Глава 2, частина 2

Сьогодні брат був удома, і коли я зайшла в передпокій, висунувся в прочинені двері своєї кімнати — такий самий блондин, як я, тільки темніший. Й очі світло-карі в нього в матір. Запитав буркотливо низьким голосом молодого чоловіка, який раптом видався більшим за мене й вищим:

— Аліско, де тебе носить? Ти час бачила? У такий час на вулицях маніяків — як бліх на собаці! Неприємностей захотіла?

Знявши рюкзак, я спустила його до ніг і розстебнула пуховик. Відповіла рівно, роззуваючись:

— По-перше, я була не одна. А по-друге… ввічливіше, Ромо, не хочеш спробувати? На мене твій фатальний погляд не діє.

— Алісо, ну серйозно. Я переживав. Ти на мої три повідомлення відповіла трьома «все ок». А красномовніше не можна? — передражнив мене брат.

— Не можна, — втомлено видихаю, прибираючи одяг до шафи й знімаючи шапку. — Я була в кіно з компанією, незручно було писати.

Але брат надто добре мене знає, тому спантеличується:

— А чого ти туди пішла? Ти ж не збиралася?

— Ромко? — я здивовано озираюся, підхоплюючи рюкзак і прямуючи до своєї кімнати. — Що з тобою? Ти переріс мене на голову й вирішив, що маєш право опікуватися? Це я старша сестра, забув?

— Я-то пам’ятаю, — бурчить брат, почухавши запалий, міцний живіт під вільною майкою. — А от ти забула, що сьогодні була твоя черга готувати вечерю!

Точно. Я ледь не спотикаюся, обертаючись. Так ось у чому справа!

— Ой, Ромо, вибач. Я виправлюся, чесно! Просто Влад несподівано зустрів мене в метро й потягнув у кіно. Я правда не збиралася туди йти після роботи.

— У твого хлопця — дистрофія мозочка, брак емпатії та логіка риби. Придурок! Він по життю туго міркує, а ще егоїст. Алісо, перестань йому поступатися й навчися говорити «ні». Ти не уявляєш, як це спростить тобі життя.

— А ти, отже, не егоїст?

— Я розумний егоїст і гордий! Терпіти не можу поступок! Закладемось, що твій качок дрих пів дня, поки ти працювала?

— А споримо, ти міг і сам приготувати вечерю, начхавши на чергу? — відрізаю Ромці, піднявши брову.

— А я і приготував, щоправда, ми все зжерли. Але сподіваюся, твій хлопець хоч здогадався тебе нагодувати?

Хм. Я мовчу, проходячи до своєї кімнати, і Ромка тихо лається.

— Жадібний дебіл! Не розумію, що ти в ньому знайшла?!

— Він на мене не тисне, ясно? І він не ображає мого брата!

Я відчиняю двері до спальні, вмикаю світло й чую в спину:

— Ха! Нехай би спробував ризикнути здоров’ям, за мною не стане! Алісо, там на столі є яблуко й одне авокадо — я таку фігню не їм! А ковбаси і яєць немає! Зате є хліб!

Так і хочеться закотити очі до стелі — перший раз, чи що.

— Ну, спасибі, рідний. Хто б ще про мене так піклувався!

Однак коли Ромка скалиться, я готова йому пробачити що завгодно.

— Я знав, що ти оціниш, сестричко!

І хоча брат у мене все-таки егоїст, коли я зачиняю двері, то мимоволі усміхаюся.

Якщо в мене і є друг, нехай і некерований, то це він!