Глава 14, частина 1

— Ох!

Він теж мокрий, як я, але від дощу. Темні очі блищать, вилиці напружені, а рот стиснутий. І тільки побачивши мене, крокує ближче.

— Алісо!

Йому вистачає двох кроків, а я встигаю зробити вдих, коли його руки обхоплюють мене й притискають до грудей. Він нахиляє голову й знаходить мої губи. Цілує їх жадібно, потім обличчя, волосся. Обіймає так, що не вирватися.

— Забери мене у свій світ, Аліско, — просить біля вуха, і шепіт дістає до самого серця. — Мені більше нікуди йти. Не проганяй!

— Ти холодний.

— Так.

Він відпускає мене, але тільки щоб зняти куртку. Кинувши її біля порога, знову притискає до себе гарячого, повертаючи мене своєму тілу й обволікаючи чоловічим запахом розплавленої смоли й кедра — терпким і суперечливо-гірким, як наші обійми.

І самі обійми одночасно знайомі й чужі, як смак його губ і дотики рук. Тепер це губи й руки впевненого у своєму бажанні молодого чоловіка, а не вчорашнього хлопця. І я розумію, що він не відпустить, навіть якщо скажу «ні».

Руслан і далі цілує мою шию й плечі, поки я тримаюся за нього, поверхнево дихаючи — не годна впоратися з емоціями й із собою. З тим, що захлеснуло нас, щойно він мене обійняв.

Він повернувся, а разом із ним повернулося й спільне минуле, яке, здається, було тільки вчора. І в цьому минулому давно зникли кордони й збентеження, залишивши пам’яті нас справжніх.

Зараз я відчуваю себе човном, який довгий час справлявся з течією, але виявився не готовим зустрітися зі штормом, і затихаю під ним, щоб не потонути.

У Руслана міцні руки. Йому мало тримати мене, він хоче відчувати, і від його обіймів рушник зісковзує з грудей і падає до ніг.

— Пробач. Зараз!

Він присідає, щоб його підняти… і раптом утикається чолом у мій живіт, обхопивши голі стегна долонями. На секунду застигнувши, жадібно стискає їх пальцями, торкаючись шкіри гарячими губами.

— Господи, Сніг… як мені тебе бракувало. Повірити не можу, що це ти. Де ти була весь цей час? Де?!

А я нічого не можу відповісти. Моє дихання рветься сполохами на губах, а пальці чіпляються за широкі плечі. І сльози знову встають в очах, бо й слів немає, і відштовхнути не можу.

Наша зустріч схожа на божевілля. На точку в лабіринті для двох, у якій ми знову опинилися — уже не юні й більше не безтурботні. Не близькі, але й не чужі, інакше чому я відгукуюся? Всупереч усьому оживаю під жадібною ласкою чоловічих рук і завмираю від дотику губ, які й далі мене цілують.

— Руслане, ти збожеволів! — видихаю, коли виходить хоч щось сказати, і несподівано торкаюся його волосся рукою, що злетіла, згадуючи, яке воно густе й слухняне.

У Марджанова завжди були наймодніші стрижки, і відтоді нічого не змінилося.

— Давно, — не заперечує він. — Мені нічого не допоможе, я хворий на тебе.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Я дізнаюся, Сніг! Обіцяю! Тільки дозволь…

Він встає і висмикує з-за пояса свою сорочку. Розстебнувши її на собі, знімає і накидає на мої плечі. Закутавши в сорочку, притягує мене до грудей, ховаючи губи у волоссі.

— Алісо, дозволь мені тебе зігріти. Цього разу я постараюся не бути ідіотом. Я знаю, що сам усе зіпсував. Завжди знав, але виправити не вийшло.

Я помічаю, що тремчу. Чи то від холоду й браку сил, а чи то від надлишку переживань, яких, і справді, занадто багато для одного вечора.

Колись я боялася закохатися в цього хлопця — у його чорничний погляд і зухвалу посмішку, що ламали кордони моєї особистої зони дівочої рівноваги. Як виявилося, не дарма боялася. Тільки от зрозуміла, що закохалася, пізніше. Уже коли залишилася одна.

Після Марджанова до жодного хлопця нічого схожого не відчувала. Вони помічали мене — симпатичні молоді чоловіки, але наштовхувалися на ввічливу байдужість і дуже рідко — на дружню симпатію.

