Розділ 7

Пройшло кілька днів, як Ісабель ховалася в тиші маєтку, ніби сподіваючись, що за стінами вдасться втекти від думок про матір і біологічного батька. І тому замість нагнітання від думок вона обрала дію: прибирала кімнати, вичищала старі шафи, протирала пил із меблів, які, здавалося, чекали на дотик людських рук багато років. А ще працювала в невеликому садку позаду маєтку.

Сад був зарослий, злегка занедбаний, але в цьому теж була своя чарівність. Тепер, із лопатою в руках і в рукавичках, Ісабель садила нові квіти. І це заняття давало її розуму спокій, а серцю бодай тимчасову рівновагу.

Баргрим увесь цей час був поруч. Його полум’яні очі пильнували Ісабель, утім вже на третій день він поводився… як звичайний пес. Бігав колами навколо неї, заривав морду в купи листя, то ганявся за білками, які насміхалися з нього з висоти дерев. Одну з них він довго переслідував, кружляючи під дубом, аж раптом вперше голосно гавкнув. Ісабель аж зупинилася. Поглянула на нього здивовано, навіть трохи розгублено.

— Ти… серйозно? — пробурмотіла вона, витираючи брудні руки об штани. — Ти щойно… гавкнув?

Баргрим, схоже, теж здивувався власній витівці.

«Це, мабуть, нерви», — пробурмотів.

Ісабель, ледве стримуючи сміх, відповіла:

— Або ти проводиш зі мною надто багато часу.

«Я просто вживаю нові форми комунікації, — м’яко додав Баргрим. — Якщо гавкіт допомагає вивести білок із себе, чому б ні?»

— Ти ще почни кішок шипінням лякати, — голосно почала сміятися, і пес, оглянувшись, кинувся на неї і повалив на землю. — Ну все, ну все, досить!

Баргрим тикнув носом їй у плече й побіг далі, ніби гра все ще тривала.

День уже хилився до вечора, коли Ісабель почула шум автівки й вийшла із саду поглянути, хто потурбував її маленький спокій. До маєтку неспішно під’їхала незнайома машина, і вже за кілька секунд із салону вийшла Амара.

— Привіт, — озвалася вона з легкою усмішкою, роздивляючись довкола. — А я бачу, ти наводиш тут лад.

— Ну, лише трішки, — відповіла Ісабель і знизала плечима. — Щось типу квіткової терапії.

«О, а це хто до нас завітав? — Баргрим виглянув із-за кутка будинку, його морда була вкрита листям. — Невже вовчиця?»

Ісабель ледве помітно усміхнулася й мигцем поглянула на нього.

«Я насправді відчув її запах ще за кілька метрів, — продовжив він. — Якщо хочеш піти в місто — я тебе відпускаю. А сам піду тих противних білок лякати. Вони мене вже дістали!»

Ісабель стримала смішок і зняла рукавички.

— Може, підемо разом на футбол? — запитала Амара, нервово стискаючи пальці. — Мені просто потрібна компанія. Одна я не хочу туди йти.

Ісабель витягла з волосся кілька листків і, кинувши їх у відро, з-під чола поглянула на Амару.

— У тебе що, немає друзів? — злегка іронічно вигнула брову Ісабель, хоча в голосі її не було злості — радше цікавість.

— Колись були, — знітилася Амара й опустила очі. — А зараз… усе трохи змінилося.

Ісабель кивнула. Хоча вона й намагалася виглядати впевнено, було щось тендітне й поранене, ніби крізь усмішку просочувалася втома.

— Ну що, поїдеш зі мною? — повторила Амара трохи тихіше. — Просто… мені легше, коли ти поруч.

Ісабель зітхнула, кинула погляд на рукавички, а тоді — на Баргрима, який уже почав бігати колами навколо дуба, лякаючи білок грізним риком.

— Гаразд, — кивнула вона. — Утім мені спершу потрібно привести себе до ладу.

— У нас ще є година до початку матчу, — усміхнулася Амара.

— Сподіваюся, там продають каву? — Ісабель пішла вперед до маєтку.

— Неподалік стадіону є затишна кав’ярня!

«Я відчуваю, як зростає твоя популярність серед перевертнів».

