Глава 4, частина 2

— А як це ще назвати? Ти б бачила вас збоку. Цей мудак тебе ледь слиною не закапав, так навис і хотів дістати! Іди із цієї школи, Сніжна. Якщо він чіпляється до тебе не вперше, то рано чи пізно азарт і образа штовхнуть його заподіяти тобі шкоду. Ти можеш опинитися в ситуації, коли ніхто не прийде на допомогу. Просто читай пасхалки і дій перша. Це завжди працює.

— Звідки ти знаєш? — Ну ось, знову повернулася. У чорні очі Марджанова складно не дивитися — вони, як вир, на дні якого жевріє вогонь. Особливо, коли ми вдвох. — Ти мені теж не даєш спокою.

— Я — зовсім інша річ, — не відводить погляд Руслан.

— Це тобі так здається.

Рука Руслана падає з керма й лягає на спинку мого крісла, під підголівник. А сам він повертається й наближається.

— Отже, я тобі так само огидний, як цей мудак? — запитує вимогливо, але глухо. — Я тебе хоч раз заганяв у кут, Алісо? Я все ще терпляче чекаю.

— Чекаєш чого? Заради бога, Марджанов.

— Що ти будеш зі мною, звісно!

— Звісно?!

Ну ось, ми знову прийшли до нашої вже одвічної суперечки.

— Ще скажи, що по вуха закохана у свого качка-нарциса. У цю тупу Рибину!

Я відвертаюся. Занадто добре він мене знає.

— Те, що тобі потрібно, Сніжна, ти в нього не знайдеш, — чую прикре й вперте. — Тільки я знаю, чого ти хочеш. Сказати?

— Скажи. Можливо, ти помиляєшся.

— Тепла. Я тебе знаю. І я тобі це дам.

Коли чуєш правду, складно удати, що це не так. Хоча я і сама не знаю до кінця, чого саме хочу.

— Можливо. Але не тільки мені даси, так? — відповідаю неголосно. — Навалиш усім щедро, а я не витримаю. А що буде потім? Будеш, як цей Максим, додавати пригоди у своє нудне життя?

— Ти мене не знаєш, Сніг.

— Знаю, у тому-то й річ.

Я беру рюкзак, який стоїть біля моїх ніг, і відчиняю двері автомобіля. Спустивши ногу на асфальт, озираюся на хлопця. Він і далі дивитися на мене, і я відчуваю, що маю сказати:

— Руслане, я не ціль. Твій азарт мине й нічого не залишиться.

— Так уже й нічого?

— Ні, не так уже. Залишиться моя вдячність за сьогоднішній день і… за суп. Ромці з тобою пощастило. І мені теж. Я просто ніяк не можу звикнути, що ти виріс.