Глава 4, частина 1

Теж мені господар. Хто ж так гостей зустрічає, особливо дорогих серцю? Добре, що чиж — пташка не горда, сама і двері зачинить, сама й поклажу втягне, і навіть холодильник знайде сама.

Я віднесла сумки в кімнату і видихнула. Сокольський лежав на дивані, витріщався в плазму й навіть голови не повернув у мій бік.

— Гей, я ніби як тут жити зібралася.

— Живи.

Я озирнулася.

— Шафу виділиш? Чи хоч поличку?

— Багато хочеш. Знаю я вас — дівчат. Спочатку поличку, потім шафу, а потім — можна мені твою нирку? Може, тебе відразу червоною пастою в паспорт прописати? — і пика така похмура, дарма що красива.

Ясно. Не виділить. Але жити ж якось треба.

Я пройшла до одного з двох крісел і під поглядом хлопця поклала в нього найнеобхідніші речі. Просто на підлогу біля письмового столу опустила стопку підручників і поруч із нею приткнула стопочку трохи менше — конспектів. Нічого, розберемося! І пішла на кухню. Споглядати цього гостродзьобого павича зовсім не хотілося, а от їсти — дуже навіть. Те, що мене тут годувати ніхто не буде — у цьому я не сумнівалася, просто вирішила одразу прилаштувати до місця улюблену чашку з ложкою, щоби повернутися до них із настроєм. Після чого на легкій ході вирушила до найближчої крамниці за покупками, та й узагалі вирішила розвідати на місцевості, що тут по району та як, поки хазяїн бандерложнічає.

Повернулася я за годину, відчинила двері своїм ключем, але в кімнату заходити не стала — і так зрозуміло, чим там господар займається, — а відразу пішла на кухню.

Так, що в мене є? Лоток яєць, молоко, триста грамів шинки, гірчичний батон, кілограм цибулі, соняшникова олія, сіль, цукор і два кіло картоплі. Масло вершкове. Кіло гречки. Один апельсин. Якщо не тиждень, то днів п’ять точно протягну. Сподіваюся, Сокольський не буде проти, якщо я займу частину його холодильника? Адже той все одно в холосту холод ганяє. І хлібницю.

При думці про гарячу яєчню — ситну, із цибулькою і шматочками шинки — тут же засмоктало під ложечкою. М-м-м, як же їсти хочеться! Я ж, вважай, два дні без нормального харчування! Але під душ хотілося не менше, і довелося йти на уклін до Сокола.

Ось зараз візьму, розставлю всі крапки над «i», і як заживу!

— Можна взяти твою сковорідку? Я їсти хочу.

— Бери.

— Тарілку?

— Якщо знайдеш.

— Чайник?

Прийшла його черга байдуже знизати плечима.

— Угу.

— А…

Сокольський, не відвертаючи лице від телевізора, грізно наставив у мій бік палець.

— Нирку я тобі не віддам, не мрій!

— Пфф! Дуже треба!

— А що треба?

Ну ось, зволив-таки поглянути.

— Ти обіцяв, що зможу користуватися твоєю ванною кімнатою. Не думай, що набридаю, це я намагаюся повідомити, що прийшла сюди жити і все серйозно.

— Бачу, не сліпий.

— Так можна?

Судячи з виразу обличчя — ні. Ще і як ні! Але вперто мовчить, а мені більшого й не треба. Розвернувшись, задоволена повернулася на кухню, вивудила з шафи каструльки-сковорідки і загуркала, чаклуючи над вечерею.