Розділ 6

Лена

— Лено, тобі пора, скоро автобус! Ось твій шкільний обід! І, будь ласка, цього разу не забудь його з’їсти, доню. Ти й так світишся, я хвилююся, а після музичного класу повернешся пізніше, ніж зазвичай.

— Дякую, мамо! Я постараюся.

— А ось і твій обід, Ніколасе! Тут сендвіч із запеченою індичкою, як ти любиш. До речі, Марк просив передати тобі, щоб після школи ти заїхав до нього на роботу.

— Гаразд, заїду.

— І ще дещо просив сказати — те, що тобі не сподобається. Він забрав ключі від твого мотоцикла. Цього разу всерйоз.

Ми всі стоїмо на кухні біля барної стійки, на якій лежать складені мамою в паперові пакети ланч-беги — для мене й для Ніка, і збираємося йти. Принаймні я вже допила свій сік і з’їла печиво, однак Нік став так, спершись рукою на спинку мого стільця, що його не обійти, і мені доводиться мовчки чекати, поки він не піде першим.

Мама не встигає договорити, як Ніколас обурюється:

— Як?! Чому це?

— Бо в тебе є «Шевроле», хлопче, і бо в суботу ти повернувся додому пізно вночі, весь пропахлий алкоголем. Усе знову повторилося, Нікі, — вона незворушно підсуває до нього обід, — хоча ти обіцяв нам бути відповідальним. Ці нічні прогулянки невідомо з ким одного дня можуть для тебе погано закінчитися.

За останній рік Ніколас виріс і роздався в плечах, ставши дуже схожим на свого батька в молодості. Типовий Холт — такий самий світловолосий, сіроокий і пихатий. Я знаю, що йому не подобається сперечатися з мачухою, але вибору в нього немає. Я сама дивуюся, як у мами, невисокої й тендітної жінки, виходить розмовляти з дорослим хлопцем, спокійно дивлячись на нього знизу вгору.

— Кинь, Аделі! — невдоволено хмикає Нік. — Тобі не пасує роль суворої матусі! Яке тобі діло до мого життя? Мені вже є вісімнадцять!

— І що?

— А те! Я вам не Бобик, щоб сидіти на короткому повідку! Це ти все розповіла батькові? Вічно чатуватимеш по дому!

— Я, — і не думає заперечувати мама. — Але ти не договорив, Нікі. Що в тебе є ще, крім твоїх років? Робота? Квартира? А може, банківський рахунок?! З чого це ти раптом так розійшовся?

— А в тебе? — їдко зауважує він, і якби я не знала свою маму, я б ахнула від обурення, але я її знаю — ось у чому річ. Її ніколи не приваблювало багатство. І вона з тонкою усмішкою піднімає гарну брову.

— А в мене, дорогий мій, подобається тобі чи ні, є законне право всім цим користуватися. Я розмовляла з твоєю мамою, Нікі, і повідомила їй. 

— Чорт! Та мені байдуже!

— Тоді всі запитання став своєму батькові, а не мені. А зараз, будь ласка, дай Лені пройти, вона може запізнитися на автобус!

Ніколас хапає зі стійки свій обід і йде, демонстративно гримнувши стільцем і вхідними дверима. Я дивлюся на годинник і теж поспішаю сховати паперовий пакет у рюкзак. Надягаю в передпокої кофту й туфлі-човники. Цілую маму, збираючись виходити. Ще трохи тягну час у надії, що Нік устигне поїхати до тієї миті, коли я опинюся на вулиці.

— Тріскунку, хочеш, я попрошу Ніколаса тебе підвезти?

— Ні! — я рішуче мотаю головою. — Я краще сама, мамо, як раніше.

І це правда. Я не хочу, щоб Нік мене підвозив. Щоб він узагалі був поруч. Я нікому не кажу, але уникаю свого зведеного брата не перший день і навіть не перший рік. Для всіх сусідів досі залишається секретом, що ми не рідні по батькові, але для нас — уже давно ні.

Я була б щаслива, якби Ніколас залишив мене в спокої і більше не помічав, як сам багато разів обіцяв, але йому подобається зі мною гратися. Як шкода, що ніхто не знає його справжнім.

