Глава 4

У горлі раптово встала колюча грудка, і щоб не дати їй мене задушити, я вийшла з машини й грюкнула дверима. Вдихнула на повні груди, впускаючи в легені охолоджувальне повітря зими, яка настала.

Сніг — перший, легкий, ледь помітний — і далі падав, пролітаючи перед очима білими павутинками. Невагомі сніжинки спускалися на землю і, потрапляючи на щоки, танули.

Я застебнула пальто, запхала руки в кишені, і пішла, накульгуючи, до кавового кіоску. На зачіску плюнула. Дія ліків слабшала, щиколотка нила дедалі сильніше, проте за три хвилини від дому я могла дозволити собі бути слабкою.

До біса! Я навіть поревіти могла собі тут дозволити, як колись! Просто забулося все, а зараз ось згадалося.

 
Біля знайомого кіоску стояли дві молоденькі дівчини й фліртували з продавцем. Або навпаки. Хлопець вручив їм по стаканчику лате, і дівчата, сміючись, призначили йому побачення на цьому ж місці завтра. Після чого задоволені своєю сміливістю втекли.

Ех, безтурботна юність. Поцілунки під падаючий сніг, погляди в очі й очікування дива. Шкода, що в мене нічого схожого не було. І фліртувати так легко з хлопцями не виходило. Один тільки раз усміхнулася вподобаному хлопцеві… і назавжди урок життя запам’ятала.

— Добрий день! Що замовите?.. Ой, це знову ви? — зрадів продавець, коли я намалювалася перед його віконцем — похмура і скуйовджена. Широко посміхнувся, наче побачив добру знайому, а не сердиту клієнтку, яка зранку зіпсувала йому настрій. — Американо, як завжди?

Я напружилася, очікуючи підступу.

— А ви впевнені, що у вас кава не закінчилася? — запитала підозріло.

— Упевнений. Відразу після вас привезли подвійний запас!

— І апарат працює без проблем?

— Як годинник! Сам не знаю, що з ним сталося вранці. То що вам зробити? Можу чай, можу какао. Навіть колу підігріти, якщо схочете!

Ні, він усе-таки гуморист.

— Потрійний еспресо і хот-дог, — рішуче видихнула, поки не передумала. — Так, дайте мені хот-дог, будь ласка!

— Удачі підмішати? — продовжував усміхатися хлопець. — А то ви сьогодні дуже сумна.

— Краще б віскі, але в тебе його однаково немає…

Я розплатилася, забрала замовлення і відійшла алеєю до самотньої лавки. Сівши на її край, почала їсти свій хот-дог.

На всі боки не дивилася, вдавалася до печалі й сумних думок, тому не помітила, коли поруч зі мною на лавці хтось з’явився…

Ні, не хтось. Уже знайома мені старенька бабуся-двірник. А точніше, менеджерка з клінінгу, яка віртуозно володіє мітлою.

Сівши на інший край лавки й закинувши ногу на ногу, старенька палила, тримаючи в одній руці цигарку в мундштуці, а іншою рукою гладила великого чорного кота. Того самого, жовтоокого, який нахабно поцупив у мене на цій алейці сніданок.

Мені раптом здалося, що кіт підморгнув мені, і я здригнулася. Мало шматок сосиски з рота не впустила!

Господи, примариться ж чортівня серед білого дня!

Відвернувшись, із силою заплющила очі, проганяючи з очей непрохані сльози. Щось я зовсім розкисла.

У стаканчику ще залишалася кава, а в руці — хот-дог. Я відпила гіркий еспресо і відкусила шматок від булочки. У цьому парку кожен міг сидіти там, де йому подобалося, і я не збиралася змінювати ці правила.

— Дивись, сидить, побивається. Тугу розвезла. А мала б радіти, що з болота упириці вибралася. Ще рік, і затягнуло б так, що не вирватися!

На лавці нас сиділо двоє, і я поквапилася глитнути шматок.

— Е-е — це ви мені? — поцікавилася, покосившись на жінку.

— Коту.

— А-а…

Хм, до чого змістовна розмова. І головне, з одного слова все зрозуміло.

І хоча я відвернулася, а повернутися до сумних думок не вийшло. Старенька приклалася до мундштука і випустила дим. Простягнула в мій бік кістяний портсигар.

— Хочеш? Сама кручу. Знатний тютюнець, увесь дур із голови вивітрить.

