Глава 4

— У принципі, міг. Так само, як ти або я. Але Касові немає сенсу цього робити. До того ж, він дійсно хвилювався за дівчину – я відчула.

Макс не став заперечувати, як і висміювати мої відчуття. Давно знав про деякі особливості моєї інтуіції.

— Може, хотів помститися?

Я заперечно похитала головою і зім’яла недопалок о бордюр. У житті Каса був лише один, кого він ненавидів усією душею. Його господар. Саме за його наказом колись давно було знищено всю родину Каса. І тепер він шукав спосіб помститися. Можливо, для цього йому знадобився Стрілець?

— Максе, не подобається мені все це, — я провела долонею по вологому від дощових крапель чолі. — Забагато тут незрозумілого.

І чим далі, тим більше. А якщо і Кас з’явився, то чекай халепи. Я-то переживу, а ось Макс...

— Та тут усе ясно, як білий день, — із усмішкою запевнив він. — Дивись, — він став поруч так, що його ліва рука раз у раз торкалася мого плеча, і заходився пояснювати суть того, що сталося. — Я впевнений, Кас і викрадачі діяли заодно. Інакше я ніяк не можу пояснити його раптову появу, адже його ніхто не викликав. Це раз, — і, стягнувши рукавичку, загнув мізинець на лівій руці, а мені раптом стало весело — якось по-дитячому наївно виглядали його підрахунки на пальцях. — Потерпілу привезли саме сюди, бо знали, що Стрілець гастролює в цих краях. Це два, — загнув безіменний палець. — І це, до речі, гарна зачіпка, бо вони не могли залишитись непоміченими, враховуючи, що дівчинка напевно весь час була без свідомості. Далі вони дозволили дівчині втекти, але не випускали її з поля зору. А поки один залякував її в провулку, другий спостерігав збоку, щоб роздивитися невідомого рятівника, коли той з'явиться, і доповісти господареві. Це три, — середній палець він так і не загнув, замислившись над чимось.

Піднявши голову, я глянула вгору, де пурпуровим небосхилом пливли сині хмари. Гнані вітром, вони невпинно змінювали форму, немов глина в руках гончаря, та одна зависла над нами нерухомою парасолькою, дрібними сльозами оплакуючи щось своє — далеке й захмарне.

Я зітхнула, перевела погляд на Макса, який мовчав. Пауза надто затягнулася, і тиша, порушувана лише шелестом дощу, вже почала набридати. Я легенько штовхнула його в плече і ледве не зашипіла від розряду, що прострелив руку до самої долоні.

— Вибач, замислився, — він поплескав по бордюру й мовив: — Треба брати цього Каса, а вже мої хлопці з ним попрацюють. Він нам не тільки свого спільника здасть, а й Стрільця.

— Та ще й так, що він сам прибіжить із щиросердним, — не втрималася я від шпильки.

І в ту ж мить по шкірі побігли мурашки від чіпкого погляду Макса. Прокляття! Я ще відчувала струм, чиї пекучі блискавки, носилися під шкірою, наче їжаки, як ще і це!

— Що смішного?! — обурився він.

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, але не змогла вимовити й слова. Ніколи не вважала себе слабкою, та його очі щоразу вибивали мене з рівноваги. Їх переповнювала дивовижна сила. Надприродна й досі мені незнана. Я мотнула головою, проганяючи заціпеніння. Стисла і розтисла кулак, намагаючись вгамувати холод, який сковував руку слідом за електричними розрядами. Що за дурня?!

Безглуздо піддаватися слабкості, коли потрібно бути насторожі. У моменти, коли від кожного вчинку, руху чи слова залежить не лише власне життя, емоціям не місце. Але чомусь саме сьогодні ці емоції ніяк не бажали братися під контроль.

— Чому ти так хочеш упіймати Стрільця? — ледь чутно запитала я.

— Що за дурне запитання, Кіро? Стрілець — злочинець, а ловити злочинців — моя робота.

— Але ти очолив спеціальну групу саме для розслідування справи Стрільця. Чому саме він? Адже серійних вбивць чи будь-яких інших вбивць повно. Чому саме на цю справу ти домагався створити окремий підрозділ?

