися, а Баргрим відійшов убік. Лікар відразу ж почав оглядати мадам Жозефін, утім окрім мілких порізів, синців та великої плями крові на сукні нічого не виявили.

— Я нормально себе почуваю, — буркнула мадам Жозефін. — Якийсь бандюга хотів обікрасти крамницю. Утім я його прогнала.

Поліцейські почали оглядали місце злочину. У крамниці був безлад, а на підлозі валялося скло й перевернуті шафи, а мадам Жозефін запевняла лікаря, що з нею все нормально.

— Ми все одно повинні вас відвезти в лікарню! — промовив лікар, і два фельдшери допомогли жінці піднятися.

Коли мадам Жозефін забрала швидка медична допомогла, Ісабель і Калеб, переглянувшись, поспішили до виходу, утім їх зупинив поліціянт. Баргрим незадоволено фиркнув.

«Це ще хто такий, що він забороняє нам вийти?»

«Ці чоловіки — правоохоронці! І їх у цьому світі всі слухають! Принаймні я так думаю!» — на цей раз Ісабель ментально відповіла й, зітхнувши, склала руки на грудях.

«Якби ти це сказала вголос, то оці правоохоронці подумали б, що ти того… ну, ку-ку».

Ісабель закотила очі й зиркнула на Баргрима.

— Ви стали свідками злочинного нападу! Можете описати нападника?

Ісабель знітилася. Такого в неї в практиці ще не було.

— Ми проходили повз, коли побачили розбиту вітрину й наляканих перехожих, — промовив Калеб, і Ісабель поглянула на нього.

— Саме так і було, — кивнула дівчина й перевела погляд на поліціянта.

— Нападника, на жаль, ми не бачили! — розвів руками Калеб.

— Що ж, дуже цікаво, — спохмурнів поліціянт.

— Ми можемо бути вільними? — схиливши голову набік, запитав Калеб.

Поліціянт зітхнув, однак не встигнув відповісти, як на порозі крамниці з’явився чоловік у чорному діловому костюмі, із сивиною у волоссі, але з постаттю, що все ще промовляла про силу. Його кроки були точними, владними, мов кожен рух мав значення. Його очі, холодні й пильні, одразу впали на Калеба.

«Ну от, — пробурмотів Баргрим собі під ніс, — ще один "важливий" з’явився».                                                                                

— Містере Беккер, пане мер, вітаю! — швидко промовив поліціянт і простягнув йому руку.

— Беккер? — прошепотіла Ісабель і зиркнула на Калеба. — Мер?

 Калеб в одну мить змінився. Його постава напружилася, а очі спалахнули гострою неприязню.

— Данте Беккер власною персоною! — закотив очі Калеб. — Чого ти приїхав?

— У нестандартних ситуаціях, — відповів чоловік без жодної емоції, — я повинен діяти особисто.

Баргрим, який до того спостерігав за всім із тіні, тепер виступив трохи вперед, зігнувши голову набік, ніби роздивлявся експонат у музеї. Його очі вивчали кожну деталь постаті містера Беккера.

«Він Альфа. Без сумнівів».

Ісабель кивнула й склала руки на грудях.

— Я забираю цих двох молодих людей! — звернувся Данте до поліціянтів. — Все інше — ваша робота.

Поліціянти лише мовчки кивнули. Один із них із полегшенням зітхнув, мовби передав комусь небезпечний тягар.

Калеб вороже зиркнув на батька, але мовчки рушив до дверей, і за ним попрямувала Ісабель. Баргрим неквапно пішов за своїм дівчам, не спускаючи погляду з Данте.

На вулиці повітря було свіже, але просякнуте напругою. Баргрим підійшов ближче до Ісабель й буркнув:

«Твій вовк із родини серйозних проблем. Батько — справжній Альфа. І пахне він… владою та підозрою».

«Мій вовк? — округлила очі. — Не мели дурниці!»

«Угу. Угу. Дурниці!» — фиркнув Баргрим.

Калеб, стоячи прямо перед Данте, зціпив зуби.

— Якщо ти тут, отже все ще гірше, ніж я думав. Ти чекав нагоди поговорити?

— Я приїхав, бо моя кров у цьому замішана. І я не дозволю, щоб моя зграя розпадалася через імпульсивні рішення мого сина, — спокійно відповів Данте.

Калеб зробив крок вперед і промовив уже без жодної стриманості в голосі:

— Я більше не твоя зграя. Я вільний. І Амара — теж. Так же само, як і Джордан…

— Джордан? — звузив очі Данте. — І де ж ваш Джордан? Підігнув хвоста й при першій суперечці втік?

