Глава 1

POV Данил

Перше, що мене зустріло в місті – це натовп, галас і звук поліцейських свистків. І все це в годину пік на краю Театральної площі, в самому центрі міста.

Що, до біса, відбувається?

Зараз, коли я звертав із проспекту на заставлену машинами платну парковку, потрапивши у вуличний хаос, мене турбувало лише одне – аби ніхто з цього натовпу не потрапив під колеса мого кросовера і не зіпсував вечір, на який я заслужив.

Не люблю гаяти час і не люблю сюрпризи. Більше за це – тільки випускати з рук можливість і контроль, і неважливо, чого мені це коштує.

Так, я один із тих божевільних типів, хто контролює власне життя просто тому, що ловить від цього кайф. І начхати, якщо це когось напружує.

Я заглушив двигун «Ауді» й вийшов з автомобіля. Знявши із себе куртку, відчинив задні двері кросовера й кинув її на сидіння. Паркомат стояв поруч, усього за кілька метрів і, озирнувшись, я підійшов до нього. Вже вийняв із кишені гаманець, маючи намір дістати картку, коли збоку раптом пролунала сирена, і промчали дві поліційні машини, повертаючи з дороги на площу, прямо до натовпу.

Останній, сколихнувшись, на якусь мить розступився, і стало видно фігури напівголих дівчат з обличчями та тілами, розмальованими фарбою. І плакати в їхніх руках із заголовками:

«Ми – жіночий протест «Єва»!», «Даєш топлес-бунт!», «Геть цькування!», «Кожне тіло прекрасне! Нам не потрібні ваші стандарти краси, вони вбивають!»

– О господи… Ну й дурні, — відвернувшись, я вилаявся собі під ніс і приклав картку до сканера паркомата. – Березень надворі, а їм робити нічого. Точно якісь ненормальні…

Ненормальні тим часом продовжували верескливо волати й зривати горлянки, вигукуючи гасла, поки я думав про те, що жодна з моїх знайомих дівчат ніколи б не зважилася на подібну витівку. Їх що, задовольнити нікому? Щоб мізки на місце вправити. Це ж треба додуматися — прилюдно роздягнутися, вимаститися гуашшю, і заради чого? Щоб на них витріщалося збуджене мужланство?

Дурепи.

Поряд із паркоматом на швидкості вклинився фургон із яскравим написом «RiA-TV» і загальмував з характерним скреготом гальм. З нього вискочили оператор та дівчина з мікрофоном – схоже, місцеве телебачення. Гучно грюкнувши дверима, обидвоє кинулися в натовп, який уже нісся на нас із криками й свистом…

– «Єва», розбігаємось! Отримуй, покидьок! А-а-а! Не чіпай мене!

-… Дівчата, вони забрали наш одяг! Тікаймо!

– Стояти! Тримай їх! Учасниці акції, ви затримані!..

– «Ні» дискримінації за зовнішністю! «Так» правам і свободам!

Знову почулися свистки, крики, і натовп у кілька сотень людей пронісся просто парковкою, наче ураган… активуючи сигналізацію в припаркованих машинах і змушуючи водіїв, що проїжджали повз, із силою тиснути на клаксони.

От чорт! Я насупився й озирнувся. Кожного разу одне й те саме. За чотири місяці посилених тренувань у заміському спортивному клубі та режиму я знову встиг відвикнути від міста, і зараз його метушня дратувала. Вперше за останні п’ять років мене чекала передишка – цілих три місяці цивільного життя, протягом яких я збирався захистити диплом і нарешті поставити крапку в епопеї з університетом. І в мене на цей час були великі плани… Дуже великі!

Включно з сьогоднішнім вечором і, звісно ж, ніччю.

Її я збирався використати на повну.

Ми домовилися з Альбіною зустрітися на цьому місці рівно о четвертій годині дня, коли я повертатимуся додому. Я не передзвонював дівчині, але сподівався, що моя давня знайома правильно мене зрозуміла й не забариться, змусивши себе чекати. Інакше на цьому наше старе знайомство й закінчиться.

