Розділ 6

Це несподівано, але Вік часто чинить необачно — спершу робить, а потім думає, з цікавістю спостерігаючи, куди її сміливість приведе. Хлопець червоніє, як помідор, і коли мені вже здається, що Лоуренс не відповість, він усе-таки говорить:

— На перше запитання «так», на друге — «ні».

Вікторія хмуриться й ображено пирхає, розплющивши очі:

— Та ти теж не в моєму смаку, зрозумів? Ані крапельки! — а ми з Пілар сміємося.

— Досить дутися, Вік, — зауважує подруга. — Ну чого ти образилася? Ти ж теж не мрієш переспати з Лоуренсом, правда?

 
— Лено, зачекай! — Кевін наздоганяє мене наприкінці перерви, біля самого краю газону, і, зупинивши за лікоть, збентежено кусає губи. — Я хотів тебе спитати.

Відпустивши розуміючий смішок, Пілар іде, залишивши нас самих.

— Про що?

Кевін вищий за мене, і я піднімаю голову.

— Що ти робиш цими вихідними? Може, сходимо кудись разом? У кіно або прогуляємося пляжем, мені байдуже.

Лоуренс дивиться з очікуванням, і я не можу сказати, що його увага для мене сюрприз. От тільки мені не байдуже. Я відмовляюся помічати симпатію хлопця, але він не відступає.

— Я не можу, Кевіне. Вибач, але… нічого не вийде.

— Послухай, Лено, я все розумію. Алекс же був моїм найкращим другом. Я нічого не чекаю, просто прогулянка. Мені теж його бракує.

Я знаю, що він говорить правду. Дивлюся на хлопця й бачу в його очах тугу — Алекса багатьом бракує. Але я не готова ділити його ні з ким, і пам’ять про нього теж. Згадувати з кимось наші зустрічі, такі дитячі по суті, але сповнені справжнього почуття, яке горіло в нас, а тепер жевріє в мені одній. За останній рік ми всі встигли вирости… але тільки не він.

Мені ніколи не відшукати Алекса в його другові, ні в кому з хлопців, і я навіть не стану намагатися.

— Не ображайся, Кевіне. Ні.

Він не ображається. Ми й далі друзі і тиснемо одне одному руки.