Розділ 1

Якось несподівано я зніяковіла. Зітхнувши, наділа рюкзак на друге плече й кинула погляд у бік плази.

— Мені треба до магазину, купити листівку для однієї дівчинки. Там же є листівки?

Алекс із цікавістю дивився на мене.

— Якщо ти питаєш про книгареньку Джонсонів, то там є все на світі — навіть перцеві пластирі й костюми на Гелловін! Я купую в них комікси. Мої улюблені — «Невразливий» і «Чорний молот», про таємниче місто Роквуд. Ти читаєш комікси, Лено? Вони класні!

Я мотнула головою:

— Ні, не читаю.

— А я люблю, хоч мій брат їх терпіти не може. Каже, що вони для тупих. Так само, як каруселі в парку розваг і консерви з вареним горохом. Тупіше за це — тільки співати псалми в церкві, як співає Грегорі Батлер. Але що Грегу лишається робити, якщо його батько — священник? — Алекс сумно хмикнув. — Як на мене, у нього немає вибору.

А я ахнула.

— Невже він такий грубіян?! Твій брат?

— Уф! — Алекс, усміхаючись, закотив очі, і відразу все стало ясно. — Він — моє темне альтер его! Зворотний бік місяця, куди краще не зазирати. Він той, хто на Гелловін завжди обирає найжахливіший костюм, а доброму чарівникові віддасть перевагу компанії Волдеморта. І це зовсім не мої слова, Лено, а його, хоча я з Картером не згоден!

Що таке «альтер его», я не зрозуміла, а спитати посоромилася. Хлопчисько був старший і тримався впевнено.

— Ну, йдемо? — Алекс залишив велосипед у траві біля дуба й повернувся до мене. — Проведу тебе до магазину Джонсонів. Якщо сьогодні за касою стоятиме Рут, ти сама від неї не відчепишся. У цієї леді дар розв’язувати людям язик. Вона й мерця розговорить! І не помітиш, як видаси їй усі свої секрети, а до вечора про них знатиме вся округа! Не думаю, що вам із мамою це потрібно.

— Ні, не потрібно! — погодилася я й показала рукою на велосипед: — І що? Ти залишиш його тут просто так?

— Звісно. Тут усі знають, що це мій. Не хвилюйся, ходімо!

Алекс виявився приємним співрозмовником. Він умів жартувати, цікаво розповідав про Сендфілд-Рок, і вже за п’ять хвилин ми обоє усміхалися, прямуючи вниз вулицею. Коли підійшли до книгареньки, він зупинив мене біля входу за руку й попросив:

— Лено, а зараз надуй щоки, і хоч би що сталося — мовчи! Вибереш листівку й покажеш на неї пальцем — зрозуміла? Я вмію із цією леді розмовляти!

— Так! — насправді я нічого не зрозуміла, але весело хмикнула своєму новому другові й слухняно набрала в рот повітря.

Усередині магазинчика ароматно пахло синтетичною хвоєю. Він зустрів нас дзвоном дверного дзвіночка, затишною тишею невеликої зали й таким розмаїттям товарів, що від здивування я ледь не роззявила рота!

Але набагато більше за книжки й різні сувеніри мене вразили індіанські маски та головні убори — роучі [2], зроблені зі щетини й довгого пір’я, розвішані під стелею — нічого собі! Я тут же задерла голову, роздивляючись їх.

— Ой, Алексе! Привіт! Як поживаєш? Давненько ти до нас не зазирав по новинки!

— Добридень, місіс Джонсон! Найкраще за всіх! Так, уже два тижні!

Каса й головний прилавок були ліворуч від входу, і я не відразу помітила молоду, повнувату жінку, темношкіру, з короткою стрижкою й великими сережками у вухах. Вона пила каву й гортала журнал, але, побачивши нас, відклала останній убік і примружилася.

— А це хто сьогодні з тобою? Юна незнайомка? Так-так, містере Райт, чи не подружку ти собі завів? Чи не зарано, ковбою? — висока й міцна Рут Джонсон басовито реготнула, задоволена своїм жартом.

— Ні, це моя сусідка — Лена Холт. Дочка містера Марка Холта. Вона в місті недавно, і я вирішив провести її до магазину, — охоче відповів Алекс і сам примружив око, усміхаючись жінці: — Але ви вже напевно про неї чули? Чи не так, мем?

