Глава 3

Вийшовши з "Регіна-стайл", перетнула хол, сіла в ліфт і спустилася донизу бізнес-центру, опинившись у центральному двоповерховому вестибюлі, де в цей час кипіла робоча метушня і снували люди, поспішаючи у своїх справах.

У величезній будівлі «Галактика», побудованій у формі перевернутої літери «Т», розміщувалося безліч компаній і представництв солідних банків, і навіть віщав телевізійний канал. Розташовувалося кілька ресторанів і кафе. Було під дюжину конференц-залів і менших ділових площ.

Найпрезентабельніший із ресторанів — «Асторія» — розташувався на першому поверсі бізнес-центру, а ось його конференц-зал — на другому. На першу нашу зустріч із корейцями від їхньої фірми прийшли двоє людей, а ось на другу і третю заявилося вже чоловік десять. І саме для них я готувала і проводила в цьому залі детальну презентацію наших можливостей і послуг. Малювала перспективи, залучила проєктор і допомогу Маріка, намагаючись бути переконливою. І мені здавалося, що клієнти залишилися задоволені.

Я особисто в п’ятницю замовила обід в «Асторії» і вибрала меню на прохання Арнольда, бо Мерзляєв ніяк не міг визначитися зі стравами, а Аллочка нічого не розуміла в східній кухні. Цей обід сьогодні обіцяв завершитися підписаним контрактом і переходом до довготривалої співпраці із серйозною фірмою. Премією і підвищенням зарплати всьому колективу. Але, головне, новим статусом «Регіна-стайл»!

Ми все з корейцями обговорили раніше, хіба ні?

То навіщо їм знову знадобився конференц-зал?

 
Ці думки крутилися в голові, поки я неквапливо перетинала вестибюль і йшла до ескалатора зі сталі та скла. Поки піднімалася на другий поверх, відчуваючи в грудях неясне занепокоєння — немов попередження про щось.

Підійшовши до потрібного приміщення, відчинила двері, маючи намір тихо приєднатися до своєї команди, щоб у потрібний момент зіграти свою роль…

Однак, коли увійшла до просторої зали з порожніми рядами крісел, то побачила біля довгого столу лише Регіну, Аллу та Арнольда. Більше в залі нікого не було.

А де ж клієнти?

Усі троє стояли неприродно прямо й мовчали, ніби застигли в анабіозі.

І всі троє були дуже блідими. Це виднілося навіть крізь макіяж у жінок.

Не зрозуміла…

— Привіт, — я підійшла ближче й зупинилася. Оглянувши порожнє приміщення, поклала теку на стіл. — А де корейці? — запитала здивовано. — Невже ще не прийшли? Дивно, на них зовсім не схоже.

Пауза мовчання тривала, і я запропонувала:

— А може, їм зателефонувати? Раптом сталося щось серйозне. Раніше вони ніколи не спізнювалися.

Право головного голосу в трійці завжди належало Регіні, вона й відповіла:

— Не потрібно нікому телефонувати, Ангеліно. Вони були тут — щойно. Але вже пішли.

— Клієнти? — я моргнула, нічого не розуміючи. — Куди пішли? Чому?

— Треба розуміти прямо в «Імперіал-Куб», до Орловського. А ось чому, не пояснили. Мабуть, тому, що ми їм більше не цікаві.

Шестерінки в голові крутилися дуже повільно, немов відмовляючись розуміти очевидне. Місяць роботи, сотня годин підготовки та розробки проєкту. Сотні малюнків, варіантів тексту й рекламної стратегії. Вихідні за комп’ютером, без права на приватне життя…

— Ні, — я похитала головою, не погоджуючись. — Це неможливо! Має бути інша причина.

— Її немає.

— Але, Регіно, вони ж із нами погодилися працювати! Усе схвалили й планували підписати контракт. Ви ж самі бачили, їм усе сподобалося! І наші пропозиції, і наші ідеї. Я не вірю, що вони просто пішли!

— Ти була непереконлива, Ангеліно, і це коштувало нам найкращого в житті контракту.

— Я? — я здивувалася, почувши від Мерзляєвої неправду. — Ви зараз жартуєте, Регіно? — не повірила холодній відповіді жінки.

