Від'їзд

2016 рік, мені вісімнадцять років

Мені снилися обійми. Чиїсь руки обіймали мене, гуляли по спині, опускалися нижче, стискали сідниці. Я цілувала чиєсь підборіддя. Воно було і твердим, і м’яким водночас, і було вкрите короткими колючими волосками. Мої губи рушили вище й знайшли інші губи. І вони пахли льодяниками. І морем. І свободою. І чимось недозволеним.

— Ти запізнишся, — прошепотів він. Я підняла очі, але не побачила зверненого до мене обличчя. Чи то очі заволокло сльозами, чи то між мною і тим, хто цілує, повисла завіса серпанку.

— Ти запізнишся.

— Ще один поцілунок, — почала випрошувати я.

— Що-що-що-що? — розреготався він. — Поцілунок? Долорес Макбрайд, що тобі там сниться?

Я розплющила одне око й побачила перед собою розчулену фізіономію Сейджа.

— О боже, тобі снився еротичний сон. Тисяча вибачень!

Я мовчки витягла з-під себе подушку й запустила в брата. Він ухилився й заіржав, як скажений кінь. Двадцять три роки хлопцю, а все ніяк не подорослішає.

— Одягайся, запізнишся. Сніданок уже на столі.

Я виповзла з ліжка, поправила піжамні штани — поки я спала, вони підскочили на мені ледь не до пахв, і шов врізався в моє найм’якше місце. Не дивно, що мій мозок відреагував на це такими непристойними снами. Ох, краще б я не прокидалася.

— Тобі що зробити, чай чи каву? — знову сунувся до мене Сейдж.

— Каву, — скомандувала я і знову запустила в нього подушкою. І цього разу влучила. — Свіжомелену, з вершками, цукром і дрібкою кориці на пінці.

— А дупа не злипнеться? — пробурчав Сейдж, потираючи фізіономію.

— Сказав хлопчик, який щоранку наминає вівсяночку з вершками, цукром, бананами, полуничкою і родзинками.

— Гаразд, гаразд, підловила.

Ми спустилися вниз, усі вже встали. Через фіранки у вітальню лилося радісне сонячне світло. Мама пурхала на кухні, їй допомагала Мелісса. Дзижчала кавоварка, і гуділа конвекційна плита. Сейдж був уже одягнений, умитий, поголений і готовий віднести в машину мої валізи. Тато сидів у кріслі із журналом і чашкою.

Мій останній сніданок удома. Сьогодні я їду в Дублін вчитися. Батьки вже підшукали мені житло. Десять хвилин до університету, якщо йти пішки. Або п’ятнадцять, якщо їхати в об’їзд дорогою. По-моєму, ідеально: у гарну погоду можна прогулятися, а в погану — їхати машиною, у теплі й затишку.

— Долорес, — гукнув тато, коли я сіла за стіл. — У нас для тебе є невеличкий подарунок, і ми й гадки не маємо, сподобається він тобі чи ні.

Тато вручив мені картонну коробку, перев’язану бантиком. Я витерла об рушник руку, якою вже встигла вхопити млинець, розв’язала бантик і зняла кришку. Усередині на оксамитовій подушці лежав електронний годинник. Тато й мама — любителі механічної класики з дорогоцінних металів, тож електронний годинник із пластиковим ремінцем — це було, зізнаюся, незвично.

— Вау! Годинник! Я зрозуміла, що це подарунок зі змістом! Типу «не гай час даремно». Або «завжди повертайся з вечірок вчасно»! Або…

— Це не годинник, — сказав тато. — Це болеметр.

І поки я дивилася на цей «годинник», викотивши очі, тато почав пояснювати:

— Вони фіксуватимуть твій стан і передаватимуть сигнал на наш комп’ютер. Прилад зчитує показники твого пульсу, тиску, температури шкіри, її вологості, а також фіксує гучність навколишніх звуків і рух у просторі.

— Якщо прилад вважатиме, що ти відчуваєш сильний біль, то почне вібрувати й пошле нам сигнал. А ми зателефонуємо дізнатися, чи все окей, — додала мама.

— Що думаєш? Я знайшов цю штуковину на сайті однієї інноваційної медичної компанії, — не без гордості сказав Сейдж.