Звісно ж, Рут чула. На звук мого імені вона аж стрепенулася й розплющила очі. Коли ти рік за роком стирчиш у магазині за вузькою стійкою, знаючи в обличчя чи не всіх жителів міста, не так уже багато в тебе розваг, щоб пропустити ще одну.

Я стояла за плечем у Алекса й мовчала, як він і просив. Темношкіра леді нахилилася вперед і простягнула мені руку.

— О-у! Ласкаво просимо до Сендфілд-Рока, дитинко! Рада з тобою познайомитися!

Я ступила вперед і потиснула долоню. Промугикала наснажено: «І я!», але із закритим ротом вийшло дивно, і місіс Джонсон витягнула шию.

— Святий Патрику! Алексе, вона що, зовсім не говорить? Бідолашна! — засмутилася Рут, із почуттям притиснувши долоню до значних грудей, на яких висіла нитка намиста з кулоном у вигляді пухнастої китички, оздобленої різнокольоровим бісером. — Який жаль! — охнула. — А я саме зібралася дізнатися, як там поживає її мама, і передати Аделі привіт! Я ж її добре пам’ятаю, ми разом училися в старшій школі. Така була красуня! Щоправда, трохи замкнута, але з її татусем Чарлі — це й не дивно!

Чесно кажучи, мама й зараз була дуже гарною жінкою, особливо в нових сукнях, які їй купив тато, але мене вчили, що сперечатися з дорослими людьми неввічливо, а із закритим ротом ще й неможливо, тому я трохи розгубилася. А ще тому, що про маминого татуся Чарлі ніколи не чула.

— Та що ви, мем! Ще й як говорить! — запевнив господиню магазину Алекс. — Торохтить так, що у всіх вуха в’януть! Ми поки сюди йшли, слова не давала вставити!

— Так? А що ж зараз сталося?

— Та це… джміль у рот залетів! — викрутився Алекс і показав жінці половину мізинця. — О-о-ось такий, завбільшки з квотер [3]! Вона його спіймала, а випустити боїться! Чули б ви, місіс Джонсон, як він гудів! Як кошмарна істота, що пожирає простір!

— О Господи, дитино! — занепокоїлася Рут і постукала долонею по столу. — Негайно виплюнь цю гидоту! Чуєш, зараз же!

 У синіх очах Алекса танцювали веселощі, передаючись мені, і я рішуче замотала головою. Нізащо, мовляв!

— Ось, бачите! — смикнув плечем хлопчисько. — Не виплюне.

— Але чому?!

— Бізнес, мем. У мене є три зайві долари, а Лені потрібна листівка. Ми побилися об заклад, що якщо вона протримає джмеля в роті доти, доки повернемося додому, — гроші її!

— Ох, Алексе! — похитала головою жінка. — Ну й вигадник ти! Здається мені, що це не дуже добра ідея.

— Та що ви, мем! Ідея класна! Ви тільки уявіть, скільки всього цікавого вона не зможе мені розповісти! Звідки приїхала і як жила. Адже це не дуже ввічливо — розпитувати про особисте малознайому людину, правда? Навіть якщо страшенно кортить!

— Е-е, думаю, так.

— От і я так думаю. Мама мене точно похвалить! — Алекс обернувся до мене й показав рукою на обертовий стелаж. — Ну, ходімо, Лено, виберемо тобі листівку! Дякую, місіс Джонсон!

Ми вискочили з магазину й побігли далі, тримаючись за руки, немов двоє бешкетників, об’єднаних однією таємницею. Давно я так сильно не реготала, аж до кольок у животі. І навіть коли ми прибігли до поштового відділення й з моєї кишені випала мамина губна помада, я не дуже сильно зніяковіла, пояснюючи Алексу, навіщо вона мені знадобилася:

«Ти пам’ятаєш фільм «Листи до Джульєтти»? А в мене будуть листи до Камілли! Я дуже хочу, щоб вона знала: я про неї пам’ятаю!»

Ось так ми познайомилися й подружилися з Алексом Райтом — хлопчиськом-сусідом, який жив навпроти. І байдуже, що джмелі ще не прокинулися й тільки ворушилися у своїх гніздах. Головне, що в нас прокинулося щось інше. Щось набагато легше й приємніше, схоже на маленьке сонце, що ще довго змушуватиме усміхатися, коли ми бачитимемо одне одного.