Розділ 8

Ніч огорнула вулицю, де стояв будинок Ісабель, густим оксамитом. Ліхтарі кидали мляве світло на тротуар, а в повітрі висів запах дощу, який мав ось-ось розпочатися. Ісабель повільно крокувала вперед з опущеною головою, намагаючись заспокоїти свої думки після напруженого дня. Баргрим мовчки ішов поруч, пильно озираючись у темряву.

Та в наступну мить усе змінилося…

Невидима сила із шаленою швидкістю метнула Баргрима вбік. Він врізався в стіну будинку, а повітря пронизало його люте гарчання. З тіні з’явився силует.

— Нессо? — прошепотіла Ісабель. — Що ти…

Вона стрімко наблизилася до Ісабель, і блискуче лезо клинка вмить проштрикнуло її живіт. Вона зойкнула й підняла голову. Перед нею стояла висока фейрі, з довгим синім волоссям, яке переливалося у світлі ліхтаря, ніби вода під місяцем. Її шкіра була бліда, майже прозора, а на правому плечі й далі на руку спускався витончений візерунок квітів, наче живий. Очі темні, як нічне небо перед грозою, виблискували гнівом.

Ісабель хитнулася, але залишилась стояти. Баргрим грізно загарчав і вже збирався кинутися на нападницю, як раптом почув:

— Не смій! — голос Ісабель був хрипкий, але твердий.

Баргрим зупинився, дихаючи важко, обпалюючи фейрі поглядом. А Несса дивилась на Ісабель із презирством і болем водночас.

— Ти мала залишитися в пеклі, звідки вийшла, нечисте створіння, — прошипіла вона. — Через тебе наше поселення стерте з лиця землі! Ти накликала на нас біль, втрату і страждання! А тепер стоїш тут — жива, вільна, дихаєш нашим повітрям, ніби маєш на це право!

Ісабель мовчала, поки її кров капала на бруківку, утім вона не відводила погляду від фейрі. Тим часом як Баргрим повільно наближався й ричав.

— Ти лише ілюзія добра, всередині якої лишається тільки тінь і смерть, — продовжила фейрі й сильніше натиснула на рукоять клинка.

Ісабель стиснула вуста від болю, однак знайшла в собі сили промовити:

— Я не заперечую, Нессо. Можливо, я винна в тому, що захотіла іншого життя. І, можливо, дійсно, моє місце не на землі… І мені дійсно шкода…

Несса здригнулася. Її губи затремтіли, і вона, різко витягнувши ножа, прошипіла:

— Ти зрадниця. І я зробила те, що повинна була. І мені навіть не страшний гнів Ліліт.

Ісабель, поклавши руки на живіт, впала на коліна й здригнулася всім тілом. А Несса зникла так само тихо, як з’явилася, розчинившись у повітрі.

«Ти божевільна, дівча? Чому ти дозволила їй це зробити?! Чому мене зупинила?» — Баргрим кинувся до Ісабель,

Ісабель, притискаючи долоню до рани, опустила голову.

— Бо вона мала на це право, — важко зітхнула.

Полум’яна аура знову спалахнула навколо Ісабель — м’яке, ніжне світло почало обволікати її рану, затягуючи краї шкіри. Та цього разу зцілення йшло повільно й болісно. Баргрим нахилився над нею, стривожено вдивляючись.

«Її клинок був просякнутий отрутою фейрі, — пробурмотів він, — не дивно, що рана не затягується, як раніше».

Ісабель спершу нічого не відповіла. Вона сиділа, втупившись у землю, її погляд був далеким, порожнім. Фізичний біль тьмянів на тлі того, що рвалося всередині.

— Це не рана в тілі, Баргриме, — прошепотіла вона. — Це щось глибше. Якби я могла перев’язати душу…

Її голос затих. Лишився тільки вітер, який колихав її волосся, і мовчазна тінь провини, яка повільно осідала на серце.

«Ну все, підіймайся й ходімо усередину!»

Ісабель захитала головою, і сльози, перемішані з її кров’ю, стікали по бруківці.

«Не журися! Ти не винна в тому, що трапилося з фейрі!»

— Якби я могла врятувати їх, — схлипнула Ісабель.

«Якби Ліліт не відправила мене на землю з тобою, я б не знав, як це оберігати вже дороге тобі дівчисько та бути вірним».

Ісабель крізь сльози легко всміхнулася й, поклавши руку на спину Баргриму, повільно піднялася.

— Здається, що цей світ знову й знову доказує мені, що я не повинна тут бути. Що я, демонське дитя з людською душею, взагалі не повинна була народитися. Утім матір і тут всіх обіграла: давши мені життя й волю.

Гуркіт грому розірвав небо, ніби небесний гнів, а дощ зривався з даху, немов краплі нестримних сліз. Ісабель блукала кімнатою, мов тінь — то сідала на підлогу біля вікна, то вставала, притискаючи до себе плед. Часом просто стояла, втупившись у темряву за шибкою, де ніч ніби шепотіла про те, що не можна забути.