«Не перебільшуй!» — подумки звернулася до Баргрима й, поглянувши на Амару, усміхнулася.

— Ну що ж, тоді… точно поїду з тобою!

Ісабель запросила дівчину в дім і знову подумки звернулася до Баргима:

«Гей, мій кудлатий друже, не заохочуйся з тими білками! Ти й так вже брудний! Увечері тебе чекає ванна!»

«О, ні. Лише не ванна!» — жалібно простогнав Баргрим і, перевівши погляд, втупився в білок на дереві.

І доки Баргрим планував план помсти нахабним білкам, Ісабель пішла збиратися.

Амара припаркувала автівку біля стадіону, і дівчата одразу потрапили в шумний вир. Люди сміялися, вигукували імена гравців, носили кепки з емблемами, розмахували прапорами. Ісабель ще ніколи не відвідувала таких заходів, утім мусила визнати — це відчувалося живим, справжнім і досить цікавим.

— Готова? — запитала Амара, натягуючи на голову капюшон, наче це могло приховати її обличчя.

— Побачимо, — знизала плечима Ісабель і спокійно рушила за Амарою.

Усередині стадіону все ще більше гуділо. Потужні гучномовці, натовп, який зривався на ноги при кожному русі на полі. Дівчата втиснулися між рядами й обрали місця на середніх рядах, з яких чудово відкривалося футбольне поле.

Ісабель спершу дивилася на поле без особливого інтересу, вловлюючи радше настрій трибун, ніж гру. Та її погляд мимоволі зупинився на одному гравцеві. І вона впізнала його відразу, навіть попри відстань і форму. Калеб. Її серце стислося. Вперше за кілька днів вона відчула щось… незрозуміле. Наче частина її потяглася до нього. Його рухи були впевненими, хижими, точними — ніби кожен крок мав значення. Погляд зосереджений, тіло напружене, ніби пружина, яка готова до ривка.

А ще вона помітила двох інших гравців, знайомих їй не з найкращого боку. Це були ті самі, що прийшли разом із Калебом, щоб забрати Амару. Її очі звузилися, губи ледь помітно стиснулися. Вона нічого не забула.

— А це ті два придурки, які хотіли вломитися в мій будинок, щоб тебе забрати? — кинула Ісабель.

— Гм… вони зі зграї. Тайрон і Бред. Друзі Калеба. І Джордан також був його другом. Найкращим, — додала Амара тихо, опускаючи очі й торкаючись живота.

Ісабель зиркнула на неї краєм ока.

— Джордан — це той нікчема, який тебе покинув?

— Не говори так! — різко обірвала Амара. Очі її зажовтіли, видаючи природу, яку вона намагалася приховати.

— Тобі варто заспокоїтися, — прошепотіла Ісабель, — доки твої гарні вовчі очі ніхто не помітив.

Амара зітхнула, знову опустивши погляд. Ісабель поклала руку їй на коліно.

— Я не хотіла образити. Просто… тобі не можна нервуватися у твоєму стані. Краще думай про малюка, а не про… — вона вчасно зупинилася, стиснувши вуста.

— Просто все досить дивно, — прошепотіла Амара. — Коли батько прогнав Джордана, ми з братом поїхали до нього. Та у квартирі був запах сірки. І… засохла кров на підлозі. Ми вважаємо, що його…

Вона не договорила — голос зірвався, і губи стиснулись у стриманому схлипі.

— Сірка. Кров, — повторила Ісабель, насупившись.

— Ти знаєш, що це може означати.

— Угу, — пробурмотіла Ісабель, відводячи погляд.

На іншій стороні трибуни, поміж звичайних глядачів, стояла дівчина, одягнута в довгу чорну сукню з капюшоном на голові. Її погляд був прикутий до неї. Надто пильний. Ісабель злегка випросталася й знову перевела погляд на поле. У той момент відбулася заміна гравців і Калеб, пішовши з поля, теж помітив її, і їхні погляди на кілька довгих хвилин зустрілися.

