Розділ 4

—  Знаєш, — відповідаю братові, — коли в сьомому класі Бріджит Доу дала мені потриматися за її груди, я таке відчув… Поки двічі не спустив у туалеті, не міг заспокоїтися!

Алекс зі сміхом стогне. Підвівшись на лікті, з силою запускає в мене подушкою.

— О Господи, Картере, заткнися! — просить. — Ну чому ти хоч іноді не можеш бути серйозним!

Я можу, і ще й як, але тільки не тоді, коли рідний брат несе таку маячню!

— Бо від твоїх зізнань, Але, мене зараз знудить! Ти ще не був із жодною дівчиною, та що ти можеш знати про любов? Це ж так очевидно!

— А ти?

Алекс повертає мені запитання, а я йому — подушку. Привалююся голою спиною до стіни й попереджаю, наставивши палець:

— Оце навіть не починай забивати мені баки такою хрінню! І не подумаю відповідати!

Але Алекс не був би самим собою, якби теж не сів у ліжку й не додав уперто:

— Але це правда! Це по-справжньому, розумієш? Лена добра, розумна й дуже красива дівчина! — Він на секунду намагається сховати слова за збентеженою заминкою, але бажання сказати перемагає: — І вона теж мене любить.

Цей день просто дістав паскудними сюрпризами, і я з сумнівом пирхаю:

— Дівчисько як дівчисько. Дві руки, дві ноги… дупа! Хм, по ідеї, уже мала б бути, правда, я не помітив.

— Картере, якщо ти не заткнешся, я ображуся! — сердито обіцяє Алекс, і я здаюся:

— Гаразд, заспокойся!

Я встаю з ліжка, підходжу до вікна й прибираю жалюзі. Усівшись на підвіконня так само, як ще недавно брат, дістаю зі сховку під ним пачку сигарет, запальничку й закурюю. Затягуюся, випускаючи дим у відкриту стулку.

— То я не зрозумів, Алексе, — питаю. — Ти її все-таки поцілував, свого Тріскунка? Чи знову м’явся, як дурень?

— Ні, не м’явся. Усе вийшло само собою. Картере?

— Що?

На вулиці темна ніч, і лише горить ліхтар біля дому Холтів. У вікні дівчини на другому поверсі тьмяно світиться нічник, і я раптом думаю, як довго в це вікно дивився Алекс, перш ніж я прийшов.

— Мені здається, я любитиму Лену завжди. Мені більше ніхто не потрібен.

Це зізнання звучить неголосно, і чи то ніч винна й утома, чи то щирість у голосі брата, але я нарешті розумію, як саме звучить почуття, вбране у звуки й народжене серцем. І більше не хочу сміятися. У цих звуках, що зависли в кімнаті, я раптом відчуваю себе незнайомцем, який випадково опинився у світі, про існування якого навіть не здогадувався.

Слова іноді нічого не важать, розпадаються фоновим кришивом у повітрі й відносяться вітром, не лишивши сліду. А іноді їхня вага така відчутна, що власне життя порівняно з ними здається бляклою крапкою, загубленою в нашаруванні лушпиння. Змети його — і нічого не залишиться.

Звісно, я кажу Алексу дурницю — на інше я зараз не здатний. Тільки криво всміхнутися перекошеним ротом і примружити очі від диму, що потрапив у них:

— Ну і як ти цю довбану любов відчуваєш, Але? Яким місцем? Хочеться подивитися, що в Тріскунка під спідницею?

Він не ображається, хоча я цього чекаю. Мені цього хочеться, і знати б ще, чому! Але замість образи Алекс підводиться з ліжка, вмикає світильник і підходить до столу. Відкривши верхню шухляду, дістає звідти свій щоденник і розгортає його. Показує мені.

Цей щоденник — дуже особисте, я ніколи не зазирав у нього раніше, але зараз бачу між списаних сторінок червоне перо червоного кардинала.

— Одне перо ми зловили з Леною у нашу першу зустріч. А друге — сьогодні під Білим дубом, і я її поцілував. Ось так, Картере, я відчуваю любов. Як це перо в моєму щоденнику, розумієш?

 
І поки я ошелешено на це дивлюся, Алекс закриває щоденник і ховає назад у стіл. Усміхається мені, збентежено зариваючи пальці у волосся — ще живий, справжній і щасливий. У цю глуху ніч у нашій спальні осяяний почуттям, здатним із будь-якої шпарини прогнати темряву.

Минуть роки, але я назавжди запам’ятаю його таким.

— І що ти тепер скажеш, брате? — питає мене, вдивляючись у мої очі, ніби сподівається побачити в них розуміння. Відображення емоцій, що переповнюють його, і самого себе — для нас це завжди було важливо. Але, на жаль, я не можу йому цього дати.

Мені нічого сказати. Я хитаю головою й гашу сигарету просто об підвіконня.

— Господи, Але, ну й лайно!