Глава 5, частина 2

Щойно випурхнула з під’їзду, як ледь не влетіла в руки ще одного пернатого.

— Анфісо? Доброго ранку! Уже тікаєш?

Переді мною, наче цар гори під ручку з Лісовиком, стояли Сокольський-тато із Сусанночкою. І клянуся, побачивши мене, у жінки сіпнулися щелепи.

Ну й рань! Чого вони тут спозаранку забули-то?

— Д-доброго! Василю, е-е… — я застигла на місці, кліпаючи очима.

Дідька лисого! Як же його по батькові? Карлович? Костянтинович? Адже якщо зараз помилюся — спалю Соколу контору вщент! Я ж із татом ніби як сама мріяла познайомитися, а тут… Миколайович? А може, Денисович?

Сусанночка, бачачи моє збентеження, переможно блиснула оченятами й показала акулячі зубки. У, хижачка!

Ай, годі думати! Ми ж за легендою майже родичі! От нехай тато із сином самі й розбираються, а Чиж акулі на зуб так просто не дасться!

— Здрастуйте, дядьку Васю, — я знову, як минулого вечора, променисто усміхнулася чоловікові. — Так, тікаю. В університет!

Обличчя Сокольського-старшого не здригнулося. Зовсім як обличчя сина, коли я його за дупу щипала. Й у вухо не врізав — отже, переживе. А ось його майбутній дружині моя комунікабельність точно кісткою в горлі стала. Он, навіть закашлялася, бідолашна. Довелося поплескати жінку по спині.

— А ви до Артема? — поставила не найрозумніше запитання, але незручно було просто взяти й піти.

— До сина. Вирішили ось заглянути перед від’їздом.

— Ага! Передавайте привіт, а то я вже скучила за Артемкою — страшенно! — по-свійськи підморгнула. — Так я побігла? На навчання спізнююся.

І тротуаром, вуличкою підтюпцем побігла до зупинки. Але щойно двері під’їзду за гостями зачинилися…

— Алло?

— Соколе, це я! Швидше ховай матрац під ліжко! До тебе делегація!

— Хто?

Змістовно.

— Вони!

— Скільки?

— Двоє! Ілоночку десь загубили.

— Зрозумів! Дякую, Чиже! — і відключився. А я видихнула: здається, пронесло!

Людей на зупинці юрмилося багато. Район новобудов виявився великим, транспорт ходив справно за розкладом, але я однаково ледь не запізнилася на пару, за звичкою пропускаючи вперед школярів і батьків із малечею. Коли прибігла до універу, здала речі в гардероб і знайшла аудиторію — викладач уже стояла на кафедрі й дорікала групі за погано написану лабораторну роботу з економічної інформатики.

— Чижик!

Не встигнувши прошмигнути за парту, я підстрибнула, вколовшись об лід блакитних очей.

— Так, Поліно Вікторівно?

— Анфісо, у чому справа? Тема роботи була «Бізнес-додатки, як основний компонент інформаційних систем». А в тебе що? Хіба це схема управління? Де ввідні дані та способи обробки? Ти в мене завжди мала добру репутацію, ми з тобою розмовляли про підготовку проєкту на область. Де висновок про бізнес-процеси?

Зарецьку на потоці боялися всі. Не викладач — Снігова королева інформатики, вимоглива й до жаху цинічна. Як цій молодій жінці двадцяти шести років віку вдавалося тримати своїх студентів у залізних рукавицях — залишалося загадкою. Наші дівчата сходилися на думці, що весь секрет полягав у крижині замість серця і хватці дементора, і нехай я з ними була докорінно не згодна, під крижаним поглядом мені одразу ж, як страусу, захотілося заховати голову в пісок. Упевнена, іншим студентам — теж.

— Так це, Поліно Вікторівно… у зошиті все.

