Бонус-епілог

Руслан

Увесь тиждень йшов сніг, засипаючи місто й околиці до часу Різдва білим полотном. Але на вихідних небо прояснилося й виглянуло сонце, зробивши день нашого весілля з Алісою дійсно ясним і святковим.

Сніжна в будь-яку пору року була б найкрасивішою нареченою, але зима — це її стихія, й Аліса виходить із білого лінкольна справжньою зимовою принцесою в довгій білій сукні та хутряній накидці — струнка й вродлива.

У сріблястому волоссі виблискує весільна тіара, по плечах струмує прозора фата. Ми разом уже три місяці, я знаю цю дівчину з дитинства, але вона, як і раніше, для мене залишається мрією. Такою ж єдиною і бажаною, як сьогоднішній день.

Позаду Аліси я бачу Аннусю. На доньці сьогодні теж біле пишне платтячко, шубка й чобітки. На темноволосій голівці — прикраса з білих квітів. Вона із захопленням озирається навколо й, побачивши мене, радісно підстрибує. Махає ручкою, широко усміхаючись.

Я теж їй усміхаюся, моїй синьоокій крихітці, і щаслива, вона урочисто підхоплює кінці фати своєї красуні-мами й відповідально дивиться, щоб вони не опинилися в снігу.

Аліска сказала, що весілля зовсім не обов’язкове, достатньо реєстрації подружніх стосунків. Що вона кохає мене без усіляких умовностей і публічних слів, але я наполіг на урочистість. І зараз, побачивши свою наречену, розумію, чому.

Весілля відбувається в одному з відомих заміських комплексів, розташованому на березі річки в негустій просіці хвойного лісу. Встановлений із видом на річку й ліс весільний вівтар прикрашений білими атласними стрічками й квітами. Зранку його встигло припорошити снігом, але до моменту урочистості алейки розчистили, і, стоячи біля арки вівтаря, я із завмиранням серця спостерігаю, як Сніжна до мене йде. Дивиться чистим поглядом волошкових очей, не помічаючи нікого іншого…

 
Я залишаюся серйозним увесь час, доки триває весільна церемонія та обмін присягами. Спочатку не можу відірвати від Аліси погляд, потім губи, а потім і руки. Так і несу її на руках від вівтаря до банкетного залу через усю територію під радісні побажання рідних і друзів. Цілую вже свою дружину, дивлячись на ніжний рум’янець на щоках і рожеві, усміхнені губи…

 
— Руслане, тобі доведеться зняти з мене сукню, але це буде непросто. Тут стільки хитрих застібок…

— Я впораюся.

Ми стоїмо в нашому весільному номері, напівроздягнені й, нарешті, перериваємо довгий поцілунок.

Я вже зняв з Аліси фату й розпустив волосся. Воно встигло відрости й гарною хвилею лежить на спині, відкриваючи моєму погляду її ніжну шию і порцелянові плечі. Я проводжу по них долонями, зустрічаючись із синьо-блакитними очима, затуманеними спільним бажанням. І його, на відміну від поцілунку, не розірвати.

— Аліско, я завжди буду тебе кохати. Неважливо, скільки мине років. Справа не в присягах і обіцянках, я просто це знаю.

— Руслане, ти дивишся так далеко. Не страшно?

— Ні. Можна дивитися, а можна бачити. Для мене ніколи не було проблемою сказати тобі про свої почуття. Але тільки тобі. Ще в школі я мріяв, щоб ти мене помітила. А коли це відбувалося, я почувався щасливим. Знаєш, чому?

— Чому?

— Кохати легко, Сніжна. Це почуття не залишає сумнівів.

— Це правда, Руслане. У мене теж був час у цьому переконатися. Але ж я тепер Марджанова. І мені чомусь здається, що цей факт тобі особливо приємний… чоловік!

Ми усміхаємося одне одному, і наші губи знову зустрічаються.

— Так і є, Аліско. Втім для мене ти однаково залишишся Сніжною!

Я заходжу за її спину й розстібаю сукню. Спускаю її по голій спині та стегнах до ніг. Коли вона падає, повертаю Алісу до себе обличчям і піднімаю під сідниці на руки. Ловлю грайливо ротом налиті груди, поки вона обхоплює пальцями мої голі плечі, і несу в спальню.

На ній мереживна білизна й спокусливі панчохи. У мене найсексуальніша дружина, і найочікуванішу частину цього вечора ми збираємося продовжити в ліжку…

***

— Руслане, де він?

— Хто?

— Ти прекрасно знаєш, про що йдеться.

— Поняття не маю.

— Мій ноутбук. Ти поводишся, як дитина, Марджанов! Він знову зник із мого столу, і я ніде не можу його знайти.