Ісабель не хотіла залишатися на стадіоні довше, ніж це було необхідно, тому, вибачившись перед Амарою, вирішила піти. Калеб, помітивши її відхід, звузив очі й провів її поглядом до тих пір, доки вона не зникла в натовпі. А тим часом гра закінчилася перемогою команди, в якій грав Калеб, і люди на стадіоні вибухнули оваціями й оплесками для переможців.

І варто було Ісабель вийти з натовпу, як її наздогнала вона — та сама дівчина, яка пильно спостерігала за неї.

— Я знаю, хто ти.

Ісабель зупинилася й повільно оглянулася. Змірявши дівчину поглядом, хмикнула.

— Я тебе вітаю. А я уявлення не маю хто ти така.

— Ти донька Ліліт, — широко посміхнулася дівчина. — Мене звати Мойра. Я слуга твоєї матері.

Ісабель вигнула брову й склала руки на грудях. Ще раз змірявши дівчину поглядом, шукаючи в ній щось демонічне, за кілька секунд мовчання й тиші, яка панувала між ними, зрозуміла, що ця Мойра була людиною. Людиною, яка, мабуть, є фанатиком окультизму й страждає фігнею.

— Я не знаю, хто ти й чому ти це говориш, тому краще йти геть, — її голос прозвучав суворо, утім дівчина не відступила, і її очі залишалися холодними й незворушними.

— А от дехто в нашому місті говорить, що саме ти донька володарки Пекла Ліліт. І така як я, хочу служити їй.

Ісабель засміялась.

— Тобі не служити комусь потрібно, а в першу чергу зняти із себе цей жахливий чорний балахон-сукню, стерти стрьомний макіяж, викинути недолугі брязкальця, якими ти обвішана, і повертатися додому до батьків.

— А ти… зверхня! — скривилася Мойра.

— Гей, дівчино, йди додому! — фиркнула Ісабель. — І не забивай свою голову всякими дурницями!

Ісабель стояла на місці ще кілька секунд, відчуваючи, як її серце б’ється швидше, а нерви напружуються. Вона не могла сказати, чому ця зустріч її так потрясла, але вона точно знала, що їй варто повертатися чимскоріше додому. Досить із неї розваг на цей вечір.

Ісабель майже вийшла зі стадіону, коли раптом на її шляху з’явився Калеб. Він був ще одягнутий у футбольну форму, а його погляд був холодним і уважним, який за такий короткий період часу знайомства вже набридав.

— Не дивися так. Я тебе не переслідую. Просто не могла відмовити твоїй вагітній сестрі.

Калеб посміхнувся, його погляд став ще холоднішим, але в тому погляді була якась грайлива цікавість, яка насправді також дратувала Ісабель більше, ніж вона бажала. Він зробив крок до неї, зменшуючи дистанцію, наче мав на увазі, що її емоційна стійкість — це тільки питання часу.

— Ти завжди така різка? Я ж навіть ще й слова не встигнув промовити!

— У твоєму прискіпливому погляді й так все можна прочитати, — склала руки на грудях, ніби таким чином намагалася захистити себе. Утім питання від кого: від своїх емоцій та почуттів, які викликає в ній футболіст-перевертень, чи заховатися від нього.                  

Калеб всміхнувся, і цього разу його усмішка була щирою і теплою.

— І де це твій кудлатий грізний друг? — перевівши тему розмови, оглянувся Калеб й удав, що ніби когось шукає.

— Невже скучив за ним? — хмикнула Ісабель.

— Упаси Боже мою душу від такого! — закотив очі Калеб. — І все-таки… дякую тобі за Амару. Ти врятувала її. І захистила вдруге. І твій пес не відходив від неї під час бійні.

Ісабель втримала погляд і кивнула, не виявляючи великих емоцій.

— Немає за що, — відповіла вона із цим же холодним тоном, який був такою її природною реакцією на будь-які прояви вдячності з його боку.

Калеб подивився на неї знову, але вже без тієї іронії, що була в нього раніше. Його вираз обличчя змінився на серйозний, але все ще зберігав певний спокій. Він нахилився ближче, його очі змінили колір на чисту блакить.
Вона відчула, що її щось тягне до нього, але змусила себе відступити.

— Зрозуміло, Ісабель. Але знай — я тобі все одно вдячний.