— Ось саме, що все, Чижику. Негусто. В інших результати ще гірші. А мені потрібно, щоб із вас вийшли найкращі аналітики та фахівці, здатні якщо й не розв’язувати складні управлінські завдання, то хоча б мати чітке уявлення, для чого потрібні програмні системи та продукти. Я розумію, що на горизонті маячать свята й канікули, що ви втомилися, але попереду контрольні та сесія. Зберіться!

Ну ми з Улянкою і зібралися. Усю пару просиділи, як миші в анабіозі, прислухаючись до слів Снігової королеви факультету, слухаючи про інноваційні технології в економіці, конспектуючи й боячись зайвий раз поворухнутися. Мовчали, як риби під льодом, хоча до закінчення пари терпіння подруги вичерпалося, і темні очі Уляшки вже щосили стріляли в мій бік.

— Кім, не зараз! — я підхопила дівчину під руку й потягла коридором. Попереду чекала улюблена (у лапках) фізкультура, і нам треба було добігти через вулицю і два сусідні корпуси до головного спортзалу університету. — У нас із тобою на все про все десять хвилин, а ще добре б перевдягтися!

— Фанько, пожалій! — заблагала подружка. — Я сьогодні спати не могла, всю ніч крутилася. Мене ж від цікавості розірве!

— Не розірве! — ми обидві, хапаючи в гардеробі куртки-пуховики, розсміялися.

— Ну, Фа-аню!

— Гаразд, допитлива Варвара, — здалася я. — Запитуй.

Ми вийшли з корпусу і збігли з ґанку сходами, припорошеними свіжим сніжком. Поспішили з іншими дівчатами з групи тонкою алеєю до спортзалу, гублячись у хвості.

— Ну і як минула перша ніч у квартирі Сокола? — Уляшка слідом за мною з розбігу проїхалася довгою смужкою льоду, знову прилаштувалася поруч і нагострила вушка.

— Взагалі-то друга, — уточнила я.

— Ой, точно! То як пройшла? Сподіваюся, Сокольський тебе не ображав? Як не крути, Фаню, а квартира — його територія, варто було переживати.

Я невизначено знизала плечима, дуже вже хотілося подражнити Ульку.

— Що, ображав? — злякалася подруга.

— Ну, якщо не брати до уваги того, що я його спочатку ледь не прибила сковорідкою, потім погрожувала ножем, а потім він мене ледве не задушив, — то ніч у нас пройшла цілком по-діловому, — поспішила я її заспокоїти. — Вижили обидва!

В Уляшки відвисла щелепа. Навіть із кроку збилася. Довелося зупинитися і допомогти подрузі затулити рота.

— Сніжинок нахапаєш, Кім, і застудиш горло. Ходімо!

Але вираз обличчя в Улянки всю дорогу був такий дивовижний, як у Вінні-Пуха, коли він зазирнув у барильце з медом і не виявив там останнього — суміш розгубленості й жаху, і мені нічого не залишалося, як викласти все відверто. І про бабайку, і про акулячу посмішку Сусанни, і навіть про дядю Васю.

— А тепер переживай тут, як там Сокіл впорається без мене. Він, звісно, той ще качконіс, але угода є угода, тож я постараюся відкласти образи на три тижні. Йому зараз із цією Ілоночкою точно не позаздриш!

— Ой! Ну ти, Чижику, і влипла!

***

Щоп’ятниці фізкультура в груп ТЕФ-1 й ТЕФ-2, у якій ми навчалися, проходила із четвертим курсом. Звичайні пари звичайних студентів, коли хлопці бігають полем спортивного майданчика, ганяючи м’яча, а дівчата туляться в куточку або розсіюються периметром зі скакалками в руках. А то й зовсім сидять, бовтаючи ногами, на невисоких трибунах, поки їхній тренер розв’язує важливі питання з навчальної частини в невідомій атласу географії.

Але сьогодні всі тренери були на місці, наближався кінець півріччя, і чотири десятки дівчат зігнали в кут, де висіли два канати, намагаючись підбити на здавання нормативу. А до стелі метрів шість. Або сім. Невже десять?!

У спробі виміряти висоту в мене очікувано запаморочилося в голові.

