Глава 1

Вона чує плач, і це слугує сигналом втрутитися. Входить поважно, із серйозним виглядом тримаючи в руці пакет із засобами санітарної обробки. Підходить і кладе мені долоню на плече.

– Усе добре, Свєто. Я краще сама. Наташці зараз команда потрібна, як далі жити, не чує вона тебе. Ось виплаче свою біду, а потім і про черемху поговорите.

В Іраїди своя філософія і своя правда життя. У минулому й сама вихованка дитячого будинку, вона позбавлена зайвого такту. Але я вже не раз переконувалася, що її тактика часом спрацьовує куди краще за мою.

Вона підходить до дівчинки близько, без дозволу вторгаючись в особистий простір. Дістає з кишені серветку й упевнено витирає сопливий ніс. Ударити Іраїду – майже святотатство, через її руки пройшло не одне покоління вихованців, і Білуга, зробивши кілька спроб вирватися, затихає, але й далі здригається плечима.

– Ну, давай, Наташко, роздягайся… Яка ж ти в нас брудна. Це в тебе суп, чи що, застиг на рукаві, чи соплі? Самій не гидко, ні? Ти ж дівчинка. Ну, чого ревеш? Удома ти, хоч як крути. Удома! Дай, огляну тебе… Свєт! – Іраїда кличе мене, і я відгукуюся:

– Так?

– Увімкни в душовій обігрівач. Не подобається вона мені. Як би бронхіт не підхопила – хрипить і шкіра під очима синюшна. А в нас тут повний набір! – зі зітханням повідомляє. – Ковтуни й педикульоз. Тож речі, Наташко, я твої вилучаю. Ти ж не хочеш, щоб ці тварюки тебе живцем з’їли? Ну?

– Тільки не голіть, – схлипує дівчинка, але вже не опирається. Просить уперто: – Не хочу, щоб усі знали! І сміялися. Не хочу!

Насмішки й самотність – ось найбільші страхи в стінах дитячого будинку. Ми з Іраїдою перезираємося, і я киваю, спостерігаючи, як медсестра, слідом за брудною кофтою, стягує з дитини футболку й штани, оголюючи худеньке тільце. Обережно повертає дівчинку, відволікаючи розмовою, дозволяючи мені побіжно її оглянути.

Слава богу, видимих синців і саден немає, тільки болісна худорлявість. Кивнувши Іраїді, я йду в душову, щоб увімкнути обігрівач. Повертаюся по рушник і чую, як жінка щиро дивується.

– Та ти що, дитинко! Як можна! От мене в дитинстві не раз голили, то я на все життя той сором запам’ятала. А зараз учені такі препарати придумали – десять хвилин, і каюк тварюкам. Обробимо й забудеш! Заодно й нігті обстрижемо. І будеш ти в нас не замурзана соплячка, а знову розумниця Наташа Білугіна. А то соромно ж людям на очі показатися, розвела соплі до колін. Подружка твоя Надя що скаже, коли побачить тебе такою?

– Не обріжете? Обіцяєте? А то я знову втечу!

– Налякала. Від’їжся для початку! Ось виростеш, станеш ученою, і не таке придумаєш.

Уже в душовій, коли я допомагаю Іраїді вимити дівчинку, Білуга говорить без сліз: чи то й справді заспокоїлася, чи то змирилася на якийсь час, поки що не зрозуміти.

– Не хочу ученою. Я казки писатиму. Хороші й добрі. Про маму… Не йдіть, Світлано Анатоліївно, будь ласка! – просить, міцно вхопивши пальцями моє зап’ястя. – Я вас згадувала, чесне слово!

Розмова виходить не з легких. Світ очима дитини бачиться зовсім іншим, і образа, як снігова куля, що придавила груди, не дає дівчинці дихати. Доводиться обережно й довго намацувати проталини, обходити гострі кути, повертатися й говорити. Розгрібати цей сніг руками, щоб Білузі дісталося хоч трохи людської уваги й тепла.

Вона відтає. Не скоро, але знову шморгає носом, наминаючи борщ. Розповідає про старшого брата, який скоро повернеться з армії і її забере. Про дім, який у них колись обов’язково буде – великий і справжній. І про матір, яка все одно її любить.

– Просто в неї доля важка, от і п’є. А ще співмешканець гад. Якби не він, мамка б нас усіх до себе забрала. Вірите?

