3. Професор

Ця дівчина мене дратувала з першої зустрічі, коли розлила каву на мій ноутбук, одним махом знищивши роботу декількох місяців. Тоді я ще не знав, що стану куратором групи, де це непорозуміння значилося старостою і вона чи не щодня буде феячити, як сказала б Варя, у мене перед очима. І що я як повний псих стану від неї шарахатися, тому що кожна зустріч з нею оберталася Армагедоном: за останній рік я повністю змінив свій гардероб, який не підлягав ні хімчистці, ні кравчині, і навіть зачіску, тому що дістати жуйку з волосся можна тільки одним способом – кардинально їх обрізати.

Мимоволі проводжу вільною рукою по помітно відрослому волоссю, згадуючи, як ціле літо проходив з коротким їжачком, викликавши шалений захват знайомих панянок і глузування кращого друга.

 І я підозрював, що цей фінт із жуйкою трапився далеко не випадково, як і все інше. Та й не вірив я ніколи у випадковості, тільки голим фактам. А розрахунок був простий —Ластівка стала ідеальним знаряддям тролінгу студентів над деспотичним викладачем, які все ніяк не могли до мене дістатися.

Не людина, а ходяча катастрофа, хоч і відмінниця.

За кілька хвилин вона встигла перевернути догори дригом не тільки вагон метро і пакет з продуктами білявки, яка примудрилася стрельнути у мене очами, але і мій потріпаний за останні пару днів серцевий м'яз.

Я вже мовчу про інший не менш стратегічно важливий м'яз, який миттєво ожив, коли ця Ластівка врізалася в мене всією собою, мокрою і несподівано гарячою. Огорнула ароматом грози, свіжої здоби і марокканської кави. Таким до болю знайомим ароматом, який вже звів з розуму одного разу. Поклала на лопатки, розбудивши всі мої тваринні інстинкти, які встали в стійку. Жадаючи тільки одного — захапати свою здобич і заховати від усього світу, щоб…

Додумати це дрібне темноволосе стихійне лихо не дала. Пронеслася повз розлюченою фурією, я ледь встиг вискочити слідом. Щось було в її поведінці — неадекватне. Незвичне, навіть не дивлячись на її дивну поведінку апріорі.

І я, зловтішно подумавши, що пощастило студентам пожити «на розслабоні» пару лекцій перед складною практикою, тому що Ластівку винесло з вагона за дві станції від університету, рушив на пошуки студентки. Паралельно зателефонував до університету, попередив про свою відсутність і необхідність заміни, а ще залишив кілька повідомлень на автовідповідач  другові, який, скоріш за все, відсипався після чергової бурхливої ночі.

І ось Ластівка стоїть під проливним дощем, притуливши до вуха телефон. Абсолютно безпорадна і налякана. Слухає голос в трубці, кусаючи губи. А потім в один момент спалахує точно сірник такою яскравою, майже відчутною злістю, що, мабуть, була б гроза людиною – взяла б Ластівку в особисті репетитори.

І я відчуваю, як кінчики пальців коле дикою, майже тваринною потребою торкнутися, загубитися в її яскравих фарбах, таких живих, гострих, емоційних, що всі закони і формули в моїй голові немов стерло ластиком. Запитай мене зараз про теорему Піфагора, відповім, як мої студенти: грубо, вульгарно і абсолютно весело на їхню думку.

— Ви дурні курки! — дзвінкий голос Ластівки задзвенів у дощі, злився з гуркотом грому і, чорт би все побрав, жахнув туди, що я поспішно прикрив сумкою з ноутбуком, ледь не впустивши парасольку. — Вона ж дитина! Як ви могли?!

Вона злиться і її злість наростає грозовою хмарою, іскриться мікро розрядами і вибухає гострими, точно голки, словами, які я точно не чекаю почути з вуст гарненької студентки-відмінниці.

Тієї миті, коли вона припинила вичитувати дурних курей по телефону красивою, майже літературною лайкою я зупинився поруч, сховавши, нарешті, абсолютно мокру Ластівку під своєю парасолькою.

— Ой, — насторожено видихнула, піднявши голову до прозорого куполу, що накрив її, ховаючи від настирних льодяних крапель. Все ж таки травневі дощі ще дуже холодні. — Ой-ой-ой, — простягнула зовсім нещасно, притиснувши телефон до грудей і повернувши до мене голову.