Ісабель злегка кивнула й, помітивши, як Калеб миттєво нахмурився, оглянулася. До них підійшла жінка брюнетка з елегантною зачіскою, стильно одягнена, з пронизливими сіро-блакитними очима.

— Калебе, — промовила вона, її голос був ніжним, але з незмінною твердістю, — ми повинні поговорити.

Ісабель помітила, як Амара стояла трохи осторонь, її постава була злегка нахилена, руки скручені, а погляд опущений. Це було дивно — навіть тут, серед цієї магічної хаотичної ночі, її безсилля було очевидним.

Калеб кинув на Ісабель швидкий погляд і злегка знизав плечима. Жінка повернула голову до Ісабель, її очі вивчали дівчину, але з якимось внутрішнім зацікавленням.

— І хто ж ця прекрасна міс? — запитала вона з лагідною посмішкою, але в її голосі була тонка нотка питання, як би йдеться про щось більше, ніж просто знайомство.

— Мамо, це Ісабель, — коротко відповів Калеб, не бажаючи углиблюватися в подробиці. Але навіть ці кілька слів змусили його матір усміхнутися, а її погляд став більш уважним і розсудливим.

— Я просто мандрівниця, — промовила дівчина й інстинктивно відступила убік, намагаючись тримати дистанцію від матері Калеба.

Калеб не зміг стримати невеликий усміх, але його мати, здавалося, не звертала на це особливої уваги. Вона уважно дивилася на Ісабель, а її погляд був проникливим, таким, що немов промацував її внутрішній світ.

— Приємно познайомитися, мандрівнице, — мати Калеба зробила крок до Ісабель і поглянула на неї із цікавістю, але без агресії, швидше з тонким інтересом, який був властивий людям її статусу. — Вибач, утім я маю до Калеба важливі справи.

Ісабель ще раз кинула погляд на Амару, і тільки після цього, помітивши, як та знову опустила голову, відчула непевність у цьому всьому. Здалося, що стосунки в їхній родині не менш цікаві, ніж у неї з матір’ю.

— Всього найкращого, місіс Беккер! — кивнула Ісабель і, мигцем поглянувши на Калеба, вигнула брову й помітила його швидкий та різкий погляд у бік матері.

— Приємно познайомитися, мила, — усміхнулася жінка. — І місіс Беккер — це надто офіційно. Мене звати Джулія.

Ісабель швидко відійшла й злилася в потоці людей, які веселилися та відпочивали.

І ось, на одному з темних куточків вулиці, її погляд зачепився за фігуру, яка стояла неприродньо тихо в тіні. Ісабель зробила ще кілька кроків вперед, щоб розгледіти того, який зирить на неї. Високий чоловік, із темними, майже чорними очима, які здавались такими ж безжальними, як сама ніч. Його біле волосся виглядало яскраво проти темряви, і на щоці був величезний шрам. Його погляд був прикутий до Ісабель, і навіть із цієї відстані вона відчувала його важкий, майже фізичний тиск, ніби цей погляд проникав крізь неї.

Вона сповільнила крок, підсвідомо намагаючись виявити більше, ніж просто фізичну присутність цього чоловіка. Його погляд залишався на ній, і хоча нічого не було сказано, Ісабель відчула, як її інтуїція протестує проти того, щоб залишити це без уваги. Він не рухався, лише спостерігав за нею.

«Ну, і хто ж це такий?» — подумала вона й зупинилася. Однак внутрішній голос вже ніби знав, що цей незнайомець становить для неї загрозу.

Чоловік трохи схилив голову, наче це було знайомим жестом, а потім повернувся й зник у туманній темряві вулиці.

Ісабель залишилась стояти на місці, відчуваючи, як її серце швидко билося від тривоги.

«Ісабель! Ісабель!»

Вона почула у своїй голові схвильований голос Баргрима й оглянулася. Пес мчав до неї на всіх парах, і його очі полум’яно горіли.

«Баргриме. Що з тобою?»

Він зупинився біля неї і, оглянувшись, ощирився й люто гаркнув:

«Талгарон. Він тут. І на цей раз він не маскувався від мене. Ніби бажав, щоб я відчув його присутність».

Ісабель округлила очі й також оглянулася. Тепер стало зрозуміло, ким був той спостерігач у тіні…