Ще зі школи не люблю цей спортивний снаряд. Терпіти не можу! Він завжди спричиняв у мені напад паніки й німоти. Спричиняв і зараз. Уже краще через козла пострибати, поплавати, побігати наввипередки із секундоміром, але тільки не канат. Знаючи про свій страх, я тихенько поповзла вбік.

Який там!

— Добре, Кім! А тепер Чижик! Де Чижик?! Чижику, швидко на канат! Пішла! Не змушуй людей чекати!

А… Е-е-е… Мама!

Робити нічого, полізла з тремтінням у ногах. І знаєте, усе б нічого. Поки очі були заплющені, так у мене дуже навіть вийшло залізти нагору, але щойно розплющила…

Ох, щойно я розплющила очі, як зала стала маленькою, а я взагалі комахою — переляканою, жалюгідною і страшенно самотньою, що дивиться на світ людей із висоти.

Он Уляшка стежить захопленим поглядом за Мальвіном, який качає прес. Он наші хлопці трохи осторонь обороняють футбольні ворота від Сокола, який як завжди впевнено розсікає поле з м’ячем у ногах. Надто швидкий, надто верткий і надто спортивний, щоб цей м’яч комусь віддати. Он наші дівчата — звідси видно, як вони перешіптуються і грають оченятами із хлопцями… А он і тренер. І чомусь дивиться саме на мене й підозріло активно махає руками.

О-о-ой! Погляд уперся в пожовклу стелю над головою… А-а-а!.. Знову ковзнув униз… О-о-о!

— Чижику! Анфісо! Ти чого там застрягла? А ну злазь!

Пізно. Я вже повисла на канаті, вчепившись у нього зубами, як дика мавпа на ліані. І ні туди ні сюди.

— Чижику! Кому кажуть — злазь! Вниз давай!

— Чижику, припини валяти дурня!

— Чижику, це що ще за новини?!

Ні-ні. Я себе знаю. Спочатку горло оніміє, потім руки, потім спина, а потім мене в напівнепритомному стані всім педскладом разом із ректором знімати будуть! За допомогою умовлянь і команди пожежників!

Сподіваюся, хоч цього разу нікого не покусаю.

Не покусала, але сорому набралася — на весь мій вік вистачить.

— Це просто кошмар. Наді мною тепер увесь факультет іржатиме.

— Та годі тобі, Фаню, — поспішила заспокоїти вірна Улька, крокуючи поруч вулицею. — Головне ж, що ціла залишилася! Подумаєш!

— Розумієш, я була впевнена, що зі мною таке більше не повториться. Це ж не школа, я маю подорослішати. А тут якісь дурні страхи! — я в розпачі стиснула руки в кулаки. — Звідки він тільки взявся, цей чортів канат?! А ще тренер: чого мовчиш? Чого мовчиш? А я не могла нічого сказати. Взагалі нічого! Невже з ним ніколи не бувало нічого такого? Щоб горло звело й ні звуку!

— Тебе хлопці хотіли зняти, але він не дозволив.

— А ось це правильно, — не могла не погодитися. — Вже краще нехай іржуть наді мною, ніж звинувачують у чомусь тяжкому. Ех, — сумно зітхнула, — такий був настрій гарний, і на тобі. Весь день нанівець!

Зараз тільки одне могло підняти нам з Улянкою настрій, і ми, не змовляючись, попрямували до буфету. Душити черв’яка калорією, еге ж! І знаєте, несподівано придушили, розговорившись із Наталкою Криловою, яка зайняла разом із нами столик.

Точніше, Уляшка розговорилася, а я в найневідповідніший момент сунула ніс. І як завжди причина виявилася в пріснопам’ятній трійці.

— Дівчатка, а ви знаєте, — Наталя вм’яла шматок сосиски в тісті й зауважила тоном сусідки-пліткарки, — виявляється, у Мальвіна дівчина є.

— Правда? — тут же ойкнула Кім, мало не випустивши з рук стаканчик із гарячим чаєм, і помітно зажурилася. — Справді?