Ми з Аннусею сидимо за столом на кухні, вечеряючи після повернення додому — донька з дитячого садка, я з роботи, і зі щирим здивуванням переглядаємося. Зробивши справу, поводимося, як два найчесніших шулери.

— Аннусю, ти бачила мамин ноутбук? — питаю в доньки. — Куди він утік?

— Ні-ні, не бачила.

— От і я поняття не маю, хто йому приробив ноги. Лежить, напевно… десь! Потім знайдемо!

— Руслане, який потім? — дивується Аліса. — Мені переклад потрібно закінчити сьогодні, люди чекають. Тільки вичитати залишилося. Я ввечері обіцяла все відіслати!

— Ну, добре. Ноутбук у мене, — зізнаюся.

— І? — піднімає вії Сніжна.

— Але я тобі його не віддам.

— Марджанов? Тобто?

Доводиться витерти серветкою рот і встати з-за столу. Аліса стоїть поруч і розгублено дивиться на мене. Відсунувши стілець, я повертаюся до неї.

— Отже, як люблю, так Руслан. А як ображатися, так Марджанов?

— Я не казала, що ображаюся на тебе.

— А ось я дуже навіть! Сніжна, ти знову працювала весь день, поки я був на роботі? — запитую суворо, а це я вмію.

Щоки в Аліси червоніють, а долоня звично гладить передпліччя. Вона пам’ятає, що саме мені обіцяла й почувається ніяково.

— Зовсім небагато. Я зробила всього кілька сторінок. Так, дурниця!

— Аліско, ти абсолютно не вмієш брехати.

— Ну, гаразд, трохи більше, ніж пару. Так вийшло! Я не хотіла брати замовлення, але мені написали й попросили… Це серйозні люди. Я з ними п’ять років працюю і ніколи їх не підводила.

— Ти з ними «працювала», але тепер ні. Так їм і скажи.

— Руслане, це не так легко, як здається. По-перше, мені незручно…

— Так одразу б мені сказала! Давай я їм відмовлю, мені зручно.

— А по-друге, вони завжди мене виручали, коли потрібні були гроші, розумієш?

— Не спокушайся, вони нічого не дарували тобі просто так. А отже, і ти їм нічого не винна.

— Марджанов, як із тобою складно говорити!

— Марджанова, ти ще не знаєш, як зі мною складно сперечатися!

— Отже, не віддаси ноутбук?

Я піднімаю руку і прибираю волосся зі щоки Сніжної. Заправивши світлу прядку за вухо, вимовляю мирно:

— Аліско, досить боятися за завтрашній день. У тебе є я, ви з Анею ніколи більше не залишитеся самі. Ти дала мені вивчитися й стати на ноги, а тепер сумніваєшся, чи вийде з мене хороший чоловік? І на що ти вирішила заробити? Мені на підтяжки чи на памперси?

— З глузду з’їхав? — вона цілує мене в губи й обіймає за талію, притискаючись щокою до грудей. — Я в тобі не сумніваюся, дурнику! Я взагалі без тебе не можу! Просто… ти маєш рацію. Мені складно відмовитися від того, до чого я звикла.

— Доведеться відвикати, Сніг. Бо я капосний, вередливий і в’їдливий, і взагалі не добрий. Особливо до тих людей, хто забирає час у моєї дружини. Тобі потрібно відпочивати й вірити в нас, усе інше я зроблю сам.

— Тату, ти добрий! — обурено ахає Аннуся. — Ти дуже добрий!

— Тільки для вас, Сніжинко! А іншим ми про це не скажемо. Ну то що, Алісо, віддавати ноутбук?

— Авжеж!

 
— Руслане, досить дутися.

— Я не дуюся. Із чого ти взяла?

— А як це називається? Надув щоки й мовчиш. І не спиш, хоча тобі вранці рано вставати. Я відмовилася від перекладів — щойно написала замовнику, що прощаюся з ним, хоча абсолютно не уявляю, чим тепер займатимуся. Я не звикла байдикувати. І чудово почуваюся, але не бігати ж мені на четвертому місяці?

Я лежу в ліжку, склавши руки під потилицею, й Аліса лягає поруч. Забравшись під ковдру, кладе голову мені на плече. Я зразу ж обіймаю її рукою за спину.

— Аліско, нам потрібна квартира, — кажу, озвучуючи свої думки. — Велика.

— І давно ти про це думаєш?

— Давно. На будинок ми ще не заробили, а ось про нове житло треба подумати. Тут нам усім скоро буде тісно. Аннусі потрібна більша кімната, малюку — дитяча, і нам спальня такого розміру, щоб ліжко нарешті встало нормально. А ще в спальні має бути гардеробна, — додаю мрійливо, — й обов’язково простора! З дверима-жалюзі й запахом твоїх суконь, які пахнуть фіалками…

Аліса піднімає голову й підводиться на лікті, щоби подивитися на мене.