— Ти не змінився, Руслане. Так само береш, що хочеш.

— Не все. Тебе я завжди хотів, але не отримав. Решта мені діставалася без зусиль. А тепер…

— Що тепер? Ти став більш вибірковим? — Я піднімаю голову й дивлюся на нього в напівтемряві передпокою. У темні очі, які не одній дівчині запаморочили голову. — Чому ти тут, коли є інші? Навіщо я тобі? Заради бога, Марджанов, у мене забракне сил пережити все знову. Я більше не одна, ти бачив.

— Алісо…

— Я не стану тобі нічого відповідати!

— Не треба, я сам відповім. Хочеш знати, що я зрозумів, коли сьогодні побачив тебе?

— Що?

Що він ще може сказати, крім того, що я вже чула?

Руки Руслана піднімаються по моїй спині, а погляд тримає міцніше, ніж його обійми. Він говорить, але спершу схиляється до моїх губ, обдуваючи їх жаром дихання:

— Я виріс, Сніжна, і не дам собі жодного шансу тебе втратити. У тебе більше немає доводів! Я бачив, у якій із кімнат першою згасло світло — там спить твоя донька. І тепер знаю, де спиш ти…

Він захоплює мої губи своїми й відриває мене від підлоги. Несе в спальню, немов уже був тут, продовжуючи цілувати. Звісно, планування квартири звичайне й мені не варто дивуватися його впевненості. І все ж у Руслані є багато нового, не знайомого мені раніше.

Ми входимо, і він зачиняє за нами двері. У кімнаті темно, лише від вікна падає неясне світло місяця. Ліжко в мене невелике, тут тільки мої речі, і це відповідь на його недавнє запитання.

Він кладе мене на ліжко й нависає зверху. Розкривши на мені свою сорочку, цілує ключиці й опускає гарячу долоню на груди. Гладить їх, охоплюючи ареол однієї з грудей ротом, і, відпустивши, піднімає язиком сосок. Пестить його, створюючи чутливе тертя, від якого я шумно дихаю і мимоволі прогинаюся назустріч ласці.

Знаходжу долонями плечі Руслана й стискаю на них пальці, коли він опускає голову нижче й проводить губами по шкірі. Цілує мене під грудьми, змушуючи кров бігти тілом жаркими хвилями. Спустивши долоні на голі стегна, проводить язиком біля пупка, пробуджуючи до життя маленькі гарячі смерчі. Вони спалахують внизу живота, наливаючи його млосною тяжкістю. У тому місці, де після народження Аннусі залишився шрам від кесаревого розтину.

Зараз шрам майже непомітний. Утім не для чутливих і жадібних губ Руслана. І знайшовши його, він на секунду завмирає.

Я теж завмираю в цю секунду, відірвавши руки від міцних плечей, не готова просити… та він повертається. Розкинувши мої коліна, опускається біля ліжка й вклинює сильну долоню під сідниці. Піднімає мене собі назустріч, гладить живіт, стегно… проводить язиком по чутливій шкірі, розкриваючи мене так, як хоче. Пестить обережно й ніжно, цього разу не питаючи й не даючи вибору. Бере, розпалюючи жар там, де вже пульсує бажання, розбуджене його жадібними поцілунками.

Стискаючи сідниці, припадає до мене міцніше… і тихого стогону разом з ім’ям стримати не виходить:

— Ох, Руслане…

Я не пручаюся й не ховаюся, не для цього ми тут. Після повернення Марджанова в мій передпокій мені вже не закритися ні від його погляду, ні від рук. Але я можу закритися від минулого й прикриваю повіки, віддаючись на волю задоволенню, яке він дарує, — гострому й терпкому, бо залишається багато несказаного між нами.

Долоні Руслана ковзають моїми стегнами, стискають їх, й оргазм накриває з головою. Я прогинаюся в попереку, піднімаю груди, відчуваючи, як здригаються коліна й перехоплює подих. А серце стукає голосно й сполошено, б’ючись об відлуння знайомого болю — не пробудженого, однак такого, що причаївся, — благаючи, щоб я його заспокоїла.

Як? Якщо тіло хоче жити й відчувати?!