Я виходжу з дому й іду короткою алеєю до дороги. Зі свого будинку навпроти виходить Вікторія і, помітивши мене, махає мені рукою, спускаючись із широкого ґанку. Сьогодні звичайний осінній день, і я вже готова махнути однокласниці у відповідь, коли раптом помічаю за спиною дівчини її брата. Картера.

На ньому темна толстовка з капюшоном, спортивна сумка перекинута через плече, а руки засунуті в кишені джинсів. Він спускається сходинками вслід за сестрою, іде до дороги, і начебто нічого незвичного в цьому немає, якщо забути, що ось уже рік, як він перестав їздити шкільним автобусом, і що зачіска Картера Райта завжди в повному порядку.

Але не сьогодні.

Сьогодні його волосся скуйовджене, довгий чуб тріпає вітер, обіцяючи швидкий дощ, а погляд спрямований під ноги. Помітивши його, я раптом на довгу секунду завмираю, ніби бачу перед собою Алекса — живого, лише на рік старшого, який замислився про щось. І це видіння майже приголомшує, таким правдивим здається.

Ось зараз він побачить мене, його очі щасливо розплющаться і вкотре здивують глибокою синявою. А на гарному обличчі з’явиться знайома усмішка з ямочками.

«Привіт, Лено!

— Привіт, Алексе!

— Я так радий тебе бачити! — він ніколи не ніяковів, коли говорив про те, що відчуває, і це зовсім обеззброювало й тягнуло до нього.

— І я!»

Райт підходить ближче, і в душі ворушиться боязка, божевільна надія. Будь ласка, нехай це буде Алекс! Хоч би на одну мить усе повернути!

Але замість теплого синього погляду мене обпікає холод жорстких очей — колючих і темних.

— Рота закрий, Холт, і не витріщайся! Я тобі не дозволяв!

…і надія тут же розсіюється, лишаючи після себе в грудях щемку, колючу тугу.

Напевно, вона ніколи не мине, так само, як і невіра в те, що Алекса Райта більше немає.

На дорозі з’являється шкільний автобус, і ми всі сідаємо в нього. Спочатку Картер, а потім і ми з Вік. Опинившись біля вікна, Вікторія обертається вслід братові, який прямує в кінець салону, і невдоволено морщить задертий кінчик носа.

— Не звертай уваги, Лено, він з усіма дівчатами так поводиться. Терпить тільки тих, хто дозволяє йому залізти під спідницю, та й то недовго!

— Він мене ненавидить, — зауважую я. — Не знаю чому.

— Картер нікого не любить, я ж казала! — легко хмикає Вік. — Іноді мені здається, що він і мене ледве терпить. Краще розкажи, як там мій Ніколас?! — щасливо завмирає вона на вдиху. — Твоя мама передала йому пиріг? Якби Картер дізнався, що я пів вечора проторчала на кухні заради його друга, він би мене вбив!

Темно-карі очі Вікторії спалахують цікавістю, і вона сама не помічає, як повертається до мене й обхоплює долонями мою руку.

— Лено, будь ласка, скажи, що Нік про мене питав! — просить. — Ну, будь ласка!

Мені не хочеться обманювати подругу. Нехай ми з нею й не дуже близькі, але багато років ходимо в один клас, і я давно здогадалася, що вона закохана в мого зведеного брата.

— Не хвилюйся, мама йому передала, що це від тебе, але ти ж знаєш Ніколаса, Вікі. Не здивуюся, якщо він не почув. Розумієш, він зараз дуже зайнятий тренуваннями й навчанням.

Насправді вчора в Ніка в гостях була його чергова дівчина, і я впевнена, що моїй сусідці про це відомо. А про те, що вчинок Вікторії мого зведеного брата розсмішив, і він її просто висміяв перед своєю подругою, язик не повернеться сказати.

Я багато разів до цього намагалася, але не вийшло. Вікторія просто не готова чути.

У молодшої Райт дуже рухлива міміка, і губи дівчини тут же ображено стискаються. Вона відкидає за спину довге темне волосся й б’є кулачком по коліну.

— Терпіти не можу цю Алісію Паркс! Жирна дурепа! Спершу на Картера вішалася, а коли він на неї не клюнув, вона собі Ніка заграбастала! І що він у ній знайшов? Подумаєш, виступає в групі підтримки! Та в неї сміх, як у дурної курки, силіконова дупа, а грудей і зовсім немає! Зовсім!