Я теж переводжу на неї погляд.

У кімнаті темно, але нам не потрібне світло. Я майже одразу відчуваю на своїх губах її губи й відповідаю на поцілунок.

— Якщо ти хочеш.

— Я хочу.

Моєї щоки торкається її волосся, і я притягую Алісу на себе. Даю їй обхопити мої стегна ногами та проводжу долонями по її спині й талії, зігріваючи шкіру долонями.

Наші поцілунки, як і раніше, довгі й сповнені бажання. Нам складно одне від одного відірватися, і мені непросто відпустити її губи, щоб договорити:

— А ще я хочу сказати, що сьогодні був неправий, Алісо.

— Невже?

— Так. Я не можу й не маю тебе обмежувати домом і щось забороняти. Це однаково, що на твого брата вдягнути гамівну сорочку й змусити читати дорожні правила. Зрештою, він пошматує і те, й інше, і зробить усе по-своєму.

— Так і буде, — шепоче Аліса. — І не тільки з Ромкою, а й із тобою.

— Я думаю про це весь вечір, але не можу знайти золоту середину. Розумію, що причина в мені, а не в тобі. Це я дратуюся на те, що не бачу тебе цілими днями й не знаю, чим ти зайнята. Де ти. І водночас хочу, щоб ти почувалася в безпеці.

— У тебе на роботі купа документації, судячи з твоїх розмов із батьком, і тек у лептопі. Я могла б тобі допомагати з нею. Взагалі-то, я й сама хотіла запропонувати… Руслане?.. Ти чому напружився?

Точно!

Мої руки вже ковзають під груди Сніжної, і я піднімаю її над собою.

— Аліско! Як ти ставишся до рольових ігор?

— Тобто? Марджанов, не лякай мене! — чую спантеличене й смішливе. — Які ще ігри? Що ти придумав?

— Білява секретарка та її нахабний бос!

Аліска хихикає, примудрившись поцілувати мене в шию.

— Ти пропонуєш мені роботу, Руслане Ренатовичу? Серйозно?

— Так, я пропоную тобі роботу мрії! Упевнений, що це єдиний спосіб не звихнутися й не дати моїй дружині мене розлюбити! Уже ясно, що вдома я тебе не втримаю.

— І я можу пройти співбесіду просто зараз?

Моя усмішка ширша за всі пристойності.

— Ну, як виняток… і поки я маю настрій…

Аліска й далі хихикає і цілує мене, опускаючись нижче.

— І як мені вас називати, босе? На ім’я по батькові чи одразу «мій господарю»? Зробити вам каву чи ліпше масаж?

Мені подобається це в Сніжній — те, як ми розуміємо одне одного, навіть божеволіючи.

— Мій господарю, звісно! Інакше не дочекаєтеся жодного інтиму за зачиненими дверима й преміальних поцілунків! Я страшенно примхливий і вимогливий бос. Особливо до білявок!

— О, ні! — Аліса піднімається й нарочито серйозно лягає поруч на подушку, зітхаючи: — Якщо у вас поганий характер, Руслане Ренатовичу, то шукайте собі іншу секретарку. А я передумала!

— Але я хочу тебе. Я схиблений на сніжних блондинках!

— А якщо хочете мене, — мрійливо заявляє, — то спочатку вам доведеться до мене підлизатися. Обожнюю цей вид професійної комунікації!

Я сміюся, відкидаючи ковдру вбік і нависаючи над нею. Чуючи відповідний сміх, обіцяю:

— Згоден! Можна починати просто зараз? Твій вампір готовий тебе покусати!

— Але тільки тихо кусай, вампіре! А то розбудимо Аннусю… Ай, лоскітно!

 
Аліса
Більше року потому…

 З документами я чоловікові допомагаю досі, хоча секретарки з мене не вийшло. Зате господиня аукціонного дому запропонувала цікаву роботу, від якої, виявилося, складно відмовитися, і сьогодні був мій перший робочий день.

Він виявився насиченим на зустрічі й довгим, але Руслан пообіцяв сам з усім впоратися, і я ризикнула.

 
Я повертаюся додому на таксі й відчиняю двері в нашу нову квартиру своїм ключем. Увійшовши, роздягаюся й залишаю сумку в передпокої. Дивлюся на годинник, який показує восьму годину вечора, дивуючись, чому навколо так тихо, хоча скрізь увімкнене світло.

У кухні на плиті стоять каструля, кухлик, сковорідка і… тут же лежить шкірка від банана. На столі з тарілки просипалося печиво… Його крихти лежать на підлозі й на стільцях. І навіть на аркушах розкритого альбому, в якому тато з донькою намагалися щось малювати. Акварельними фарбами, судячи з відбитків пальчиків Тимура на папері й тарілках… Баночка з-під дитячого харчування примудрилася закотитися під стілець…

Я входжу у вітальню й бачу всюди іграшки. Ляльки, пірамідки, брязкальця, книжки Аннусі, пластиковий обруч, скинуті диванні подушки (напевно, донька гралася в цирк)… Дитячий манеж лежить на боці разом із музичною каруселлю… З ходунків стирчать ноги та хвіст єдинорога… На горщику сидить панда Тео, а на екрані телевізора, що працює, показують мультфільм із рейтингом «1+»…

Моє темноволосе сімейство спить на великому дивані, влігшись поряд, і на відміну від телевізора не видають жодного звуку. Аннуся спить ближче до вікна, у середині лежить Тимурчик, а Руслан із дитячою пляшечкою в руці прилаштувався з краю.

Я підходжу до них, нахиляюся й цілую в щічку спочатку сина, потім доньку. Діти так міцно сплять, що не відчувають дотиків, і я прикриваю їх ковдрочками. Підійшовши до Руслана, сідаю поруч із чоловіком навпочіпки. Простягнувши руку, прибираю темне волосся з високого чола, милуючись вродливим обличчям.

Я пам’ятаю це обличчя різним, але ніколи байдужим і чужим.

— Втомився, бідолаха. А погрожував вечерю приготувати, усе випрати й прибрати. Це тобі не Аннуся, маєш двійника, татку.

Руслан повільно зітхає, сумно погоджуючись:

— Угу.

— Ти сам-то хоч їв?

— Смієшся наді мною, Сніжна?

— Трохи, — зізнаюся. — Дай вгадаю — банан на кухні був твоїм.

Руслан проводить долонею по обличчю й усміхається. Розплющує одне око, потім друге, зустрічаючись зі мною поглядом.

— І залишки каші.

— Бачу.

— Аліско, я сумував.

— Я теж.

— Знаєш, що я вирішив, поки засинав?

— Що?

— Професор дозволив тобі перельоти. Гадаю, ми не будемо чекати літа. Купімо путівку на Кариби вже зараз? Я винен тобі весільну подорож. Уявляєш, два тижні тільки ми одні!

— Я згодна.

— Стривай, ти серйозно?! А як же діти?

Я зітхаю і присуваюся до чоловіка. Нахилившись, цілую його в губи.

— Упевнена, що бабусі й дідусі із цим завданням впораються.

Руслан довго дивиться на мене. Потім сідає на дивані й, помітивши у своїй руці пляшечку сина, відставляє її вбік.

— Аліско, я не вірю. Що змінилося? Тебе всього день не було.

— Усе, — зізнаюся, дивлячись в улюблені чорничні очі. — Абсолютно все!

— Зачекай, ти сьогодні приїхала на роботу, побачила незнайомих мужчин і зрозуміла, що твій чоловік найкращий?

— Так!

— Типу наймужніший і найнадійніший?

— Не тільки, — розпливаюся в усмішці. — Ще й найвродливіший.

— Чудово! Нічого, що я з горщиком не впорався? Адже це не рахується? Я не винен, що наш Тимур росте з характером. А ще ми розбили дві чашки й забруднили штору…

— Руслане, я сьогодні бачила Рибалко.

Марджанов моментально напружується й змінюється в обличчі.

— Де? Якого дідька!!! Алісо, я більше нікуди тебе не відпущу саму!

— Не хвилюйся. Випадково, з вікна таксі. Він стояв із дівчиною на перехресті й не виглядав радісним. Він не бачив мене, це я раптом уявила себе на місці незнайомки й злякалася, яким могло бути моє життя без тебе.

— Я завжди казав, що Рибалко кретин! Я, звісно, теж не кращий…

— Ні, не кажи так, — я торкаюся його щоки пальцями. — Ти кращий! І справа зовсім не в ньому, а в тому, що день тільки почався, а мені вже захотілося повернутися додому. До тебе. Я раптом зрозуміла, як добре, що в мене є ви. Я так люблю тебе, Руслане.

Темна брова піднімається, а в очах загоряється здогад.

— Марджанова, чи правильно я зрозумів твій настрій?

Я встаю і беру його за руку — хлопця, який завжди знав, що стане моїм чоловіком. Відступаю до дверей, запрошуючи за собою.

— Безумовно. Діти сплять, я повернулася й дуже за тобою скучила!

— Сніг, ти маєш дивовижний вигляд, а пахнеш ще краще. Але що, якщо діти прокинуться? Думаєш, ми встигнемо?

— Тс-с! У нас тепер є своя особиста гардеробна! То допоможеш роздягнутися? 

Кінець