Розділ 9

Я навіть не згадую про міс Едвардс і її завдання, коли за кілька хвилин, заспокоївшись, виходжу з кабінету. Опинившись у порожньому коридорі, затримуюся біля торгового автомата з напоями, щоб купити собі пляшку мінеральної води й хоч трохи пом’якшити сухе горло, яке продовжує саднити після розмови з Картером Райтом.

У ньому ніби лишилися подряпини від його крижаного голосу й злості, але скільки б я не пила, вода не допомагає, а решту я постараюся забути.

 Озирнувшись, іду в напрямку крила, де довгими рядами розташовані шафки учнів. Підійшовши до своєї шафки біля ніші, відчиняю її й складаю в рюкзак підручники, які збираюся забрати додому.

А ще на шкірі продовжують свербіти сліди, залишені пальцями Ніколаса, і це складно лишити без уваги. Я знаходжу вологу серветку й стираю їх із шиї знову і знову, мріючи, щоб цих слідів ніколи не було, але це не так-то просто.

Скоріше б опинитися вдома й змити їх із себе в душі гарячими струменями. Як я змивала будь-які його дотики до цього.

О-ох. Я зачиняю шафку й привалююся лобом до дверцят, пофарбованих у жовто-зелені кольори школи Еллісона. Стою так, вбираючи холод металу, згадуючи Алекса й усім серцем бажаючи, щоб він зараз опинився поруч — живий і усміхнений хлопець, яким я його пам’ятаю. Узяв мене за руку або просто гукнув: «Лено!» Від його голосу в мене завжди в душі тремтіла радість.

Хочеться так мало, але навіть цьому бажанню вже ніколи не судилося здійснитися.

У коридорі за моєю спиною чути кроки, і мене справді гукають:

— Лено?

Чак Форсі й Грегорі Батлер — однокласники й друзі Алекса — показуються з-за повороту, проходять повз коридором і, помітивши мене, дивуються:

— А ти хіба не йдеш на стадіон? Там уже зібралася вся школа! Чуєш? — Чак звертає мою увагу на віддалені звуки чоловічого голосу, підсилені мікрофоном, що долітають у прочинене вікно. — Наш директор штовхає промову! Схоже, старий Гібсон вирішив зірвати голос, але відзначитися. Кажуть, до школи приїхав мер — секретарка Моран постаралася. Тож на стадіоні буде весело!

Повнуватий Грег теж сміється й піднімає вгору стиснуту в кулак руку.

— Точно! Наші хлопці круто завершили минулий сезон! Я йду вболівати! «Беркути» — чемпіони! Ось побачите, цього року вони по-справжньому надеруть зад школам Лінкольна і Святого Патрика, і я буду тим чуваком, який побачить це на власні очі!.. Ходімо, Лено! — звертається до мене. — Сьогодні Райта оголосять капітаном, не хочу пропустити знаменний день!

А я хочу. Дуже!

— Так, зараз. Тільки візьму дещо. Ви йдіть, — стараюся усміхнутися хлопцям, — я вас наздожену! Все одно з дівчатами сяду!

— Ну, як знаєш, — знизує плечима Грег, і Чак тут же тягне друга геть:

— Ходімо, Батлере, бо запізнимося! Ти й так довго копирсався з реактивами!

— Легко тобі говорити, а я цю хімію терпіти не можу!

Хлопці йдуть, і я знову залишаюся сама. Замкнувши шафку, надягаю рюкзак і, після секунди сумніву, теж іду слідом. Вони мають рацію: хоч як мені зараз хотілося б піти додому, якщо я не прийду на стадіон, це обов’язково помітять інші. А якщо подзвоню мамі й попрошу мене забрати — вона вже всерйоз занепокоїться, і про це точно дізнається Марк. А там і до Ніколаса дійде.

Ну ні. Мені не хочеться, щоб Нік засумнівався в тому, чи правду я сказала йому щодо Картера Райта. Це не його справа!

— Лено! Ей, Лено, давай до нас! — кричить із трибуни Вікторія, помітивши мене здалеку, і махає рукою. — Я зайняла тобі місце!

Вона сидить у колі дівчат на верхньому ряду й дивиться на поле, на якому директор Гібсон представляє всім мера Сендфілд-Рока — сивочолого, але цілком молодавого на вигляд чоловіка. Той хвалить школу Еллісона, демонструє роботу дорогого дантиста й дякує всім за запрошення, але дівчата його не слухають. Вони перешіптуються, гордо махають хвостами й хихикають, поглядаючи в бік хлопців-старшокласників — це єдине, що зараз здатне привернути їхню увагу.

Настрій у всіх просто чудовий, і мені, мабуть, тільки на руку, що нікому немає діла до того, який я маю вигляд після уроку права.

Подруга посувається на довгій лавці, плескає долонею по сидінню, і я сідаю поруч, опинившись між дівчатами, і відразу відчуваю, що в загальному шумі стало спокійніше.

Трибуни практично забиті учнями й батьками, усім цікаво подивитися на оновлений склад команди й на нового капітана «Беркутів», якого сьогодні школі представить тренер Герлі. Загальний інтерес буквально витає в повітрі. Матчі з лакросу — справжні події для нашої школи, і саме про це в гучномовець повідомляє директор Гібсон.

— Ну й довго ж ти йшла, Лено! — крутиться біля боку Вікторія, поглядаючи на всі боки. — Пілар сказала, що нова вчителька історії — справжня Горгона! І що вона після уроку залишила вас із Картером у класі. Вона що, божевільна?! — у Вік дуже жива міміка, і вона щиро дивується: — Сподіваюся, мій брат сказав їй усе, що про неї думає! Бо він-то вже тут, а тебе все не було!

Я терпіти не можу брехати, краще вже промовчати, але з цікавезною Вікторією цей номер не пройде.

— Так, міс Едвардс сувора вчителька, — кажу, як є. — Вона залишила нас закінчити завдання, але твій брат швидше за мене впорався. От і пішов.

— Так, Картер розумний, — охоче киває дівчина, — чула б ти, як він рахує! Йому взагалі не потрібен калькулятор, і він усе запам’ятовує швидше за всіх — ми завжди з Алексом дивувалися! Ой, дивися, — показує вона рукою вбік, тут же забувши про брата, — там Пілар із дівчатами! Зараз почнеться!

Директор із мером дружно відходять до трибуни, і над стадіоном починає грати музика — спершу тихо, але з кожною секундою дедалі гучніше. Команда дівчат-чирлідерок із групи підтримки в жовто-зелених костюмах уже розділилася на дві групки, і за командою їхньої капітанки, Алісії Паркс, нинішньої дівчини Ніколаса, вибігають на поле. Вишикувавшись у схему, починають танцювати, розмахуючи помпонами й гучно викрикуючи привітання «Беркутам». Трибуни дружно їх підтримують.

Коли кучерявий хвіст Мендес підстрибує внизу, біля краю поля, і задоволена Пілар, широченно усміхаючись, виконує танцювальні рухи й перекид на руках, загальний азарт нарешті захоплює і мене, змушуючи забути про те, що сталося в кабінеті.

Я рада за подругу. У неї чудово вийшло вписатися в команду, дарма вона хвилювалася. Чирлідинг мені теж страшенно подобається, і напевно я б наважилася спробувати сили в спортивному танці, якби музика не подобалася ще більше.

— Усі разом скажемо «Беркути»!

— Усі дружно крикнемо «Вперед!»

— Швидше, сильніше, вище!

— Перемога вас кличе!

Дівчата закінчують танець, трясуть помпонами й розбігаються, а на поле нарешті виходять хлопці в спортивній формі гравців у лакрос.

Попереду йде великий чоловік років сорока — тренер Герлі. Він виводить свою команду впевнено, і вона шикується в ряд навпроти трибун — рослі, міцні хлопці. Усі навколо вітають їх криками… а я не можу. Бо для мене раптом усе повторюється, і я бачу в цій команді тільки одного хлопця.

Та що зі мною не так?

Твердий рот, уперті, різкі вилиці й синій, холодний погляд. Картер Райт виглядає блідішим, ніж зазвичай, і, схоже, зовсім не налаштований усміхатися своїм уболівальникам, на відміну від своїх друзів.

Я не хочу дивитися на нього. Не хочу!