Глава 2

Дивно. Усі до єдиного — чорно-білі. Таке я бачила лише раз — у маленької дівчинки, що принесла у світ людей епідемію чуми. Дівчинки, яка була не людиною, а ангелом смерті.

Але Лія?.. Невже й вона не людина?

Потім. Зараз потрібно зібратися.

Я зосередилася на подіях минулої ночі — уже світало. Переглядати чужі спогади непросто. У звичайних людей вони накладаються шарами, часто підміняючи правду вигадкою. А Лія — не проста дівчина. Мені б поговорити з нею довше, щоб краще зрозуміти. Її аура була надто сильною для звичайної людської дитини.

Знайшла.

Кінотеатр. Натовп біля входу, здебільшого молодь. Хтось виходить, хтось заходить. Лія телефонує Касу — не відповідає. Дзвонить знову. Подруга пропонує підвезти, але вона відмовляється — каже, що брат має зустріти. Абонент і далі недоступний.

Вона дивиться в небо, звідки зривається холодний осінній дощ, накидає капюшон і йде до метро…

Так. Прокручу трохи вперед. Зовсім трохи. У людській пам’яті важливий кожен епізод — зачеплю не те й можу перекрутити все життя. А так — одне слово сили, і зайві спогади стираються, наче гумкою. Головне — правильно знайти цей вузол у павутинні підсвідомості.

Стоп. Ось воно.

Порожнє приміщення, схоже на комірчину з вікном. Ось Лія сережкою розстібає наручники — вправно в неї виходить. І з другого поверху вона не стрибає, а ніби злітає. Приземляється, щоправда, не дуже вдало, але біжить упевнено. А ось і провулок. Надія. Страх. Відчай. Порожнеча. Порятунок. Похмуро й уривчасто, але це можна підкоригувати.

Я розслабилася, відчувши, як із пальців потекло тепло. Світле, цілюще. Бачила, як змінюються її спогади. Вона забувала. Я змушувала її забути подробиці тієї ночі. Усе, що вона розповіла мені, крім самого нападу. Але поки що вона забуде й це — легка амнезія цілком зійде за наслідок посттравматичного шоку. А далі подивимось — можливо, щось і проясниться щодо її викрадачів.

Я майже закінчила, але мене перервав схвильований чоловічий голос. Його власник наближався. Я різко відсмикнула руки й подумки вилаялася. Тільки його тут бракувало. І тепер дівчині доведеться мучитися головними болями.

— Ліє!

Двері фургона різко відчинилися, і в салон увірвався молодий чоловік із мокрим від дощу волоссям.

Кассій. Кас.

І як це я одразу не зрозуміла, про кого йшлося — вона ж назвала його по імені. Не здогадалася, не відчула… Старію, мабуть, якщо забула про здібності свого колишнього напарника. А він тим часом прослизнув повз мене — здається, навіть не помітив — до Лії.

Вона відкрила очі й тепло всміхнулася чоловікові, що обійняв її.

— Як ти? — запитав він, оглядаючи її з усіх боків.

— Нормально, — сонно відповіла вона.

Я ж спробувала непомітно вислизнути від Каса, поки той займався своєю так званою сестрою. Треба ж, які родинні зв’язки вигадали. Смішно, та й годі.

Я знала його понад сотню років — ми разом добували душі для одного чаклуна; були, що називається, напарниками. За той непростий для нас обох час ми пройшли вогонь, воду й чіпкі обійми смерті. Ми знали одне одного як самих себе — і навіть трохи більше.

І жодної сестри в Каса ніколи не було. Лію з ним пов’язувало щось інше. Але що? Кохання? Пристрасть? Не схоже… Я б побачила це в її спогадах. Такі сильні почуття неможливо приховати. Тоді що?..

Але Лія зупинила мене, вирвавши з роздумів, щоб повернути плащ. І саме в цей момент фари машини, що проїжджала повз, освітили салон.

Я глянула на свого давнього знайомого й зустрілася з його поглядом. У ньому було здивування. І трохи страху.

Злякався? Чому б це? Він мав би радіти — після стількох років пошуків нарешті знайшов мене. Його господар, від якого я втекла ще в минулому житті, багато віддав би, щоб знову мене побачити. Я не сумнівалася.

Поспіхом пообіцяла Лії владнати всі питання з поліцією і, кинувши останній погляд на Каса, вийшла з мікроавтобуса.

Обережно пробираючись крізь поріділі ряди поліцейських машин, я відчувала на собі пильний погляд. Я знала, хто так занепокоївся, і мені це зовсім не подобалося.

Я так старанно уникала подібних зустрічей. Забралася в найглухіше місце, забуте навіть Богами. Аби тільки ніхто мене не знайшов. І треба ж було натрапити на Каса — тепер неприємностей можна чекати будь-якої миті. І що далі? Знову тікати? Зриватися в нікуди? Невже це ніколи не закінчиться? Коли ж минуле нарешті відпустить мене?..

Я мимоволі здригнулася, ніби від холоду, і шкіру вкрили мурашки. Мороз швидко розповзався тілом — колючий, нестерпний, змушував тремтіти. У кінцівках поколювало. У голові з’явилося дивне відчуття, ніби хтось легко провів пір’їнкою просто по мозку.

Що це ще таке?.. Звідки?..

Я швидко озирнулася. Нічого. І нікого. Лише передсвітанкові сутінки, розрізані червоно-синім світлом проблискових маячків. Це не Кас. І все ж…

Машинально відгородилася закляттям від будь-якого втручання в свідомість.

І треба ж було влізти в цю мутну справу! Тепер уже точно не позбудуся цього відчуття. Чогось темного, первісного, що вчепилося й не відпускає. Чогось давно забутого — і від того ще страшнішого. Гнітюча тиша дзвеніла у вухах. Тиша серед людей. Порожнеча, яку неможливо пояснити.

Хтось мене бачив. Я — ні.

Я пришвидшила крок. І що далі відходила, то легше ставало. Легше йти. Легше дихати. За мною не гналися — лише спостерігали. Але ця увага не тішила.

Холодний вітер приніс полегшення. А разом із ним — знайомий хриплуватий голос. Обличчя саме розтягнулося в дурнувату усмішку. Туман у голові трохи розвіявся, і я почула обурення Макса.

— Як ти міг її не пропустити? І де мені тепер її шукати? Ще й батарея сіла, хай їй грець…

Він говорив про мене, хоча даремно сварив патрульного. Той мене навіть не бачив. Це я замість того, щоб одразу піти до Макса, подалася до постраждалої. І повертатися не хотілося.

Я подивилася поверх мигалок у той бік, звідки лунав голос. За якихось п’ятдесят кроків стояв Макс — високий, підтягнутий, у своїй улюбленій “неформальній” одежі. Куртка, мокра від дощу, блищала у світлі фар, кепка була повернута козирком назад, у руці — чорний шолом. Зараз він виглядав майже як хлопчисько.

Я знову всміхнулася. Отже, десь поруч його мотоцикл.

Озирнулася — і одразу знайшла. У цьому хаосі техніки він усе одно вирізнявся.

Розкішний, чорний, спортивний байк стояв за поворотом, просто на тротуарі, що вів униз — до прохідної електростанції.

Усмішка стала ще ширшою, а в голові раптом запанував дивний спокій — мов затишшя перед бурею.

Я попрямувала до мотоцикла.

Байк Макса мені подобався. Мені навіть пощастило колись на ньому проїхатися. Я провела рукою по холодному металу, згадуючи відчуття швидкості. Долоня відразу стала вологою. Обійшовши мотоцикл, я сіла на мокре сидіння. Треба було дочекатися Макса, який десь загубився серед експертів, що щойно залишили місце злочину.

Нічого нового вони йому не скажуть. Як завжди.

Смерть настала внаслідок зупинки всіх життєво важливих функцій.

А от причину — ніхто не знає.

Нічого нового. Абсолютно.

Я опустила голову. Це я винна. Де б я не з’являлася — смерть завжди йде поруч. І цього разу я порушила спокій цього маленького, тихого селища…