Глава 2

– Це не розв’яже проблему повністю, а радше її ускладнить. Знову постане питання про роботу в дитячому будинку. Про мій час і неможливість приділяти Андрійкові достатньо уваги. Та й процес цей не швидкий, а хлопчикові потрібна операція вже зараз. Була потрібна ще рік тому.

Я цілую батька, перш ніж піти.

– Тату, твоя старша донька давно виросла. Я не можу вічно перекладати свої проблеми на твої плечі. А Андрійко… – зітхаю. – Якщо я хочу стати для нього мамою, якщо хочу сім’ю, я повинна сама знайти вихід, розумієш?

Уже трохи пізніше, коли я лежу у своєму ліжку й дивлюся телевізор, дзвонить Рудий – мій шкільний приятель і сусід по дому Віктор Артем’єв. Він із сім’єю живе двома поверхами вище, я хрестила їхню з Танею дівчинку і маю до цих людей ніжні почуття.

Пізній дзвінок не напружує, ми іноді зідзвонюємося, а сьогодні я сама попросила друга передзвонити пізніше.

– Привіт, Уфимцева! Ну, як ти? Як минув день?

Я беруся за пульт і приглушую звук у телевізорі.

– Привіт, Віть. Слухай, давай без офіціозу, бо настрою немає – день був складним.

Артем’єв розуміє мене з пів слова.

– Свєта, ти подумала над моєю пропозицією? Я й далі вважаю, що це хороший варіант. Чому б не ризикнути? До наступного засідання суду в тебе на руках уже буде свідоцтво про шлюб. В опіки просто не знайдеться причини для відмови. Шибуєв у нас не просто красунчик, він лікар-хірург із чудовими перспективами й відомим прізвищем. Дев’яносто відсотків зі ста, що для вас із хлопчиком усе вирішиться позитивно.

– Так, я подумала, Віть.

Насправді про Андрійка Сомова донедавна знала тільки моя сім’я. І я не планувала нікого посвячувати у свої плани, доки не дізналася, що мені відмовлено в усиновленні. А коли дізналася, раптом накотив розпач. Саме тієї миті я й подзвонила Вітьці – не знаю, чи наважилася б подзвонити другові п’ятьма хвилинами пізніше, але в той момент наче ковпаком безвиході накрило. Якби почула мамин голос, просто розридалася б.

Я знала Артем’єва двадцять років, колись у початкових класах пхала його головою в сніг і лупцювала сумкою. Ми сиділи за однією партою й разом тікали з уроків. Гуляли в одній компанії. Саме він допоміг мені звільнитися від Фелікса – хлопця, за якого я ледь не вискочила заміж, і вправив мізки на місце. Якщо хтось і розумів мене найкраще, то це Рудий.

А ще в нього був талант знаходити правильні рішення. Коли треба прикривати чужі дупи й при цьому уникати проблем.

Я могла йому довіряти цілком і повністю.

– Свєт, давай я Андрюсі сам подзвоню, якщо тобі складно. Поговорю і все йому поясню. Ось як є.

– Не треба. Я вже дзвонила Андрію.

– Навіть так? – у голосі Рудого чується здивування. – І що він сказав?

– Відправив мене в піший похід і відразу в трьох напрямках.

Але мені не вдається провести Артем’єва. Він відчуває мій настрій і стримується від шпильки. Іншим разом обов’язково б уколов.

– Уфимцева, невже ти боїшся? Ти, Свєтко?! – дивується Рудий. – Дівчисько, яке в п’ятому класі на спір стрибнуло з другого поверху дачі моїх батьків у замет? Не вірю!

– Ну, ти згадав. Ти б іще згадав, як у восьмому класі я підбивала всіх набити татуювання на плечах, і наші експерименти з випивкою, – прикриваю очі, розуміючи, що усміхаюся.

– Віть, я не бачила Андрія більше трьох років, ти ж не думаєш, що я стану говорити з ним про таку тему телефоном? – щиро дивуюся його нерозумінню простих речей. – Так, я боюся ошелешити Шибуєва, якщо хочеш знати. Влізти в його життя й перекроїти плани к бісовій матері. Мені все ще важливо, що він про мене думає.

– Значить, сама перспектива фіктивного шлюбу тебе вже не лякає? Учора ти відповіла категоричним «ні».

Після того, як я від учора стільки всього передумала?

– Ні, – зізнаюся. – Уже не лякає, якщо це буде Андрій. Я подзвонила, і ми домовилися післязавтра зустрітися в кафе.

– От поговорите й дізнаєшся. Повір, Шибуєв просто ідеальна кандидатура!

– Віть, а раптом він змінився? Або в нього серйозні стосунки з дівчиною? Або він не захоче? Це насправді зовсім не авантюра! Усе набагато складніше. Поки я сама Андрія не побачу, не знаю, чи наважуся йти до кінця.

Вітька стиха сміється.

– Свєт, ти знаєш Шибуєва не гірше за мене. Не думаю, що він змінився. Зате у вас двох з’явиться шанс круто повернути долю.

Я напружуюся. Іноді в Бампера жарти такі, що бери й знову лупцюй сумкою по рудій голові.

– Не зрозуміла, Артем’єв. Ти зараз про що?

– Та так, просто до слова прийшлося.

Ну звісно, наче я його не знаю.

– Ради Бога, Вітько, – кажу втомлено. – Закругляйся з натяками! Мені тільки чоловіка-бабія для повного щастя й бракує! Я ж ревнива, приб’ю згарячу, і не буде в тебе більше друга. Тож краще вже без крутих поворотів долі!

Ми сміємося.

– Гаразд, Свєта. А що з квартирою? Адже питання з житлом залишається?

– Так, залишається. Ніяк не наважуся попросити батьків купити мені квартиру. І справа не в тому, Віть, що вони не захочуть. Я просто вдома, розумієш? Інакше давно вже переїхала б. Та й Андрійкові потрібне спілкування. А тут дівчата, кіт, собака. Йому не буде самотньо в моїй сім’ї.

– Ти це мені кажеш, Свєт? – хмикає Вітька. – Та ми з Танею самі ніяк від предків не з’їдемо! Нам подобається тут жити.

– От і мені. Тому, якщо що, спробую на час винайняти квартиру. Зрештою, законом це не заборонено, а прописка в мене є.