Баргрим мовчки спостерігав за нею, потім втомлено поклав голову на лапи, але залишався настороженим, готовим знову підхопитися. Його присутність заспокоювала, але не рятувала.

Ісабель кілька разів пробувала заснути, але кожного разу щось знову виводило її з напівсну — спогад, біль, самотній блиск блискавки. Її думки змішувалися з ритмом дощу. Вона не плакала, але тремтіла, коли враз тіло пронизував холод від ран чи внутрішньої тріщини, яка не зцілювалася.

Коли блискавки стали рідшими, а небо за вікном почало світлішати, вона вже сиділа на дивані у вітальні, змучена, із запалими очима й важким диханням. Світанок не приніс спокою — лише нову тишу.

Кав’ярня в затишному Французькому кварталі зустріла Ісабель ароматом кориці й терпким запахом свіжозмеленої кави. Сонце гралося у вітрині, але їй було байдуже — світло на цей раз не торкалося її зсередини. Вона сиділа в кутку, ніби хотіла сховатися від усього світу. Кавова чашка стояла перед нею недоторканою.

Її погляд ковзав десь у порожнечі, а думки все ще крутилися навколо вчорашньої зустрічі.

«Ти зрадниця…».

Ці слова різали глибше, ніж лезо. Не ніж фейрі — той залишив лише кров. А ось її погляд, її тремтіння голосу, саме вони залишили рану глибшу за будь-яку зброю.

«Принаймні кава тут не отруєна, — буркнув Баргрим, лежачи під столом біля її ніг. — Утім ти її навіть не надпила».

Ісабель ніяк не відреагувала на його слова й байдужим поглядом спостерігала за життям міста через скло.

Двері кав’ярні відчинилися, і до приміщення увійшов Калеб із двома друзями. Вони сміялися, виглядали розслаблено — та Ісабель навіть не здригнулася. Не підняла очей. Для неї їх у цей момент ніби не існувало.

Баргрим виглянув з-за столу, насторожено скосивши очі в бік новоприбулих. Калеб, повернувши голову, побачив Ісабель. Вона була одягнута в широку джинсову куртку, волосся заплетене в косу, а погляд… хоча він не зустрів її очей, адже вона сиділа відстороненою ніби від усього світу.

— Ви подивіться хто сидить у кав’ярні! — оглянувшись, промовив Тайрон. — Гарна. Дуже. Утім… ще та відьма!

— Тайроне! — звузив очі Калеб, і друг перевів на нього погляд.

— Та я ж нічого! — підняв долоні вверх Бред і не стримав усмішки. — Просто відзначаю факт, що ця дівчина гарна.

— Вона не для тебе! — фиркнув Калеб і першим присів за столик.

Бред, присівши поряд, штовхнув його убік і запитав:

— А для кого ж тоді?

— Все! Досить про неї! — Калеб втупився в меню. Однак час від часу все одно зиркав убік Ісабель.

Та перш ніж Баргрим устиг прокоментувати те, що почув, як двері розчахнулися, і в кав’ярню увірвалася дівчина з блідим обличчям, яскраво вираженою рішучістю в погляді й волоссям, зібраним у безладний пучок. Це була Мойра.

— Ісабель! — вигукнула дівчина й наблизилася до її столику. — Нам треба знову поговорити.

Ісабель підвела очі, і в них палахкотіла втомлена злість.

— Це важливо! — Мойра без запрошення присіла навпроти.

— Я не в настрої з кимось говорити, — прошепотіла Ісабель і відвела від дівчини погляд.

«А це що ще за… дивачка?» — буркнув Баргрим і, піднявши морду, поглянув на Ісабель.

«Фанатка Ліліт!»

— Який гарний песик! — поглянувши на Баргрима, потягнулася до нього рукою, і він ошкірився.

Ісабель миттєво зреагувала й перехопила її за руку. Калеб також насторожено поглянув убік дівчини, адже чув не лише розмову, але й відчув, як шалено забилося її серце. Бред і Тайрон також заради цікавості оглянулися.

— Торкнешся мого пса, я зламаю тобі руку. І це буде дуже боляче, — гнівно промовила Ісабель.

Мойра стисла губи й висмикнула руку.

— Ми всі народжені, щоб страждати. І ти повинна бути вдячною…

Ісабель скривилася й, не витримавши, різко підвелася й закричала:

— Та що ти можеш знати, божевільна фанатичко? Йди геть від мене!

Світло в кав’ярні раптово змінилося, наче хтось клацнув вимикачем у самому небі. Лампочки затремтіли, мерехтливе сяйво пробіглося по стінах, і всі присутні завмерли на мить.

А потім стався різкий спалах. На кухні раптово вирвався вогонь, здіймаючись до стелі, ніби хтось на мить розірвав завісу між світами. У повітрі різко запахло димом, і деякі відвідувачі кав’ярні тут же почали виходити. Та Ісабель не поворухнулася — її погляд був прикований до Мойри, яка продовжувала сидіти навпроти й скалитися, ніби та божевільна.

