Глава 40

– ... Матвєєва, ти можеш до мене приїхати? Терміново!

Дашка. Знову хникає в трубку і шморгає носом.

– Щось трапилося, Дашо?

Ми з батьком тільки-но провели Бонні, і я стою біля машини, дивлячись услід літакові, що вже злетів.

– Ще ні, але обов'язково трапиться, якщо я до завтрашнього ранку не прийму найважливіше у своєму житті рішення!

Ну ось. А мені здавалося, хоч між Кузнецовою і Збруєвим все зрозуміло.

– Кузнецова, а хіба ти вже не прийняла? Я була впевнена, що ви з Петькою для себе все вирішили. Дашко, припини сумніватися! Він завжди тебе любив, сама ж знаєш.

– Та не в ньому справа, Насте, – несподівано скисає в розмові подруга. Висякавшись в хусточку, голосно схлипує.

– А в кому ж? – щиро дивуюся я.

– У моїй мамі. Я їй все розповіла, як тільки приїхала. Все-все! А вона ... вона мені також ультиматум висунула, уявляєш ?! А я зовсім не очікувала від неї, зовсім! Думала: хто-хто, а вона повинна зрозуміти.

– Дашко, то що сталося, можеш пояснити?

– Можу. Я подзвонила Петьці й сказала, що згодна. Ледве ніч витерпіла. Ну, й він ... в загальному ... чекає мене з речами. Назавжди, розумієш?

– Розумію. А мама що? Він же тебе під замок не посадить?

– Та ні, звісно! Але мама проти шлюбу. Категорично! А Петька по-іншому не хоче. Ніяк не хоче.

– А якщо поговорити з мамою? Спробувати пояснити ...

– Пробувала. Не чує. Каже, що шлюб, укладений у двадцять років, – це завтрашнє розлучення і в дев'яноста випадках зі ста – це нещасні молоді люди, втрачені для справжніх, зрілих відносин. І що такий поспіх і ультиматум не уявляється їй початком здорового сімейного життя. Та й звідки він, мовляв, раптом взявся – цей Петька, як про нього стільки часу не було чутно ні слуху ні духу? Мама сказала, якщо я таки вирішу зробити по-своєму, то назавжди втрачу її довіру й надалі можу розраховувати тільки на себе. Тому що вона рішуче проти. Але ж це реальний шантаж, Насте! Чому, ну чому в нас із Петькою неодмінно має нічого не вийти ?! Чому я неодмінно захочу показати йому свій незнищенний юнацький егоцентризм, а він захоче самоствердитися за мій рахунок? Так я вже, знаєш, як «напоказувалася»? Ось! По саму шию! Аж нудить! Я після всього, що сталося, порошинки з нього здувати готова, а мама... Кинула мене посеред розмови, поїхала і на дзвінки не відповідає. Як на мене, вона і є справжньою егоїсткою!

Подруга закінчує спіч на тремтячій і тихій ноті. Схлипує невпевнено:

– Правда?

– Дашо, я зараз приїду. Все буде добре, чуєш! Мама просто переживає за тебе. Напевно, завтра заспокоїться і буде за тебе рада, а сьогодні все це занадто несподівано для неї.

– Це жахливо, та я, все одно, піду до Петьки. Я погана дочка, так?

Ні, не погана. А доросла, закохана й розгублена. Ось-ось готова зробити серйозний крок – назустріч своїм почуттям. Любляча близьких, але готова прийняти самостійне і важливе для себе рішення. Рішення стати, нарешті, щасливою й коханою. І мені не складає труднощів їй про це сказати.

Ми проводимо з Дашкою всю ніч, а вранці, коли я допомагаю їй винести на вулицю сумку, раптом помічаю біля під'їзду синю «Мазду» Стаса. І його самого: хлопець прихилився спиною до машини.

– Це хто, Фролов, чи що? – здивовано шепоче подруга, коли він, побачивши нас, виймає руки з кишень джинсів і йде назустріч. Похмурий, впевнений у собі і несподівано свіжий для цього рання. – А що він тут робить? Матвєєва, я чогось не знаю?