Я сховав гаманець у кишеню й поглянув на годинник. Подруга запізнювалась вже на пару хвилин, але сьогодні я ладен був заплющити на це очі. Настав час розслабитися й згадати, що в житті є місце не лише спорту, жорсткому таймінгу і всьому, що стосувалося моєї захопленості кікбоксингом та східними єдиноборствами. Попереду на мене чекала складна осінь, що складатиметься з турнірів та міжнародних змагань. Найсерйозніша й найвідповідальніша осінь у моєму житті, і бути мені дурним, якщо я відмовлюся на якийсь час змінити пріоритети.

Поруч через дорогу стояв квітковий кіоск, настрій дозволяв, і губи легко розтягла посмішка. Ми з Альбінкою знали одне одного не один рік, а отже, я міг не хвилюватися, що дівчина зрозуміє мене неправильно і зробить непотрібні висновки, якщо я куплю їй квіти. Жодного «всерйоз і надовго» між нами бути не могло, інакше б я про неї навіть і не згадав. Ми просто проведемо разом ніч – і розійдемося. Бо за бісовою любов’ю та білими єдинорогами – це до кого завгодно, тільки не до Данила Горобчика.

Ось чого я собі ніколи не дозволяв, так це вішати дівчатам локшину на вуха й забивати голову емоційною нісенітницею. Бажати одну, забуваючи про іншіх. Дивлячись на свою старшу сестру та брата близнюка, я, звісно, підозрював, що в природі існують моногамні стосунки й власницькі інстинкти, але сам не був готовий до того, щоб така дурня запудрила мені мізки.

Ото вже ні! Я поки не зʼїхав з глузду, щоб добровільно лягти під чийсь каблук і лежати там, не сіпаючись. Це Ванька ходив за своєю ботанкою, як прив’язаний і, схоже, не був проти. А я завжди цінував свободу і чітко позначав особісті межі. Це, принаймні, чесніше за порожні обіцянки й надії.

Тож справжніми почуттями в моїх стосунках із дівчатами й не пахло – у цьому я не брехав ні собі, ні їм. Вони приваблювали мене, мені подобався секс як явище, але все швидко закінчувалося, щойно у моїх подруг з’являлися плани на спільне майбутнє й починалися безглузді розмови типу: «Даню, ми ж побачимося завтра? Горобчику, ти мені зателефонуєш?».

Подібні питання навіювали нудьгу та втомлювали. Дратували, ось як цей верескливий натовп на площі. Але сьогодні нам з Альбінкою точно буде не до них.

Я зайшов до кіоску, і жінка за прилавком запропонувала купити троянди. Я вибрав маленькі жовті хризантеми. Їх було багато, вони приємно пахли та радували погляд. Що ще потрібно? Я не збирався виглядати перед Альбінкою дурнем — досі троянди я дарував виключно жінкам зі своєї сім’ї й не збирався міняти правила. Тож цей дрібний букет і так набагато більше, ніж я сам від себе очікував.

Нехай буде даниною моєму поверненню додому.

Альбінка намалювалася на тротуарі, щойно я підійшов до машини. У вузькій сукні з високим розрізом на стегні, у розстебнутому пальті й на підборах, чорнява дівчина вийшла з таксі й, помітивши мене, широко посміхнулася. Попрямувала до мене, виляючи стегнами…

Красива стерва. І чуттєва.

Жодних заборон та комплексів. Для сексу вона мені підходила на всі сто.

Втім, судячи з того, що вона завжди відгукувалася на мої пропозиції, а іноді пропонувала зустрітися сама — досі я її теж не розчаровував.

– Які люди, Горобчику! Дивлюся, ти не змінюєшся. Все такий же небезпечний для серця й гарячий. А ще самовпевнений! «Чекаю о четвертій біля театру» – і це все повідомлення? А де ж: «Альбіночко, сонце, я так за тобою скучив!» А якби я не прийшла?

Широко вискалившись, я притягнув дівчину до себе й легко поцілував її в щоку.

– Я скучив, — збрехав, не моргнувши оком, і підняв брову: – А ти б не прийшла?

Відповідь була відома нам обом, і брюнетка розсміялася, приймаючи з моєї руки букет. Відповіла питанням на питання: