Глава 6

Я давно відірвав руки від поручня і тепер стояв, притулившись до нього плечем, дивлячись крізь рваний чубчик на незнайомців. Несподівано для самого себе, разом з ними, чекав відповіді зведеної сестри. Сам не розуміючи, чого хочу більше – щоб вона обернулася, визнавши, що ми знайомі, чи прислухалася до попередження: ніколи до мене не підходити.

Вона не підійшла, й далі мовчала. Лише заперечливо хитнула головою і вперто відвернулася до вікна, з дівчачою безпосередністю сподіваючись, що її залишать у спокої. Дурний маленький Ельф.

– Ні, це не твій хлопець, Снігуронько, – неспішно відповів один з веселунів, втрачаючи до мене інтерес. – Ти цьому поганцю не пасуєш. Він і без тебе знайде купу подружок – за своїм смаком. То ж слухай маму і з такими не гуляй. Бо навчишся поганому, потім обдурить, плакати будеш. Давай краще з нами – ми надійні, не образимо.

Хлопець підняв руку й погладив ніжну дівчачу щоку. Іншою рукою обійняв, не помічаючи, як дівчина напружилася й зіщулилася від чужого дотику ...

– Ти гарна…

І це було все, що він устиг сказати.

Ми таки побилися. Прямо в автобусі. Чи я поганець, це не їх довбана справа! Як і те, з ким Ельфові гуляти та кому довіряти, з ким, взагалі, говорити! Сьогодні всього було занадто: і розмова з матір'ю, й поїздка да школи зі зведеною сестрою, а ще увага Лєнки. Спочатку турботливий Воропаєв, тепер веселуни з їхньою оцінкою зовнішніх якостей. Кому яка, в біса, справа до моєї ненависті?! До того, на що є право тільки в мене?! Я відчував, як б'є по руках злість, надаючи сили. Додаючи відчайдушної люті до киплячого в мені роздратування.

Я і тільки я хотів вирішувати, кому дивитися на неї. Кому з нею говорити і кому до неї торкатися. Вона відібрала частину мого довбаного життя, от і маю на це повне право!

Вона плакала тихо, беззвучно. Стояла і дивилася, як колючою сніжною крупою я витираю кров на обличчі. Зронила великі горошини сліз, притискаючи до грудей обидві наші сумки, разом зі власною шапкою. Шапка більше не нова та сніжно-біла, а в бурих плямах бруду. Потрапила під ноги хлопцям, коли дівчисько здуру кинулося мені допомагати, а я відштовхнув.

– Досить ревіти, скелетино! Чуєш, досить! Уже все скінчилося.

На околиці Черехина нас висадив кондуктор, і я намагався зупинити кров.

– В тебе губи розбиті і ніс.

– А тобі що до того? – це прозвучало грубо, я видихнув, закидаючи голову. – Не тільки в мене, якщо не помітила.

– Стасе, я не хотіла, чесне слово! Дуже боляче?

– Стули краще писок.

Щось гупнуло об землю: то сумки, а слідом шапка. Я повернувся, не очікуючи, що вона наблизиться й торкнеться мого обличчя. Прикладе до розбитих губ хусточку, дивлячись неможливо-синіми очима. Проведе пальцями по моїх губах, так обережно, немов я зроблений зі скла.

Ще ніколи голос не зраджував мене, а власна рука не була такою важкою й неслухняною. Я завмер, приголомшений цим дотиком, близькістю Ельфа і тим фактом, що ледь не задихнувся від цієї близькості.

Серце калатало, мов у божевільного, бракувало повітря... Дотик до щоки. Я поклав долоню на її долоню і стиснув. Заплющивши очі, відступаючи на крок, з силою відірвавши дівчину від себе, Видихнув з такою злістю, до якої тільки був здатний тієї миті. Перериваючи дихання, силкувався втягнути в легені побільше повітря.

– Ніколи мене не торкайся! Здається, просив тебе триматися подалі ...

– Але я подумала ...

– Що? Що ти подумала, скелетино? Що через тебе на них кинувся?! Через те, що ти моя зведена сестра і мені стало шкода тебе?!. –відкинувши геть її руку, що все ще стискав у пальцях, я хрипко розсміявся, а очі дівчини гасли. – Мені Батю шкода і матір. А ти ... Я ненавиджу тебе. Ненавиджу. Завжди пам'ятай про це.