Руслан гладить мої ноги, відпускає їх і встає. Та тільки для того, щоб сісти на ліжко, підняти мене й посадити на свої стегна. Схиливши голову, і далі цілує мої груди, вправно граючись із ними язиком і губами. А я продовжую мучити своє серце, раптово відчувши укол туги, згадуючи, яким ніжним він був зі мною в наш перший раз.

Зовсім як зараз.

Неможливо й боляче думати, що він такий з усіма.

Руслан цілує ключицю й піднімає губи до моєї шиї. Гріє долонями спину, гладить талію, не квапиться роздягатися сам — хоча мене і його голий торс обпікає. За ті роки, що ми не бачилися, вчорашній спортивний хлопчисько змужнів — спина стала ширшою, а плечі міцнішими. Але коханка з мене, як і раніше, не дуже вправна, тільки його це, здається, не хвилює.

Ми не говоримо, мовчимо. Він цілує, а я гладжу пальцями його потилицю.

— Ти така гарна, Сніг. Скрізь! Від тебе не відірватися.

— У кімнаті темно, — відповідаю пошепки, — ти не можеш бачити.

— Я бачу.

— А якби я була вся в шрамах?

— І що? Для мене це нічого б не змінило.

Він усе ж змушує мене усміхнутися.

— Треба ж, Марджанов, твоє улюблене запитання. Колись ти відповідав «І що?» на будь-яке моє заперечення.

— Ти просто ніколи мені не вірила, а я говорив серйозно. Мені залишалося з тобою тільки сперечатися.

Усмішка зникає разом із важким видихом, і ми знову мовчимо, хоча це мовчання дуже чуттєве, і губи Руслана вже підбираються до мого вуха.

— Алісо, я тебе хочу.

Хоче, дивуватися пізно. Я давно відчуваю його збудження між своїх ніг. І однак відповідаю категорично.

— Сподіваюся, ти маєш захист? Інакше не мрій.

Проте збентежити його відповіддю не виходить, хоча я на це сподівалася.

— Назовсім хочу, Сніжна. Собі!

 
Цього разу в нього є захист, а я не питаю «чому». Я встигла помітити на аукціоні його компанію і симпатичну, темноволосу дівчину, яка явно шукала уваги Руслана. Що буде завтра — не знаю, але сьогодні ми вже зайшли далеко, щоби повернути назад.

Він неквапом піднімає мої стегна й опускає на себе, не спішить закінчити акт. Зупиняється, наповнивши собою до краю, і тільки потім послаблює руки. Цілує глибоко, дістаючи до піднебіння, знову розпалюючи в мені бажання ласкою язика й своїх пальців.

Ця близькість схожа на солодкі тортури. Я починаю відповідати на них, веду стегнами назустріч поштовхам, впиваючись руками в спину й стискаючи його зсередини. Розірвавши поцілунок, хапаю повітря ротом, і врешті падаю Руслану на груди, коли ми обоє кінчаємо.

 
Він не йде після, а я не проганяю. Ми знову лежимо з Марджановим в одному ліжку, як лежали колись у його спальні, утім цього разу не сміємося й не дуріємо. Він лежить біля краю, рішуче притягнувши мене до себе спиною, і ворушить диханням моє ще вологе волосся. Довго перебирає пасма в пальцях, заспокоюючи одночасно своєю присутністю й мовчанням.

І це набагато краще, ніж шукати відповіді на запитання.

І краще, ніж чути думки, від яких не сховатися.

Він і далі гладить моє волосся, і я непомітно для себе засинаю, але перед тим встигаю сказати:

— Руслане, я не стану завтра нічого обіцяти.

А коли прокидаюся рано вранці, то виявляю, що одна.

***

P.S.
Дорогі читачі, я вдячна вам, що ви читаєте мою історію. Сподіваюся, вона вам подобається. Буду щиро рада кожній вподобайці! 🤗 ❤️ Підписуйтесь на мою сторіночку, залишайте коментарі - тут на Sovaboo буде ще багато моїх історій. А зараз можете продовжити читання, а після зазирнути в книгу, яку я пишу зараз "Сім фальшивих побачень". Саме зараз в ній відбувається четверте побачення, шоу Валентина в самому розпалі і на героїв чекає випробування "Алхімія почуттів". Чекаю!