3. Професор
Ця дівчина мене дратувала з першої зустрічі, коли розлила каву на мій ноутбук, одним махом знищивши роботу декількох місяців. Тоді я ще не знав, що стану куратором групи, де це непорозуміння значилося старостою і вона чи не щодня буде феячити, як сказала б Варя, у мене перед очима. І що я як повний псих стану від неї шарахатися, тому що кожна зустріч з нею оберталася Армагедоном: за останній рік я повністю змінив свій гардероб, який не підлягав ні хімчистці, ні кравчині, і навіть зачіску, тому що дістати жуйку з волосся можна тільки одним способом – кардинально їх обрізати.
Мимоволі проводжу вільною рукою по помітно відрослому волоссю, згадуючи, як ціле літо проходив з коротким їжачком, викликавши шалений захват знайомих панянок і глузування кращого друга.
І я підозрював, що цей фінт із жуйкою трапився далеко не випадково, як і все інше. Та й не вірив я ніколи у випадковості, тільки голим фактам. А розрахунок був простий —Ластівка стала ідеальним знаряддям тролінгу студентів над деспотичним викладачем, які все ніяк не могли до мене дістатися.
Не людина, а ходяча катастрофа, хоч і відмінниця.
За кілька хвилин вона встигла перевернути догори дригом не тільки вагон метро і пакет з продуктами білявки, яка примудрилася стрельнути у мене очами, але і мій потріпаний за останні пару днів серцевий м'яз.
Я вже мовчу про інший не менш стратегічно важливий м'яз, який миттєво ожив, коли ця Ластівка врізалася в мене всією собою, мокрою і несподівано гарячою. Огорнула ароматом грози, свіжої здоби і марокканської кави. Таким до болю знайомим ароматом, який вже звів з розуму одного разу. Поклала на лопатки, розбудивши всі мої тваринні інстинкти, які встали в стійку. Жадаючи тільки одного — захапати свою здобич і заховати від усього світу, щоб…
Додумати це дрібне темноволосе стихійне лихо не дала. Пронеслася повз розлюченою фурією, я ледь встиг вискочити слідом. Щось було в її поведінці — неадекватне. Незвичне, навіть не дивлячись на її дивну поведінку апріорі.
І я, зловтішно подумавши, що пощастило студентам пожити «на розслабоні» пару лекцій перед складною практикою, тому що Ластівку винесло з вагона за дві станції від університету, рушив на пошуки студентки. Паралельно зателефонував до університету, попередив про свою відсутність і необхідність заміни, а ще залишив кілька повідомлень на автовідповідач другові, який, скоріш за все, відсипався після чергової бурхливої ночі.
І ось Ластівка стоїть під проливним дощем, притуливши до вуха телефон. Абсолютно безпорадна і налякана. Слухає голос в трубці, кусаючи губи. А потім в один момент спалахує точно сірник такою яскравою, майже відчутною злістю, що, мабуть, була б гроза людиною – взяла б Ластівку в особисті репетитори.
І я відчуваю, як кінчики пальців коле дикою, майже тваринною потребою торкнутися, загубитися в її яскравих фарбах, таких живих, гострих, емоційних, що всі закони і формули в моїй голові немов стерло ластиком. Запитай мене зараз про теорему Піфагора, відповім, як мої студенти: грубо, вульгарно і абсолютно весело на їхню думку.
— Ви дурні курки! — дзвінкий голос Ластівки задзвенів у дощі, злився з гуркотом грому і, чорт би все побрав, жахнув туди, що я поспішно прикрив сумкою з ноутбуком, ледь не впустивши парасольку. — Вона ж дитина! Як ви могли?!
Вона злиться і її злість наростає грозовою хмарою, іскриться мікро розрядами і вибухає гострими, точно голки, словами, які я точно не чекаю почути з вуст гарненької студентки-відмінниці.
Тієї миті, коли вона припинила вичитувати дурних курей по телефону красивою, майже літературною лайкою я зупинився поруч, сховавши, нарешті, абсолютно мокру Ластівку під своєю парасолькою.