– Привіт, Кузнецова, – вітається з дівчиною, зупиняючись перед нами.

– Ем-м, привіт.

– Здрастуй, Насте, – повертає до мене свої сірі очі, й серце тут же приймає удар, бо пригадалося, як я дивилася в них кілька годин тому, малюючи свого Бурлаку. – Ти просила привезти тобі конспекти для занять в університеті. Сподіваюся, я взяв те, що потрібно.

Я про це батька просила. Й тільки якщо зможе. Знаючи, що ранок понеділка для них з мамою Галею завжди настає мало не вночі. Я відчувала, що не встигну перед навчанням заїхати в Черехине.

Ми з Дашкою тримаємо сумку, вхопившись за ручки, і Стас легко відбирає її в нас.

– Куди зібралися, дівчата? – питає, закидаючи поклажу на плече. – Не схоже, що на навчання. Кузнецова, ти врахуй: я сестру більше нікуди не відпущу. Тим більше, без попередження і з ночівлею, так що ніяких планів щодо неї не будуй. Вона мені вдома самому потрібна. А ось підкинути куди треба – це запросто.

Його слова звучать неоднозначно, а може бути, мені тільки так здається, але сірий погляд говорить про інше, і на вилиці несподівано наповзає збентеження. Втім, Дашка лише неуважно фиркає:

– Фролов, та хто тебе питати стане! – браво відповідає, але тут же знічується, дивиться на дорогу, мабуть, повертаючись думками до хлопця, що чекає в декількох кварталах звідси, щоб прийняти її назавжди.

– Стас, треба б Дашу до Петьки відвезти, тут неподалік. Можна? А потім і мене в університет.

– До Збруєва? – він дивується, але тільки на секунду. Поставивши сумку в багажник, зауважує, глянувши на дівчину, відкриваючи для неї задні двері машини: – Що ж, якщо я правильно зрозумів, давно пора.

– Насте, сідай наперед, – командує, і мені не хочеться з ним сперечатися. Не зараз. Та й чи треба? Я сама за ним скучила.

Я знаю, що подруга не дзвонила Петьці відучора. Знаю, вона так хвилюється, що навіть забула запитати в нього код під'їзду, поверх і номер квартири. Не запитала, чи знають про неї його батьки. Тепер ось знову й знову хапається за трубку, не наважуючись відправити дзвінок ... Радію в душі, що їй не доведеться загрузнути у власному боягузтві, аж тут, у дворі будинку, на дитячому майданчику, помічаю знайому фігуру білявого хлопця, який присів на гойдалку.

Я давно не бачила Петьку таким щасливим і усміхненим. І спритним. Хіба що в школі. Він коротко вітається, насправді не помічаючи нас, і як тільки збентежена Дашка вилазить з машини, згрібає її в оберемок.

– Білко, привіт! – міцно цілує дівчину в губи, і Стасу доводиться відкашлятися й поплескати хлопця по плечу, бо ми розуміємо, що час йде, а ці двоє все не можуть зупинитися.

– Збруєв, ти дивись про сумку не забудь, якщо все ж надумаєш Кузнецову запросити в хату. Вона, звичайно, вміє запудрити мізки, та будь пильним, бо залишишся без приданого.

– Нічого, Фрол, я її без нічого беру. Подумаєш, сумка!

– Дякую, Матвєєва! За все! – сміється збентежена Дашка, і не встигаємо ми від'їхати, як знову нас для них уже нема. Лишаємо межі чужого часу й чужого світу, аби опинитися в своєму.

В машині тихо, Стас не поспішає, й до університету ми під'їжджаємо перед самим початком навчальної пари.