— І до речі, вихованням твого онука чи онуки будемо займатися ми. А ти не смій навіть наближатися до Амари.

Чоловік стиснув вуста й, задерши підборіддя, відступив на крок. Перевівши погляд на Баргрима, який стояв позаду Ісабель, ще більш став похмурим, і його зіниці на мить стали багряними.

«Якось незручно тут стояти. Ніби ми підслуховуємо», — зніяковіло промовила Ісабель і відступила вбік.

«Ну так. Ми ж не такі. Утім все одно дуже цікаво, чим завершиться ця словесна дуель двох альфа-самців», — іронічно вигукнув Баргрим.

— Розмова не так повинна завершитися, Калебе, — чоловік перевів погляд на сина.

— Угу. Вона вже завершилася.

Калеб розвернувся й стрімко пішов. Ісабель кивнула Баргриму й пішла слідом за ним. Утім, почувши слова Данте Беккера, що він її не відпускав, зупинилася. Оглянувшись, вона промовила:

— Вдалого вам дня, пане мер!

Ісабель, наздогнавши Калеба, подякувала йому, що він допоміг їй у кав’ярні й прийшов за нею до крамниці. Калеб різко зупинився, і вона врізалася в нього. Відсахнувшись, закусила нижню губу.

— Ого! Ти вмієш дякувати? — схилив голову набік і поглянув на її вуста.

— А ти деколи не буваєш таким бісячим! — знизала плечима, і на обличчі промайнула легка усмішка.

Калеб хмикнув і захитав головою.

— І до речі, також хочу сказати, що ти постійно не зможеш тікати від батьків! Тим паче від зграї.

— Я захищаю сестру і її дитину. І заради них я готовий піти на все. Ну а щодо тебе…

— А що, щодо мене? У мене все добре!

— Ранкова агресія — це ти називаєш добре?

Ісабель важко зітхнула.

— Просто ця Мойра. Вона… дивна.

— Я чув, що вона говорила. І до речі, коли ти напала на мене в темному провулку, я стежив саме за нею.

— О, пробач. Якщо вона так важлива для тебе…

— Так, дуже важлива! — зітхнув і склав руки на грудях. — Мабуть, тобі Амара розповіла про зникнення її коханого? — Ісабель кивнула, і Калеб додав: — Наступного дня я повернувся у квартиру Джо. І на цей раз я відчув людський запах.

— Мойри?

— Так! — Калеб нахмурився й перевів погляд.

Ісабель видихнула й наблизилася на крок.

— Ти вважаєш, що Мойра могла якось бути причетною до зникнення Джордана? — обережно запитала.

«Ну, наскільки я знаю, деякі фанатики роблять жертвоприношення. І це все серйозно, Ісабель!» — грубо промовив Баргрим, і дівчина нахмурилася.

— До зникнення Джордана багато хто міг бути причетним! — відповів Калеб.

Баргрим різко настовбурчився й, ставши спереду Ісабель, провів очима по відпочиваючим. Калеб, поглянувши на пса, додав:

— І до речі, на відміну від твого серцебиття, я не чую серцебиття твого… кудлатого друга.

— Ем… його серце… б’ється не для всіх! — стиснула вуста Ісабель.

«Ісабель. Ліліт тут. І вона не сама!»

Дівчина повернула голову й побачила матір, яка на іншій стороні вулиці махала їй рукою. А поряд із нею стояв доберман.

— Здається, не лише в тебе сьогодні емоційна напруга через родину, — прошепотіла Ісабель. — І мені деколи здається, що я даремно покинула матір і… вирішили стати вільною.

«Досить цих розмов. Ходімо вже, нас мамця чекає!»

Ісабель нічого не відповіла Баргриму. Глибоко вдихнувши, поплескала Калеба по-плечу й додала:

— І, можливо, я зможу допомогти з пошуком Джордана. Бувай.

Калеб нічого не відповів. Проводжаючи її поглядом, лише легко усміхнувся. З приїздом Ісабель і цього кудлатого незрозуміло пса, він постійно перебував у стані напруги. І також правда була в тому, що Калеб відчував її навіть серед натовпу людей. Чув, як билося її серце. І сьогодні щось усередині нього злякалося за неї. Ісабель була не лише сильною, непередбачуваною і таємничою, але й вразливою, навіть якщо вона сама не визнавала цього.

Оглянувшись, він побачив батькову автівку й, закотивши очі, попрямував далі.