— Справді. Тільки він її нікому не показує. Олька Грач сказала Тимофєєвій, а та вже мені. Ніби як у Грач з Мартиновим щось було, і він їй по секрету зізнався, що зайнятий. Тепер Олька реве. Її, за чутками, ще навесні Сокіл відшив, а тепер і тут невдача. Вони ж у нас з Анісімовою перші красуні факультету, і раптом у такому прольоті.

Кім напружилася, поглядаючи в бік Мальвіна, який зараз сидів у компанії друзів і якоїсь дівчини. Оп-па! Уже в компанії двох дівчат! Їм би ще одну, й буде всім братам по сережках! А так незрозуміло, кому дістанеться увага й головний приз красуні Анісімової — Лису чи Соколу.

Ну а нам тільки й дай язики почухати. Чого ще в буфеті робити-то?

— Цікаво, а чому не показує? — запитала Уляна.

— Не знаю, — знизала плечима Наталка, — начебто вона навчається в іншому місті й дуже зайнята.

— А може, тому, що її й немає зовсім — дівчини? — хмикнула я. Не дуже-то мені сподобалося, що подружка засмутилася. — Чи вона така страшна, що й показати соромно?

— Ти що! Там, за чутками, модель із ногами від вух і зовнішністю, як з обкладинки журналу! — обурилася Крилова моїй невірі. — Грач би Тимофєєвій брехати не стала!

— Грач, може, і ні, а ось Мальвін — запросто.

Уляшка зовсім знітилася, і я погладила її руку.

— Улю, ну перестань. Та хто її бачив? У нього цих дівчат — вагон і маленький візок! Он, як у Льошки твого! Бракувало ще вірити всяким чуткам!

— А раптом він свою дівчину від друзів приховує? Боїться, що відіб’ють? — припустила Наталка.

— Тоді гріш ціна такому боягузу й таким друзям! — відказала я. — І взагалі, знайшли, про кого говорити!

Але коли ми з Улянкою вийшли після занять до зупинки, вона все одно сказала, немов мої слова потребували відповіді.

— Ти ось бурчиш, Фанько, а хлопці, вони всі потайливі. Між іншим, мій Льошка досі не знає, що ти в Сокола живеш.

— Як це? — я здивувалася. Уже хто-хто, а Лис була впевнена, що в курсі нашої оборудки із Сокольським.

— А ось так! Сьогодні вранці запитав у мене, як у тебе справи й чи знайшла ти гуртожиток. А ще — чи не сильно тобі від Сокола дісталося? Добре, що я здогадалася збрехати. Тож Артем навіть із друзями не дуже-то відвертий.

— Кім, так це ж зовсім інше! — розвела я руками. Невже Улянці не зрозуміло? — Це він не мене приховує, а на себе коханого і вільного не хоче тінь кидати! Я взагалі дивлюся, він себе не соколом, а орлом вважає. А так — чхати хотів, я йому допомагаю чи хтось інший, аби досягти мети. Тому й мовчить, що неважливо. А Мальвін придумав зручну відмовку для дурних дівчат і користується. Однаково ж клюють. Я взагалі не розумію ці ігри-загадки. Що це за хлопець, який за спиною своєї дівчини дивиться на іншу? Або ховає. Або взагалі — соромиться. — І начебто стара образа, а серце все одно боляче стиснулося. — Як на мене, так це остання справа! А отже, і не кохання зовсім!

Ну ось, скільки разів обіцяла собі мовчати, а знову розійшлася. І настрій остаточно опустився за позначку «до дідька лисого». Так і розійшлися з Улянкою до понеділка — кожен із думками про своє, а я поїхала на роботу. Якось незручно було до Сокола на квартиру заїжджати, щоби перевдягтися і поїсти, вирішила терпіти до сну. Поїздку ж додому через колишнього я відклала на ранок, попереду на мене чекав довгий п’ятничний вечір, коли бар гудів і оживав як ніколи, і я твердо знала, що Тимуру моя допомога не буде зайвою.