Красиві, смагляві пальці лежать на кермі. Міцні зап'ястя з блідими слідами колишньої болю. Я не можу не дивитися на них. На нього. Цю вперту лінію вилиць і тверді губи я малювала тільки вчора, гладила темне волосся ... Я так добре знаю його, що, як виявилося, можу відшукати серед інших із заплющеними очима. Мій і не мій. Поривчастий, непостійний. Улюблений ... Колись я доведу себе до сказу – думками про тебе. Пам'яттю про тебе. Навіщо, навіщо ти дав мені надію? Навіщо я сама дала собі право сподіватися ...

Мені знадобилось багато зусиль, аби перемкнути увагу на дорогу.

– Дякую, Стас, що приїхав. І за те, що підвіз. Я б, напевно, запізнилася, та ще й без конспектів ...

– Насте, я тебе заберу.

Це не питання, зовсім ні.

– Не варто. Я не звільнюся рано. Сьогодні після занять у мене консультація за конкурсним проєктом. Швидше за все, я надовго затримаюсь.

– Нічого, я почекаю.

– Насте, – він зупиняє мене за руку, переплітає наші пальці ... Стискає долоню, дивлячись в очі. Каже тихо, але від цього не менш схвильовано: – Я трохи не збожеволів, коли прокинувся, а тебе немає. Ніде немає і телефон не відповідає. Я знаю, що поводився, як дурень, розумію, але ... мені треба знати, де ти. Завжди знати, де ти.

(Так, відімкнула. Не для тебе. Не хотілося брехати і розказувати про Дашку. Все одно ж не зрозуміє й осудить.)

– Стас ...

Від його слів стискається серце, а власні слова так просто не підібрати. Смагляві пальці тягнуться до мого обличчя, щоб погладити щоку.

– Якісь божевільні у нас дні, Ельф. Нам треба зупинитися. Я не можу змінити минуле, не можу змінити себе, але хочу бути з тобою. Ледве стримуюся зараз, щоб не злетіти з котушок до бісової матері й не розірвати те тонке, що є між нами. Мені все одно, що було з тобою в минулому житті, з ким ти була, я просто хочу, аби ти повірила й повернулася до мене. Це все, про що прошу. А ти кажеш, консультації. Я буду чекати тебе скільки потрібно.

– Стас, ти не все знаєш.

– Ельф, після випробування твоїм другом Бонне мені вже нічого не страшно.

Його долоня лежить на моїй щоці – тепла, ніжна, ласкава. Я не можу втриматися, накриваю її своєю рукою і торкаюся губами. Цілую лінію життя, піймавши поглядом сполосоване зап'ястя. Стискаю в пальцях, піднімаю своє обличчя і встигаю помітити, як темніють сірі очі і груди Стаса здіймаються при зітханні... і стрімко відвертаюсь, відчиняю двері й виходжу з машини. Стукаю підборами по алейці, втікаючи до університету, мов дурна полохлива школярка.

Не тільки йому так важко стримати себе та не зробити крок за межу.

Понеділок – день важкий, пора нових тем і заповнених учнями аудиторій ... Останні дві ночі я майже не спала, ще й заняття тягнуться нестерпно довго. Думки відмовляються вибудовуватися в логічний ланцюжок, а свідомість – сприймати інформацію. За останні кілька днів в моєму житті всього було занадто, і я бреду на консультацію до декана свого факультету, не думаючи ні про проєкт, ні про перемогу, ні про сам конкурс. Знову й знову згадуючи того, хто займає всі мої помисли.

Внизу, в холі, на почесному місці головної колони висить великий портрет щасливого Борьки Брагіна – брудного й пом'ятого після лісових пригод. Цього року саме він знайшов Зниклого студента і виграв головний приз загально-університетського полювання. Побачивши знайоме обличчя, я мимоволі посміхаюся й зупиняюся. Разом з іншими студентами задивляюся на фотографію колишнього однокласника, відчуваючи в грудях радість за його перемогу.

Оце так Борька! Молодець! Ото Кузнецова зрадіє!

– Бачу, тобі, Анастасіє, подобається ловити на собі захоплені погляди.

Він. Сам засновник конкурсу. Чоловік з минулого моїх батьків. Моєї матері, якщо бути точним. Обернувшись на голос, я натикаюся поглядом на карі, колючі в недоброму очікуванні, очі.

