Розділ 4

Ні, ялинка мені врятуватися не допоможе. Чоловік на мене насувався високий, широкоплечий, у зеленому светрі й моторошно злий! Кинувшись до вхідних дверей, я поміняла ялинку на валізу й помчала назад. Прибігши до вітальні, спробувала валізу загрозливо підняти, але вона від тяжкості одразу впала. Прокляття, щось погані в мене ідеї!

Знову метнувшись у передпокій, кинулася до пакета із продуктами. Намацавши пляшку із шампанським та пакет із пельменями, схопила й те, й інше, стрибнула на свою бойову позицію та занесла зброю над головою.

Ну ось! Нарешті воно! Відступати я нікуди не збиралася. Нічого, і з двома впораюся!

— Тільки спробуй підійди, Халк! Як дзизну по потилиці, минуле життя побачиш! Я не жартую! — грізно попередила.

— Масику, це хто? Твоя дружина?

— Ще чого бракувало! Якась дурепа ненормальна! — загарчав чоловік. — Як тільки вона потрапила сюди, не розумію!

— Сам ти ненормальний! Потрапила, як усі нормальні люди, через двері! Це моя квартира, і я тут живу! Точніше, житиму прямо зараз! А ось хто ви двоє — незрозуміло! Аферисти стурбовані, ось! Ще й дилетанти!

— Що-о?!

Сильні лапища піднялися, і я вирішила не чекати нападу Халка — першою запустила в нього пельменями. Розвернувшись, кинулася до передпокою, щоби пірнути в спальню й там забарикадуватися, як перший у світі квартирний партизан, озброєний шампанським… Але мене спіймали за комір і смикнули назад.

Пляшка вислизнула з пальців і відкотилася кудись убік. Я й ойкнути не встигла, як опинилася за межами квартири, сидіти попою на сходовому майданчику із шапкою на обличчі. Виставлена ​​з «терема Білого килима», як блохасте щеня, що випадково сюди заблукало — дуууже негарно!

— Розмріялася! Це я тут живу від сьогодні, зрозуміла?! Пішла звідси, пигалиця, поки я тебе, як муху, не прибив!

Хрясь! Двері за спиною з ляском зачинилися, і в них, навіть, провернувся замок.

Що? Тобто як це «пішла»?! Це він… мені?!

— Гей! Стій! — я схопилася на ноги, вражена тим, що сталося. Не в змозі повірити в таку грубість. Забарабанила кулаками в дубову обшивку. — Ану відкрий мені негайно, Халк! Не маєте права! Ах ви… Та як це так… Та я вас… Я зараз поліцію викличу! Гей!

Притиснувши носа до щілини, пробасила вимогливо:

— Чоботи поверни, гаспиде! Холодно! Я ж жива людина! Ой! — відскочила назад, коли двері відчинилися, і на майданчик один за одним вилетіли мої чоботи.

— Та на, не ний.

Аф! Оф! Уф! Витріщила очі, обурено хапаючи ротом повітря, спостерігаючи, як мимо пролітають спочатку ялинка, за нею моя валіза, і нарешті бомбочкою пакет з продуктами.

— Стій! Не смій! Там же мій то-о…

Чвак!

Але тортик уже підозріло хлюпнув у коробці й, звичайно, на підлогу розсипалися апельсинки. Ще кілька хвилин тому — колір мого настрою.

Я так і завмерла — на напівпідльоті до пакета. Змахнула кілька разів оторопіло віями, онімівши від такого варварства.

Ні, не можливо. Ще ніколи, ніколи мене, Наталю Феякіну, ТАК не кривдили!

— Щасливої ​​ночі… люба! — тим часом сказав за спиною, як виплюнув, грубіян, і додав сухо: — Ні, я на тебе не чекав!

— Ах ти… О-о-о!

Я ледь не загарчала, відчуваючи, як всередині мене спалахнуло пекельне полум’я гніву й кинулося на щоки. Тортик — це ж святе! Розвернувшись до кривдника, стиснула руки в кулаки, звузила очі в щілинки й пообіцяла, стягнувши шапку з чола на потилицю:

— Ну, усе, Халку! Кінець тобі, Падлюка! Ти сам напросився!

Падлюка на це спокійно хмикнув і зачинив перед моїм носом двері.

Н-на! Я з усієї люті вдарила по дубовій обшивці ногою, але тут же, охнувши, підібгала її під себе й застрибала по майданчику. Цієї хвилини образи одразу згадався й тихий Жорик, і Крокодилівна, і білий килим із шампанським.

Ну чому, якщо не щастить, то одразу у всьому?