— Це моя робота, Кіро, — вперто повторив Макс.

— Тобто для тебе це просто робота? Жодних особистих мотивів?

— Які мотиви? Про що ти?

— Може, ти когось покриваєш? Сестру, наприклад. Адже саме Керол знайшла труп? І вже не вперше...

— Чому ти так вирішила? — Макс став навпроти, пропікаючи мене темним, мов безодня, поглядом. Ох, я і не помітила, як його очі стали майже чорними, наче зіниця розтеклася на всю райдужку.

Я знала, що ступила на небезпечну стежку, зачепивши його родинні почуття. Торкнулася забороненої теми, адже ніхто й ніколи не сумнівався в цих двох людях, які завжди стояли один за одного горою. А я засумнівалася. У мене не було іншого виходу, як запідозрити Кер у співучасті, адже саме вона справді приїхала сюди першою, а вже потім викликала медиків, поліцію й зателефонувала братові. І якщо припустити, що Кас дійсно не має жодного стосунку до викрадення Лії, то саме Кер могла його і викликати. Питання тільки, звідки вона про нього дізналася?

— Машина твоєї сестри стояла біля клубу. Там, де знайшли Лію.

— І?

— Звичайні люди, Макс, коли знаходять труп, спочатку телефонують у поліцію. І якби Кер приїхала пізніше, її машина стояла б ближче до місця, де знайшли труп, а не дівчинку.

— Та що ти таке верзеш?! — Макс схопив мене, боляче стиснувши плече.

І лютий холод пронзив аж до самої кістки.

— Я лише...запитала, чому ти...так хочеш упіймати саме Стрільця, — не вгамовувалася я, насилу звільнивши плече. — Адже Стрілець не вбиває невинних. Він боронить невинних. Так...чому, Макс?

— Бо я коп, Кіро! — проричав він. — Бо існує закон, який ніхто не має права порушувати. Він його порушив, хоч би якими благими не були його наміри. Отже, він злочинець. А кожен злочинець має сидіти у в’язниці!

Саме такі слова я й очікувала почути. Хай що Макс думав про Стрільця насправді, хай як до нього ставився, він ніколи не переступить через закон. У цьому був увесь майор Макс Крейн. І саме це мене й насторожувало, бо його втручання й упертість могли нашкодити не тільки йому, а і його близьким.

Отже, залишалося лише збити його зі сліду.

Я мовчки відступила на крок, розтираючи плече, яке й досі ломило від його міцної хватки. Хотілося бодай трохи збільшити відстань між нами, але Макс, здається, цього навіть не помітив. Він так і стояв позаду, важко дихаючи, а в його потемнілих очах ще не згасло роздратування.

Очі неприємно защипало. Я стягнула окуляри й машинально стиснула їх у руці. Втомлено провела долонею по обличчю, вмиваючись дощовою водою. Останніми днями втома стала звичкою. Кошмари приходили щоночі, а сьогодні голова й узагалі йшла обертом. Відвернувшись до бухти, я вдивилася в туман, що ніяк не хотів розчинятися у променях сонця, яке теж не поспішало визирати з-за обрію.

— Навіть якщо Стрілець урятував купу невинних, для тебе це нічого не змінює? — промовила гірко.

— Нічого.

— Тобто для тебе закон вище за все? За совість, справедливість?

— Закон і є справедливість, Кіра.

Я кивнула, приймаючи його слова. Так. Усе правильно.

— А якщо через цей закон постраждають люди, які тобі небайдужі?

За спиною запала коротка тиша.

— До чого ти хилиш?

— До того, що Стрільцем може бути хто завгодно. Навіть Кер. Тоді що, Максе? Заарештуєш її?

— Кіро, не починай... — Макс різко видихнув.

У кутиках моїх губ промайнула втомлена усмішка. Авжеж. Не починати знову підозрювати Керол, бо вона не така. Звісно, хіба може бути злочинницею слідча з бездоганною репутацією.

— Що, Максе, тоді вже закон не працюватиме?

— Ні, Кіро, ти помиляєшся, — я почула, як хруснула шкіра його куртки.

О ні, Максе. Не помиляюся.