Глава 6.1

Кіра і Макс. Наш час.

…Зима настала раптово.

Безлюдна дорога з обох боків потонула в глибоких заметах, і лише зрідка її порушував шум самотньої машини. Крижане повітря пробиралося під куртку, обпалюючи шкіру, а пальці давно заніміли навіть у теплих рукавичках. Та Макс не зупинявся. Він гнав уперед, залишаючи за спиною чорне сонце, що зависло над засніженим світом, перетворюючи безкраї білі простори на мертву пустку.

У дорозі він був уже два місяці.

На ніч зупинявся лише тоді, коли зимове небо, всупереч усім законам природи, розривали блискавки. Сніг, грім і крижаний дощ існували поруч, ніби сам світ більше не пам'ятав власних законів. Щойно чорне сонце ховалося за важкими грозовими хмарами, дихати ставало легше. Звір усередині стишався. Наче вислизав кудись далеко, туди, звідки щоразу повертався із першими променями чорного світила. Макс уже знав: у ті короткі години хижак знову губився серед чужих кошмарів. Він навіть знав, у чиїх саме. Але гроза ніколи не тривала довго. Варто було їй ущухнути, як чорне сонце знову здіймалося над світом, і дорога продовжувалася. У світі з’явилися нові день і ніч, лише замість Місяця небо освітлювали червоно-білі блискавки.

Людей Макс уникав так само, як і великих міст. У пам'яті досі жили натовпи, що з жахом дивилися в пурпурове небо. Чорне сонце водночас лякало їх і зачаровувало, пробуджуючи дивне, майже тваринне відчуття невідворотності.

Та з Максом усе було інакше: небесне світило вбивало його. Варто було лише підвести погляд угору, як руки викручувало таким болем, що хотілося відірвати їх від власного тіла. Перед очима залишалося тільки чорне коло, оповите криваво-червоним сяйвом. Кров закипала від раптових сплесків адреналіну, немов замість неї жилами розтікалася розпечена лава.

Зіштовхнувшись із магією, вогонь будив звіра. Хижак повільно роздирав його зсередини, рвався назовні. Від нестерпного бажання завити Макс стискав горло холодними пальцями так сильно, що заходився судомним кашлем. Викривлені пазурі проривали рукавички, впивалися в долоні. Бурі смуги вкривали руки, груди, шию, майже одразу зникаючи й поступаючись місцем новим. Кістки хрустіли, ніби саме тіло відчайдушно стримувало щось значно страшніше за біль. Жорстока, кільцем замкнена мука стискала груди, мов велетенський спрут, оживляючи звіра — безжального, стародавнього, проклятого...

Придушивши напад дикої люті, Макс осідлав свого залізного коня й помчав геть від мегаполісів, залишаючи за спиною чорне сонце, схоже на бездонну діру, що пожирала денне світло, а позаду — лише сліди шин на сірому, вкритому памороззю асфальті.

Ревіння двигуна розірвало гнітючу тишу лісу, сполохавши зграйку птахів, і так само раптово стихло.

Макс зліз із мотоцикла й повільно озирнувся. На вузькій стежці, що тягнулася з боку високих гір, темніли свіжі сліди величезних вовчих лап. Над чорним лісом завис багряний Місяць, зітканий зі сполохів бурі.

Отже, йому туди.

Звір усередині вперто вів його на поклик чаклунки. Її примарний образ, що виникав у гарячковому мареві, переслідував Макса відтоді, як над світом згасло справжнє сонце. Він ніколи не бачив її обличчя повністю — лише довге темне волосся, бліду руку, що губилася у сизому серпанку, і тихий голос, якого насправді не чув, але дивним чином розумів.

Місячне світло проникало крізь верхівки дерев, сріблястими відблисками ковзаючи незайманим снігом і м'яко торкаючись його плечей. У багряно-алому сяйві виснажене людське обличчя спотворював біль. Очі палали, мов у нічного птаха, що вистежує здобич, а слух вловлював кожен, навіть найслабший, шерех.

Здавалося, сам ліс завмер, ніби чекав.

Продираючись між старими деревами, чиї покручені гілки тягнулися в небо, мов кістляві руки мерців, Макс вийшов на круглу галявину. Посеред неї самотньо височіла сосна, колись розщеплена блискавкою. Почорнілий стовбур здіймався над снігом, мов обвуглений пам'ятник давно забутій трагедії. Макс повільно підійшов до дерева й, знесилений голодом, безсонням і безперервною боротьбою зі звіром, опустився на мерзлу землю.

Заплющив очі. Прислухався. Звуки наближалися повільно, майже безшумно. Наче самі тіні ковзали між дерев. Його обличчя сіпнула болісна гримаса, коли за спиною тріснула суха гілка.

Макс різко обернувся.

На межі місячного світла нерухомо стояла жінка. Довге чорне волосся спадало майже до колін, гублячись у темному плащі зі старих вовчих шкур. Її бліде обличчя здавалося майже неживим, а світлі очі, прозорі, мов крига, дивилися так уважно, ніби вона знала його значно довше, ніж він самого себе.

Навколо неї безшумним колом стояли великі сріблясто-білі вовки. Нерухомі. Жоден не гарчав, жоден не готувався до стрибка. Вони просто чекали. Чаклунка повільно простягнула до Макса руку. Її пальці ледь здригнулися. І лише тоді в глибині зграї пролунало низьке, протяжне виття.

Жінка заплющила очі. А наступної миті небо зникло, зануривши світ у довгу зимову ніч...

…На роздоріжжі Кіра втратила слід Макса.

Пригальмувавши біля повороту, вона ще довго вдивлялася в стрічку шосе, що нагадувала латинську літеру «Y», намагаючись вирішити, який шлях обрати. На заході, як і на сході, звідки їхала Кіра, простягалися безкраї виноградники, проте на півночі земля змінювалася раптово й різко. Лози поступалися місцем густим чорним лісам, над якими здіймалися високі гори. Їхні нерівні, поїдені часом вершини губилися в низьких хмарах, утворюючи природну браму до суворого краю фіордів.

Та Кіра знала, що на захід Макс не поїхав би, адже там на нього безперестанку дивилося б чорне сонце, від якого він утікав. Лише так вона могла пояснити дивний збіг: зникнення Макса і сходження чорного сонця. Він уже не був людиною, і те, що для інших стало незрозумілим небесним явищем, для нього обернулося повільною смертю. Отже, залишався тільки північний шлях — туди, де починалися гори і ще зберігалися місця, яких не було на жодній людській карті.

Вивернувши кермо праворуч, Кіра втиснула педаль газу. Автомобіль із вереском рвонув уперед, а за вікнами швидко змінювався краєвид. Виноградники залишилися позаду, поступившись місцем непроглядній стіні лісу, що дедалі ближче підступала до дороги, тоді як у салоні шелестіло радіо, вкотре переповідаючи новини, які за останні два місяці майже перестали дивувати людей.

— Науковці й досі не можуть пояснити природу загадкового явища, що ось уже два місяці тримає у напрузі весь світ...

Приємний жіночий голос рівно й спокійно перелічував катастрофи: град розміром із бейсбольний м'яч у Каліфорнії; гігантські тріщини, що розсікали землю в різних куточках планети; пробудження вулканів, які мовчали мільйони років; землетруси там, де їх ніколи не було, пожежі, повені, зникнення людей. Здавалося, сам світ повільно тріщав по швах.