Розділ 3

І якби секретарка діда виявилася красунею, мені було б легше зрозуміти, як вона потрапила з вулиці в серце «Сезама» і тут залишилася. Я майже очікував побачити перед собою фатальну хижачку. Але дівчина, що зустріла мене в приймальні, виявилася звичайною. Так, із гарною фігурою й тонкими рисами обличчя, але радше милою. І точно без того виклику в очах, із яким яскраві жінки воліють себе нести й усього домагатися.

І ось тут я напружився сильніше, очікуючи підступу: то чим же ця руда змогла зачепити мого діда? Через що всі ці чутки? Що в ній такого, що Матвій Воронов, наплювавши на всіх, наблизив її до себе?

І якого біса мене це зараз цікавить, коли мені й без того є про що думати?

Того дня я не отримав відповіді на жодне питання. Відповіді прийшли пізніше. Але вже тоді перша ластівка здогадки спурхнула на плече, варто було Півник вийти з-за столу й представитися. Підійти до мене ближче, простягнути руку й підняти густі, м’які вії, відкривши моєму погляду каре-зелений погляд трохи розкосих очей…

Відьма! Я так і завмер, на мить побачивши її зі скуйовдженим волоссям і оголеними плечима. Ледь не замружився від картини, що вразила уяву. Та з чого б це раптом?!

… І сказати мені приємним голосом:

— Здрастуйте, Андрію Ігоровичу, дуже рада бачити вас у «Сезамі»! Прийміть моє співчуття, мені так шкода, що відбувається з Матвієм Івановичем! Ваш дід — прекрасна людина, і я продовжую сподіватися, що він неодмінно одужає й повернеться до управління компанією!

А потім і всміхнутися:

— А поки тут ви, можете цілком на мене розраховувати! Я вам у всьому допоможу! Ось, прошу, ваш новий кабінет, — перед очима майнуло тонке зап’ястя з алебастровою шкірою. — Юристи компанії вже оформили всі необхідні документи й виготовили печатки. Пройдемо, будь ласка, я передам вам код від сейфа… Ми вас так чекали, якби ви тільки знали!

Навіть уявлення не маю, «як». А от про «прекрасну людину» — вельми повне. І, хм, я б так про свого діда не сказав.

І що значить: «Поки я тут?» На що це вона пропонує мені розраховувати?

І… я недочув, чи в неї насправді є доступ до головного сейфа компанії?!

Серце глухо стукнуло об ребра — від незрозумілого роздратування й чогось іще, чому я так і не знайшов пояснення, поки дивився в акуратну потилицю Рудої, йдучи за нею до свого кабінету. Поки спостерігав, як вона розчиняє для мене двері й метушиться довкола, оживляючи обстановку доволі просторої кімнати — відкриваючи на вікнах жалюзі, поправляючи директорське крісло й вазу з живими квітами, що стояла на масивному столі з червоного дерева.

Ще кілька таких самих біло-зелених букетів, красиво оформлених флористом, стояло на довгому столі для нарад.

Це ще навіщо?

Вона побачила мій похмурий погляд і поспішила пояснити:

— Матвій Іванович дуже багато часу проводив на роботі. Йому подобалися квіти й рослини, тому тут так зелено. Квіти доставляє служба доставки через день, але якщо вам не подобається, я відмовлюся від їхніх послуг.

— Ви?

— Ну так, — Руда вдала, що не помітила мого здивування, і тактовно всміхнулася. — Як ваш секретар, я повинна забезпечити вам робочий комфорт. Тож якщо у вас, Андрію Ігоровичу, будуть якісь побажання, ви тільки скажіть, і я постараюся…

— Радше в мене буде питання.

— Слухаю.

— І наскільки «цілком», шановна Півникова, ви маєте намір задовольняти мої побажання? Що саме входить до ваших обов’язків?

— Я — Півник. П-пробачте, — вії Рудої здивовано кліпнули, — не зрозуміла?

— А ви, як бачу, не з кмітливих.

Секунда замішання, і моя нова підлегла стиснула губи. Розгублено поправила волосся біля скроні, але погляду не відвела. А от щоки зарум’янилися, зовсім як у дівчиська.

