Розділ 1

- То, може, тому, що я не будь-хто, Корсак? Це ж просто! Якщо за щастя, то йди й ощаслив когось іншого. А мене дай спокій!

На душі раптом стало сумно — від того, що він сказав щиро. От тільки моє щастя дивилося на мене найтеплішими очима на світі, і я не збиралася від нього відмовлятися. Їй-богу, якби могла, власноруч придушила б Купідончика, який зіграв зі мною злий жарт, а так і претензії висунути нікому.

- Я б із радістю, Кучерику, - зітхнула, - але не можу.

- Це ще чому? — ну от, посмішка зникла. Насторожився, очікуючи від мене підступу. Дарма, брехати я ніколи не вміла. Точніше, не вважала за потрібне.

- Тому що ти мені подобаєшся, Морозов. Так сильно, що я вирішила бути твоєю дівчиною. І краще відразу змирися! - наставила на ошелешеного хлопця палець. – Усе одно в нас із тобою іншого виходу немає. Любитимеш мене як миленький! - пообіцяла. – А тепер можеш сказати, як ти цьому радий і як тобі пощастило. Думаю, мені це сподобається.

Я підняла брову, відкинулася назад і розвернулася до нього лицем, дозволяючи себе роздивитися. Тонко всміхнулася, передчуваючи вибух обурення, і не помилилася.

- Що-о?! — щоки блондина зблідли, а потім спалахнули ще яскравіше. Губи сердито здригнулися, розкрилися, і, думаю, якби дзвінок про закінчення пари пролунав пізніше, а не саме цієї секунди, Морозко все одно б пішов — так різко підвівся над столом. – Знущаєшся?!

- Ні. Анітрохи!

- Ну знаєш, Корсак… Ти не дівчина, ти — справжній Дементор! Не бачу приводу для радості. Та тебе побачиш — і тікати хочеться! І не мрій! Я не збираюся тебе розважати, знайди собі іншого блазня! А в моєму житті й без тебе проблем вистачає!

Морозко легко засунув мене разом зі стільцем за парту й пройшов повз, закинувши рюкзак на плече — мої щелепи тонко клацнули. Не озирнувшись, розчахнув двері й вийшов з аудиторії, здивувавши історика.

Запідозривши недобре, Василь Юрійович знайшов мене поглядом і грізно насупився, але мені було байдуже. Я дивилася, як тихо посміюється Клюква, і відчувала, що мстиво підтискаю рот.

Антон

Я вийшов з аудиторії й із силою грюкнув дверима об стіну. Закрокував коридором, уже не намагаючись упоратися зі злістю, що кипіла всередині. Зараз у мені вирував цілий океан злості, і я б із радістю цей океан на когось вихлюпнув, якби не мав звички стримувати емоції в собі. Але як же хотілося, щоб хвиля цунамі, яка штовхалася в груди, прорвалася крізь заслони й змила зі шляху одну чорнооку відьму, що надумала розважитися за мій рахунок!

Чортова Корсак! І звідки тільки взялася! Я терпів цю скалку та її витівки цілий місяць. Намагався не помічати, ігнорувати дурнуваті насмішки в надії, що їй набридне, але сьогодні вона перейшла всі межі.

Ромашка? Кучерик? За кого вона мене має — за безхребетного слабака? Чи за дурного ідіота? Моя дівчина — аякже! Та всім, хто нас знає, таке й уві сні не насниться! Так знущатися можна тільки на заклад або з бажання самоствердитися за рахунок дурного тролінгу. Але навіщо їй останнє, коли таким, як вона, і так належить увесь світ, без потреби комусь і щось доводити? Хіба що собі, та й то від нудьги. Тільки я точно не об’єкт для доказів і не збираюся вестися на посмішку цієї зарази. Бігати за нею посміховиськом і розважати? Не дочекається! Нехай шукає іншого дурня! Тим паче, що охочих догодити Корсак довкола більш ніж достатньо.

Спершу виявилося, що в мене голос особливий, тепер руки красиві… Ще б про очі заспівала — пташка-соловейко! Одразу видно, що довго не думала. Чого вона чекала, що я куплюся?