«Ісабель, вгамуйся! На кухні спалахнув вогонь!»                              

Вогонь на кухні згас так раптово, як і з’явився — залишивши по собі лише дим і тривожне мерехтіння світла, а персонал метушився, намагаючись зрозуміти, що сталося.

— Ти що, не зрозуміла моїх слів? — гаркнула Ісабель.

— Шановні відвідувачі! Вибачте за незручності, утім просимо покинути кав’ярню! — вийшов власник й обвів всіх присутніх, які залишилися, поглядом.

Калеб піднявся з місця й, наказавши друзям вийти, підійшов до Ісабель. Теплий дотик його руки на її передпліччі був неочікувано м’яким, і дівчина здригнулася й поглянула на нього. Баргрим не відреагував на прихід та дотик Калеба до Ісабель, адже його погляд був прикутим до дивачки, яка продовжувала сидіти й посміхатися.

— Ходімо, — прошепотів Калеб.

Ісабель, важко дихаючи, послухалася його. Калеб зиркнув на Мойру, яка не ворушилася, і вивів Ісабель із приміщення. Баргрим пішов мовчки, не ричав, не бурчав, лише іноді кидав напружений погляд, наче відчував, що за ними ще хтось стежить.

Ісабель зупинилася, відчуваючи, як просочується холод.

— Що це було? — нахмурився Калеб.

Тим часом Мойра спокійно, майже з урочистістю, вийшла з кав’ярні. Вона повільно зупинилася й, не приховуючи задоволення, злісно посміхнулася — та посмішка була дивною, холодною, позбавленою справжньої радості.

Це було останньою краплею.

Ісабель рвучко зробила крок уперед. Калеб вчасно схопив її за плечі й потягнув до себе.

— Не грайся з тим, чого зовсім не розумієш!

Мойра навіть не моргнула. Лише нахилила голову трохи набік, немов вивчаючи щось у поведінці Ісабель. Її очі блищали тим самозакоханим вогнем фанатизму, який лякав більше, ніж будь-яке полум’я.

Калеб миттєво став поряд, поклавши руки на плечі Ісабель.

— Гей… — прошепотів він, нахилившись ближче, майже торкаючись вухом її щоки. — Заспокойся.

Ісабель стиснула вуста. Її дихання почастішало. У грудях усе кипіло — гнів, сором, біль, образа. Руки тремтіли, хоч вона й намагалася приховати це й мигцем поглянула на пса. Баргрим стояв поряд, з опущеною головою, бурмочучи щось собі під ніс, судячи з тону, він теж був не в захваті від «божевільної фанатички» та всього, що відбулося.

Калеб вчув запах крові й повів поглядом вниз. Краплі вже встигли просочити тканину на футболці Ісабель, залишивши темну пляму там.

— Ти поранена! Коли це трапилося? — поклавши долоні їй на печі, обернув до себе обличчям.

— Калебе, тобі яка різниця? — фиркнула Ісабель і скинула його долоні зі своїх плеч.

— Я намагаюся лише допомогти тобі!

— Та мені не потрібна ні від кого допомога! — емоційно вигукнула Ісабель і, відвернувшись, глибоко вдихнула.

Біля кав’ярні стояли Бред і Тайрон, утім так і не наважилися наблизитися. А тим часом Ісабель і Калеб тримали в напрузі одне одного.            

— Калебе, тобі повинно бути байдуже, як я, і що зі мною трапилося! Так же само, як мені байдуже до тебе і…

— Хочеш сказати Амари? — звузив очі Калеб.  

Ісабель стиснула вуста й поклала руку на живіт. Важко зітхнувши, відвернулася.

— Я не це хотіла сказати, — прошепотіла й опустила голову.

Тиша між Ісабель і Калебом була важкою, гіркою, як згусток крові на язиці. І в тиші було чути, як гупає її серце. Вони стояли навпроти, кожен у своїй битві, як раптом Баргрим злісно загарчав.

Пес підняв голову, морда звернулася вбік, вуха насторожено втягнули повітря. За мить його шерсть на загривку стала дибки. Вітер змінився — тонкий, ледь відчутний, але він ніс із собою щось чужорідне. Щось пекельне.

І вже за секунду він зірвався з місця, як вогняна стріла, яка пронеслася крізь повітря з глухим риком.

— Баргриме! — вигук Ісабель був майже істеричним.

Ісабель завмерла. У грудях знову щось стислося, мов серце відчуло загрозу ще до свідомості. Вона кинула короткий погляд на Калеба, але його присутність у цей момент знебарвилася — була лише тривога, інстинкт, і вона кинулася навздогін.

Позаду лунали чиїсь голоси, але вони губилися у звуці серцебиття й відчаю.

Талгорон був близько…

І Баргрим це відчув першим.