Не вірю, а тому мовчу. Звісно, коли в тебе четверо дітей, і всіх виховує держава, саме час втовкмачити в голову дитині, яку ти покинула, жалість до себе. Занурити в цю жалість із головою, до хрипкої німоти, поки ще в дитячих очах не народилася ненависть, а потім і байдужість.

Убила б!

Уже після розмови, коли волосся розчесане, а дівчинка сидить у ліжку з книжкою в очікуванні візиту лікаря, я виходжу з кімнати ізолятора, і Іраїда кличе мене на чай. Пригощає печивом.

– Ну що, сідай, Свєт. Видихнемо, чи що. Ну й деньок! Спочатку Карасьов із Чебановим побилися до крові. Добре, що наш Микита Валерійович поблизу опинився – вчасно розборонив. Тепер ось Наташка галасу наробила – безпутна душа. А найстрашніше ж те, що не бреше. Оклигає і, як пити дати, знову втече до мамки!

День сьогодні справді видався не з легких. Я опускаюся на стілець, беру чашку в руки й грію об її краї долоні, які виявляються змерзлими, наче й справді побували в снігу, хоч надворі впевнено дихає весна.

– Хай простять мені люди й Бог, але краще б цю п’янь посадили! – видає в серцях Іраїда без жалю. – Хоч би дочці дала вирости! Якщо вона в біду втрапить, хіба з тієї курви спитаєш?

Чай гарячий, а печиво просте й смачне. Я із задоволенням потягую напій, дивлячись у вікно. На дитячому майданчику гуляють старші діти – років десяти-дванадцяти. Заняття в класах закінчилися, і зараз у дітей вільний час. Напевно, Андрійко вже прокинувся й після полуденка грається в ігровій кімнаті. І чекає. У цьому будинку-інтернаті, де я працюю психологом ось уже рік, діти пам’ятають обіцянки, а я обіцяла хлопчикові прийти.

Андрійко. Від думки про хлопчика губи, як завжди, торкає усмішка, а серце озивається теплом.

– Значить, постараємося цьому завадити, Іраїдо Борисівно, – твердо кажу медсестрі. – Цього разу Наташі не було три тижні. Я боялася навіть припускати, що могло статися з дитиною за цей час. Якщо знову втече, мати її неодмінно покарає, щоб наступного разу не попадалася. І наступного повернення дівчинки може не бути.

– От сволота! Тоді вже краще, як я – кругла сирота, ніж отак. От ти психолог, Свєт, поясни: чому? Від них відмовляються, кидають, а ці вигодованці, як вовченята, слідом біжать. Спати просто неба готові, аби тільки з такою мамкою!

Це неприглядна правда, і заперечити на цю правду нічого.

– Радше не аби тільки, а тільки б вона була – мамка. Ви самі відповіли на своє запитання, Іраїдо Борисівно. Природа – не порожні балачки. У ній еволюція стільки всього намішала, а людині потрібен якір. Коріння, щоб зачепитися, вижити й дати здорові паростки. Це не вина дітей, що їх позбавили ґрунту й турботи, це вина батьків. Особливо от таких зозуль. У людини має бути дім і сім’я за визначенням, і діти це відчувають. Спершу нутром, а вже потім головою. Людина – єдина істота з пам’яттю про те, хто вона і звідки. От і тягнуться, як можуть, щоб бути потрібними й любимими. Не покинутими.

– До речі, ви не знаєте, – питаю жінку, допивши чай і подякувавши за частунок, – хто в нас сьогодні в нічну чергує? Треба б попередити щодо Наташі, щоб не залишали саму. Усе поки дуже нестабільно, і зрив може повторитися. Я сьогодні затримаюся годин до дев’ятої вечора, тож зайду дізнатися, що сказав лікар, але хотілося б бути спокійною.

– Я залишуся. Не хвилюйся, Свєто. У мене не втече, і під замком тримати не стану – ще рознервується. Поговорю з нею. Ось чаю, як із тобою, поп’ємо. А там нехай відсипається.

– Дякую.

Я встаю й поправляю одяг. Підіймаю руку, щоб глянути на годинник.

– Тоді я до Ольги Валентинівни зазирну. Щось її довго немає. Вже давно мали з інспекції приїхати. Якщо що, допоможу оборону тримати.