Цікаво, скільки їй років? На вигляд не більше двадцяти трьох, хоча насправді вона напевно старша. Валерка натякнув, що в неї є діти, і що, якщо я розкину мізками, то зрозумію, від кого. Адже чоловіка в Півник немає, зате гарантії в «Сезамі» є.

Дурниці. Я порадив Валерці заткнутися й не молоти дурниць. Цій частині чуток я, на відміну від нього, не повірив. Купріянови не Воронови. Були б від діда, носили б його прізвище, а не якусь дурнувату «Півник». Або я не знав характеру свого родича. Але от спокуситися увагою молодої дівчини дід цілком міг. І відплатити їй за «симпатію» місцем свого секретаря. Іншого пояснення тому, як вона тут опинилася, не було.

Але до біса! Яке мені діло до всього цього, коли я маю втримати корпорацію в руках? І чому один вигляд цієї Рудої мене злить? Невже все через дві безсонні ночі й моє небажання повертатися до міста?

Я обвів поглядом свій новий кабінет і знову повернув його на секретарку. Мені ще багато в чому належало розібратися, зокрема закрити питання: наскільки глибокі в Півник зв’язки в «Сезамі»? І чи справді їй можна довіряти?

— Я не зрозумію, про що ви, Андрію Ігоровичу? Можна конкретніше?

Я розстебнув на піджаку ґудзик і послабив краватку.

Можна, але навіщо? Адже й так усе зрозуміла.

— Не можна, — коротко відрізав.

— Т-тобто ви хочете, щоб я пішла?

— А от думки, Півникова, ви читаєте куди краще. Я ще сам не вирішив, чого хочу, — чесно зізнався, знімаючи з себе піджак і перекидаючи його на спинку стільця, попередньо висунувши останній з-за столу, — але не впевнений, що ми з вами спрацюємося.

— Але ви мене зовсім не знаєте!

— Зате наслуханий про вас як про цінний кадр! — жорстко відповів дівчині, не давши їй договорити.

Цей день ще не встиг перевалити за полудень, а вже здавався надто довгим через переїзди, інформацію й людей. Через Валерку, що плутався під ногами, і його чортів язик.

Боюся, що сьогодні я з багатьма був нестриманий, бажаючи лишитися сам.

Півник зблідла й завмерла, схвильовано прочинивши губи. Ахнула, цього разу майже нечутно:

— Ах, так?

Давши спокій вазі, дівчина нервово взяла до рук графин і відійшла від столу. Притиснувши скляну посудину до грудей, зупинилася на килимі й підняла підборіддя.

У її позеленілих очах щось майнуло на мить, наче висіклися іскри, і на коротку секунду мені здалося, що вона збирається мене ним огріти.

Ще чого бракувало!

Змірявши нову підлеглу крижаним поглядом — від струнких ніг до голови, я підійшов ближче й рішуче відібрав у неї графин. Повернувши його на стіл, знову повернувся до дівчини.

— Скажіть, Півникова, поки ми самі: є щось, що я маю почути особисто від вас і, можливо, зберегти це в таємниці? Це важливо! Я волію знати все про приховані на шляху рифи, перш ніж плисти фарватером.

Ми стояли за крок одне від одного, але вона тримала мій погляд. А от мені стало цікаво: це квіти зараз так приємно пахнуть зеленню літніх дзвіночків та ірисів, чи… сама Півник?

Хм, ну й думки. Безперечно, у мене давно не було жінки, якщо вже мій мозок ставить подібні питання в найневідповідніший час. Дарма я перед вильотом відмовився заїхати до Анни, хоча вона чекала. Стосунки між нами й так розладналися останнім часом, а тепер і зовсім незрозуміло, коли зможу повернутися до Німеччини.

Хоча, може, все й на краще. Буде привід з’ясувати з моєю бізнес-партнеркою, куди наші зустрічі нас завели — у глухий кут чи на роздоріжжя.

— Ні, Андрію Ігоровичу. Жодної інформації «особисто для вас» у мене немає, — виконавчо відкарбувала Руда, повернувши обличчю впевненість. — А що стосується безпосередньо «Сезама», то буду рада поділитися з вами будь-якою інформацією. Чекаю розпоряджень!