– Дмитре Івановичу? Вибачте, це ви про що?

– Ну, як же? Навколо натовп хлопців, а ти одна. Інакше навіщо б зупинилася тут? Втім, неважливо, – чоловік відбувся лише ледачою усмішкою, збиваючи мене з пантелику. – Будемо вважати, що я не помітив.

Якась абсолютна дурниця. Чи нісенітниця, як про це краще сказати? Це зрозуміло лише йому. Ця людина в нашу першу зустріч наговорила мені багато неприємного, осад нікуди не зник, і збовтувати його в душі двічі я не збираюся, якою б важливою шишкою вона не була.

– Вибачте.

Я розвертаюся з наміром піти, але сильна рука зупиняє мене, опускаючись на передпліччя.

– Стривай, Анастасіє, не так скоро. Я ще не поговорив з тобою.

Чужі пальці печуть шкіру, і я ловлю себе на тому, що без сумніву позбавляюся їх.

– Я вас слухаю, Дмитре Івановичу.

– Я хочу, щоб сьогодні о шостій годині вечора ти прийшла в кафе «Централ». Одна.

Він кидає погляд на циферблат дорогого годинника.

– Рівно через три години.

– Ні.

І думати не хочу про причину його запрошення.

– Добре, якщо боїшся, можеш взяти з собою того, хто складе тобі компанію.

– Ні.

– А якщо я пообіцяю розглянути твій проєкт у пріоритеті?

Ця людина мені не подобається, і я скільки завгодно готова повторювати йому «ні».

– Я вам уже відповіла. І, будь ласка, Дмитре Івановичу, відпустіть моє зап'ястя, я хочу піти.

Він відпускає руку й відступає, але посмішка продовжує витати на тонких губах. Дивно-піднесений настрій чоловіка насторожує, як і слова, кинуті в спину, коли я все-таки йду від нього, не обертаючись, перетинаю хол:

– Що ж, Анастасіє, ти зробила вибір. У будь-якому випадку відступати пізно, то ж на тебе чекає сюрприз!

Який сюрприз? Про що він говорив? Невже в його силі втрутитися й усунути мій проєкт від участі в конкурсі? .. Хай мені й не бачити перемоги, але досвід роботи під наглядом досвідчених архітекторів, особисті консультації наукового керівника і дух суперництва – цінні для кожного студента. Не хотілося б втратити шанс показати себе викладачам і довести, що я чогось варта.

Я думаю про це весь час консультації, не можу позбутися від спогадів про недобрий погляд, затираю його в пам'яті іншим поглядом – сірим, гарячим і багатообіцяючим. Слухаю куратора, який, незважаючи на всі сумніви щодо засновника конкурсу, не поспішає відпускати мене і з цікавістю обговорює важливі деталі в проєктуванні Експоцентру.

– Добре, Анастасіє, на сьогодні закінчили. Відмінне рішення! Чекаю вас у себе в п'ятницю з усіма внесеними в проєкт змінами.

– До побачення, Юрію Васильовичу ...

Я давно поглядаю на годинник, думаючи про слова Стаса. Невже й справді чекає? Виходжу з кабінету, вагаюся всього мить, перш ніж дістаю телефон та набираю його номер.

Він тут же схвильовано відповідає. Чи це мені тільки здається, бо дуже хочеться почути голос. Його голос, а не той, що докором ворушиться в грудях.

– Стас, це я.

– Привіт, Ельф. Ти вже звільнилася?

– Так.

– Я тут поруч, буду через хвилину. Насте! – коли я вже збираюся вимкнути звук дзвінка. – Ти чогось хочеш? Скажи!

– Ні, – я посміхаюся, здогадуючись, про що він говорить. Дивуюсь, як по-новому звучать для мене його слова. Відчуваю в них щось таке щемливо-ніжне, що тихою радістю овіяло душу.

Хочу, але тільки тебе. Думка відверта, сповнена щирого бажання, і так хочеться вимовити її вголос.