— Я в захваті, — кивнула я. — Чудова річ. Мені з нею буде набагато спокійніше. Якщо я кричатиму від болю, розмахуватиму руками, трястимуся й потітиму — ви про це дізнаєтеся?

— Так, і зможемо викликати швидку. Де б ти не була.

Турбота моїх рідних мене завжди дуже й дуже зворушувала. Це те, від чого я ніколи не втомлюся. Розгортання подарунка закінчилося загальними обіймами. Мама зашморгала носом, тато почав дивитися в стелю — мабуть, щоб сльози не пролилися. Сейдж застебнув на моєму зап’ясті найнеймовірніший винахід із тих, що мені доводилося носити.

Після сніданку я сіла у свою машину, брат — у свою, і ми одне за одним вирушили в невідомість. Мама, тато й Мелісса махали вслід. Я дивилася в дзеркало заднього виду й подумки зводила над ними чарівний захисний купол.

Поки з ними все буде гаразд і поки мені є, куди повертатися, я буду щаслива.

***

За минулий тиждень ми із Сейджем встигли перевезти всі мої пожитки в нову квартиру, тож сьогодні приїхали, можна сказати, без нічого. Ну не рахуючи цілої гори контейнерів із домашньою їжею, якої мені мало вистачити на тиждень — а потім мама пообіцяла доставити нову партію. Вона була категорично проти того, щоб я харчувалася в їдальні або кафе.

Сейдж хоробро звалив на себе більшу частину контейнерів, поклавши їх одну на іншу башточкою. Я підхопила ті, що залишилися, і ми пішли до входу в будівлю, на четвертому поверсі якої знаходилася моя орендована квартира.

— Тільки не надірвися, Сейдже. Буде соромно отримати травму від вареної риби.

— Ще ганебніше буде отримати травму від тушкованої моркви!

Я дістала магнітний ключ від кодового замка під’їзду, але двері раптом розкрилися самі, і назовні зробила крок якась дівчина, а за нею показалася ще одна.

Сейдж відскочив убік, але варена риба й тушкована морква були не такі моторні — «башточка» сильно нахилилася, і контейнери впали на одну з дівчат.

А верхній контейнер — о жах! — виявився недостатньо щільно закритий! Мить — і моя тушкована риба з імбирно-часниковою підливою, яскраво-жовтою, яка пахне так, що можна мертвого розбудити, пролилася на дівчину. І не куди-небудь, а просто на блискуче світле волосся з ефектом вигорілих пасом.

Вам варто було б побачити її, щоб уявити масштаб катастрофи. Вона мала вигляд фотомоделі: висока, струнка й одягнена так, наче зібралася їхати на знімання для чергового каталогу. Біла майка, крізь яку просвічував чорний ліфчик, шкіряна куртка, обтислі легінси. А ще червоні губи й довжелезні вії.

Секунду блондинка стояла мовчки, а потім заверещала. Мертві, які не прокинулися від аромату підливи, тепер точно прокинулися б від її галасу. Її подружка, — круглолиця кралечка з яскраво-блакитними очима й рожевим волоссям — кинулася на допомогу.

— Айві, з тобою все гаразд?!

— Твою-ю-ю-ю-ма-а-а-а-а-а-ать!!!

Сейдж набрав до рота повітря, аж щоки роздулися, і злякано витріщався на дівчину. Я вихопила із сумки упаковку паперових серветок і простягнула дівчині.

— Вибач! — перепрошувала я, поки Сейдж стояв поруч і очима кліпав.

— Вибач?! Ти думаєш, мій одяг і волосся врятує твоє сране «вибач»?! — накинулася вона на мене, ніби це я перевернула на неї пів літра імбирно-часникової підливки, а не мій криворукий брат.

— Айві, вона-то тут до чого? — заметушилася її рожевоволоса подружка, вихоплюючи в мене серветки й намагаючись витерти жовту рідину з волосся Айві.

— Ну взагалі-то це моя їжа, тож частково…

Сейдж наступив мені на ногу з виразом обличчя «ти що, самогубець? Дозволь мені звалити всю відповідальність виключно на себе!»

— Боже, який я розтяпа! Вибач! Я відшкодую вартість одягу й таке інше, — миролюбно запевнив Сейдж.

— Не думаю, що ти хоча б віддалено уявляєш, скільки він коштує, ідіоте!