На брюнетці не було обличчя, але губи залишалися щільно стиснутими й здавалися тонкими, як сірий розчерк олівця.

— У мене зірвався мільйонний контракт і шанс увійти в бізнес, де укладаються угоди, які тобі й не снилися. — Тон начальниці підвищився, і в ньому почулися істеричні нотки. — Гадаєш, мені до жартів?!

— Ти знущаєшся, Ліно, чи не чуєш нас?! — тут же обурено пискнула Аллочка. — Угода з корейцями зірвалася! А все тому, що хтось злив інформацію Орловському!

— Нісенітниця!

— Так? Тоді чому вас сьогодні бачили разом? Ви говорили!

Я постаралася взяти себе в руки. Тут щось не так.

Звинувачення дівчини відкинула, як такі, що не варті уваги.

— Зачекайте, — примирливо підняла долоні. — Поясніть ще раз, що вам сказали клієнти? Не могли ж вони просто відмовитися від пропозиції, яка ще два дні тому їх цілком влаштовувала. Це нелогічно!

— Ти справді хочеш знати відповідь, дівчинко з вулиці?

Останнє звернення Регіни зачепило, але я «глитнула» грубість. На тлі новин вона виглядала дрібницею.

— Звісно. А для чого ми тут? Я ледь фокуси на презентації не показувала, і вам це добре відомо. Якщо й може людина вилізти зі шкіри, то я це зробила, Регіно! Для нашого агентства!

Мерзляєва залишалася холодною, але я помітила, як здригнулася її рука, коли вона дістала зі своєї сумочки «Шанель» сигарету, запальничку й закурила. Глибоко затягнувшись, недбало посунула до себе по столу попільничку. Її діти стояли з боків від матері й мовчали. Мені нічого не залишалося, як чекати відповіді.

— Ми всі переоцінили тебе, Ангеліно, і я — в першу чергу, — почула крижане. — Я вважала, що виростила найкращого артдиректора, витягла тебе зі злиднів і ти за це здогадаєшся мені відплатити. Але ти виявилася зарозумілим, невдячним дівчиськом. Звичайною і... недолугою.

— Тобто? — прошепотіла я, відмовляючись вірити власним вухам. Відчуваючи, як душу зсередини затягує паморозь.

Зіниці Регіни свердлили мене.

— Ми були так близько до успіху. В «Імперіал-Куб» було два дні, щоб обійти нас, і вони це зробили. А ти про все знала, саме тому запізнилася сьогодні й не відповідала на дзвінки.

— Звісно, ні! — обурилася. — Нісенітниця яка! Я просто погано почувалася.

— Який дивовижний збіг для людини, яка до дрібниці пунктуальна і старанна! Була. Скажи, що тобі заважало відповісти на прихильність пана Сонга? Ти не могла не помітити його інтерес до тебе.

— Його розважала розмовою Алла.

— Він хотів тебе, Ліно. Усі ці вечері в ресторані й дорогі десерти… Ти могла провести з ним ці два дні, і контракт був би наш. Не вдавай, що не розуміла.

— Послухайте… Ні! — чесно відповіла. — Я — креативний директор. Ідейний інженер і рекламник, а не компаньйонка чоловіку на вечір. І не було жодних натяків із боку пана Сонга…

Дим ударив в обличчя, як ляпас, змусивши відсахнутися від трійці. Регіна практично гаркнула, випустивши із себе злість:

— А могли бути! Якби ти була кмітливішою!

— Але, Регіно…

Я остовпіла, разом втративши все своє красномовство.

Це була брехня — те, що я невдячна. Усі останні роки я тільки й робила, що самовдосконалювалася і працювала на добробут агентства! Створювала рекламу, яка зробила нас у кілька разів успішнішими! Саме завдяки моїй роботі, зокрема, нас і знайшли корейці…

— Я довірила тобі все, навіть свого сина… — промовила жінка, — а ти мене підвела. Ти хоч уявляєш, як мені потрібні були ці гроші! А тепер…

Регіна загасила сигарету й поправила на шиї дороге кольє, яке сьогодні нікого не вразило.