— Дякую, але я не курю.

— І правильно робиш. Здоровий спосіб життя він для дівчини куди корисніший, я й онуці про це кажу. Особливо усі ці новомодні штучки: фітнес, дієта, Віпассана… Можна й на голові постояти, якщо кров від мізків відлила!

— Віпа… чого? — я знову покосилася на жінку.

— Ну, медитація така є, для самоствердження. Метод очищення розуму. Те, що я тобі мітлою поправила.

— А-а…

На старенькій був одягнений робочий зимовий комбінезон і шапка з козирком. Вона не справляла враження божевільної, та чи багато можна сказати про людину за зовнішнім виглядом? Я навіть і намагатися не стала.

Ми посиділи трохи в тиші. Я доїла свій хот-дог і допила каву. Старенька немов цього й чекала. Щойно порожній стаканчик упав у смітник, сховала мундштук із портсигаром у кишеню і заговорила. І цього разу її запитання адресувалося мені:

— Ну що, Ангеліно, звільнили-таки тебе?

Я повернула голову й подивилася на жінку. Це було те головне запитання, через яке я зараз сиділа тут.

— Так, звільнили, — знехотя відповіла. — Як ви й передбачили вранці.

— Ну й чого похнюпилася? — і далі вела сусідка не без співчуття. — Теж мені горе. Нову роботу знайдеш, ще кращу!

— Я думаю.

Старенька примружила каре око.

— Про що? Хочеш дізнатися, звідки я про твоє звільнення дізналася? Тому сюди зазирнула?

Ти дивись яка догадлива «менеджерка з клінінгу».

Я кивнула.

— Так, хочу.

Гаразд, моє ім’я вона могла почути, коли я вранці представлялася сержанту. Утім все інше сталося далеко за межами парку. То ж звідки вона взагалі могла знати, що буде?

Ось що не давало мені спокою, коли я зупинила свій «Порше» й увійшла в парк.

— Так це просто. — Жінка невизначеного похилого віку підняла палець догори. — Ворони накрякали. Ці чортяки такі пліткарки, чого від них тільки не почуєш…

Я відчула, як мої губи здригнулися. От у когось життя руйнується, а ця… працівниця клінінгу!.. сидить і зловтішається!

— Ну, знаєте! — я стрімко піднялася з лавки, гнівно виблискуючи очима, щоб не розревітися. — Дуже смішно, шановна! Але можете знущатися. Сьогодні день такий — обрегочешся! Залишилося тату собі на лобі набити «Невдаха» й можна йти веселити людей!

Ех, даремно я взагалі сюди прийшла!

Але піти не встигла. Охнула, ступивши на хвору ногу, і старенька заговорила знову:

— Не ображайся, Ангеліно. Іноді вони потрібні людям — ось такі дні. Не спіткнися ти сьогодні, так би й бігла чужою доріжкою за чужим щастям. А так тобі, вважай, можливість дана — озирнутися на всі боки. Своє особисте щастя знайти.

Я розгублено дивилася на жінку.

— Я не зрозумію… ви що, знаєте мене? Чи зуби заговорюєте?

— І те й інше.

— Значить знаєте… Звідки?! — вимогливо запитала. — І врахуйте, якщо не зізнаєтеся, я викличу поліцію. Це, шановна, занадто підозріло!

Це було більше, ніж підозріло, і зовсім мені не подобалося!

Особливо чорний кіт пані, який тепер сидів на лавці й нахабно мене розглядав, немов брав участь у розмові.

— Ну, добре, — вирішила здатися старенька. — Я розповім.

— Уважно слухаю!

І розповіла…

 
Виявилося, що працівниця парку давно мене примітила. Не дивно, враховуючи, що я жила поруч і з’являлася в парку на пробіжки регулярно. Дивно інше, що я її раніше не помічала.

Утім, це теж зрозуміло. Зазвичай під час пробіжок я обмірковую план робочих завдань і слухаю музику. Звикла дивитися собі під ноги, а не на всі боки, можливо, тому і не помітила двох чоловіків, які уважно за мною стежили…

— Значить, прибираю я, листочки тутешні змітаю, а ці двоє р-раз і вивернули з-за кіоску. Сіли на цю саму лавку й гайда секретничати! Вони мені одразу підозрілими здалися, і всі на тебе косилися. Навіть пальцями показували!