Так, Галицький, дихай! — наказав мозок голосом кращого друга. Дивно, але чомусь здоровий глузд завжди відгукувався в голові голосом вічного бешкетника і бабія Ромки Зиміна.

Але подіяв, повернувши мою професорську голову на місце.

— Що ж ви коїте, Ластівка? — насупився, імітуючи праведний гнів викладача на недбайливу студентку. — Якщо думаєте ухилитися від іспиту, загримівши на лікарняне ліжко, то даремно. Ви мені методику під крапельницею здавати будете.

— Я...я ... не ... збиралася ухилятися, — все-таки вимовила, але якось так, що я їй  не повірив.

— Хвилину тому ви були куди впевненішою, — хмикнув, чим несподівано збентежив її, тому що ця неймовірна дівчина раптом почервоніла, як маків цвіт.

Просто сама невинність! І я б навіть повірив, якби не знав, де вона проводить ночі, безсоромно відсипаючись на моїх лекціях. Навіть дивно, як при такому ставленні до навчання, вона примудряється здавати всі сесії на відмінно. І ще жодного разу не розгубилася, коли я намагався її підловити на неуважності. Хоча, треба віддати належне мені, такому чудовому куратору, який ще жодного разу не потурбував її солодкий сон. Хоча міг. А вони все «узурпатор, тиран»…

— Зі мною іноді буває, коли я…

— Лютуєте, я вже зрозумів.

Вона кивнула і знову кинула погляд на телефон, закусивши нижню губу. Я знав цей вираз обличчя: зведені брови, вертикальна зморшка між і розсіяний погляд. Так відмінниця і сіра миша курсу майбутніх вчителів початкових класів вирішувала складне завдання.

І точно так само виглядало маленьке бісеня на ім'я Варя, обмірковуючи мою ділову пропозицію. Порівняння вийшло дивно недоречним, і я засунув його за стіну з логіки і математичних законів. То-то товариш Лобачевський з паном Гауссом порадіють настільки чарівному знайомству.

Жваво намалювавши собі картинку в стилі божевільного чаювання Керолла, похитав головою, тихо пирхнувши. Ось вже точно всі мізки набакир поруч із цією ... Ластівкою.

— Платоне Даниловичу, — покликала вона тихо, але твердо. Схоже, вирішила свою задачку. І я впевнений: її рішення навряд чи мені сподобається. — Мабуть, сьогодні я захворію. І швидше за все завтра. Пробачте.

І вже майже рвонула назад у підземку. Ага, як же. Від мене не втечеш, Ластівка. У тебе щось сталося, і я буду останнім мудаком, якщо відпущу тебе в такому стані.

Совість зробила спробу нагадати, що загалом проблеми студентів, навіть таких гарненьких, не моя справа. Але хто б її слухав, цю вибагливу даму.

— Стояти, Ластівка! — тихим риком прибив дівчину до землі. — Зараз ти кажеш мені, що сталося або можеш вважати себе відрахованою з тієї хвилини, як підеш. А мені, повір на слово злому і страшному узурпатору, вкрай не хотілося б втрачати настільки талановиту студентку.

Ростеш, Платоне! Стільки компліментів в одному реченні. І кому? Сопливій дівчинці, яка вважає, що всі проблеми світу можна вирішити поодинці. Можна, звичайно, але шлях цей довгий і тернистий. І явно їй не по плечу. Хоч би якою сильною вона не була.

Ластівка обернулася.

— У мене дитина зникла, — видала на одному диханні, гордо піднявши підборіддя, немов кидала мені виклик.

Так, пане професоре, це тобі не гаусові числа і навіть не петля Мебіуса, це клята теорема Ферма з очима весняної зелені і ящиком Пандори всередині.

Дитина, треба ж. А ось дитина в її особовій справі не значилася. Цікаво.

— Отже так, Ластівка, якщо вже на лекції ми все одно запізнилися, — кажу, краєм ока помітивши в ста метрах від нас знайому кав'ярню, — зараз йдемо в кав’ярню і ти мені все докладно розповідаєш. Все, Ластівка, — перебив обурення, що зародилося десь на дні її погляду, — я і так замерз як собака через тебе. Так що давай обійдемося без проявів фемінізму у всій його красі. Не подобається це мені, а я налаштований не воювати, а допомогти. А допомогти я зможу, якщо буду володіти інформацією. У даному випадку, інформація — це ти. І якого біса, Ластівка, я повинен все це тобі пояснювати?! Ходімо.

І вона пішла.