«… А ти прикольний, ботаніку! Як, ти сказав, тебе звати?

- Антон, але я тобі не казав.

- Це не важливо, я запам’ятаю. А мене Агнія.

- Але я не питав.

- А я й не відповідаю, Антоне. Я ставлю тебе до відома. А тепер, коли ми знайомі, лишилося домовитися.

- Про що?

- Про те, Кучерику, що на історії ми тепер сидітимемо разом. Почнемо з малого, поки краще не пізнаємо одне одного, а далі буде видно. Як ти на це дивишся?»

Я дивився здивовано й розгублено на бездоганну, самовпевнену посмішку дуже красивої дівчини, яка знає собі ціну й раптом надумала дивно пожартувати з незнайомого хлопця. А вже за секунду — похмуро й пильно на чуттєві, повні губи з темно-рожевим блиском, які годилося бачити не за пів метра від себе, а на глянцевій обкладинці чоловічого журналу.

Сказав абсолютно чітко і ясно, щоб не залишити сумнівів: «Я проти!», але хіба Корсак це зупинило?

Прикольний ботан — ось хто я для неї. Сусід по парті, бажання якого можна не брати до уваги. До того ж, як з’ясувалося, слова «ні» Агнія не розуміє. Уже вся група потішається з того, як чорноока скалка, якій услід озирається половина університету (а друга половина старанно обходить стороною), не дає мені проходу. До неї навіть викладачі звертаються на «ви» й на ім’я, за рідкісним винятком. Та я й сам увесь минулий рік здалеку задивлявся на струнку брюнетку з ходою королеви, заговорити з якою здавалося за межею можливого, а тепер…

А тепер раптом їй сподобався? Реально?!

Ні, я, звісно, поважаю фантастику й вірю у фізику неможливого, але волію не змішувати експерименти й теорії з особистим життям.

І як мене занесло з Корсак за один навчальний стіл? Життя ніби розділилося на «до» і «після». Спершу думав, що їй усе скоро набридне. Ну, справді ж, не уникати мені її навмисно?.. Не набридло. А от мені — уже по горло!

Ідеальна дівчина. Такій би в кіно зніматися, як її знаменитий батько. В університеті ніхто не знає напевно, але багато хто здогадується, чия вона донька. Не в кожного студента є особиста «Ауді» й зоря «обраної» на лобі. І що вона в нашому виші забула, не розумію? Та ще й на спеціальності «Інженерне програмування»? Училася б собі за кордоном, як раніше, — то навіщо повернулася?

До біса! Не хочу про це знати! І думати про неї — не хочу! Якби в моєму житті був час для дівчини, нею точно стала б не вона. Не така, як Агнія, — вогняна й неспокійна особа, від якої не знаєш, чого чекати. А людина значно тихіша й спокійніша. Затишніша.

Можливо, як Елла…

Я влився в потік студентів і спустився сходами. Опинившись на другому поверсі, зупинився й видихнув, розуміючи, що йти на англійську немає жодного бажання. Пропускати пари було не в моїх правилах, але тему я знав, а настрій сидіти й тупити — як рукою зняло. Залишилося стійке бажання про все забути й просто виспатися. Давно пора! Надто насиченим цілями й обов’язками останнім часом стало моє життя.

- Морозов? Антоне, зачекай-но!

Викладачка фізики й термодинаміки, жінка старшого віку, показалася з-за рогу коридору й порівнялася зі мною. Відвівши мене вбік, зупинилася біля вікна.

- Добрий день, Софіє Віталіївно.

- Добрий день, Антоне. Скажи, ти не бачив сьогодні Катю Уфімцеву? — запитала з притаманною їй суворістю в погляді. – Я її шукаю, але в аудиторіях Каті ніде не видно. Вона мені потрібна.

- Ні. А що сталося? Щось серйозне?

Дівчина була моєю подругою, і в душі неприємно сколихнулося хвилювання. Завтра Каті належало читати доповідь із квантової фізики перед усім факультетом, ми не раз із нею цю доповідь обговорювали, і я знав, що вона дуже переживала, як усе мине.