Розділ 4

Лікар-стоматолог, інтелігентний і тихий хлопець, на момент їхнього з Феякіною знайомства Жорик виявився незайманим, і перші три роки стосунків Феєчку від матері приховував, а коли до тієї дійшли чутки, що її Жорик плутається з «перукаршею», — стався жахливий скандал.

Жінки «випадково» зустрілися, і Наташка дізналася про себе багато нового. І все б нічого, якби Жорик заступився. Але натомість він пішов із мамою (точніше, вона його «пішла»). А потім повернувся. Потім знову пішов. І знову повернувся…

При цьому Наташку він справді любив. У моменти їхнього спокійного життя варив подрузі супчики, купував подарунки й дивився на Феєчку, як Пігмаліон на свою Галатею — з ніжним обожнюванням. І от останній факт, на мою скромну думку, виявився для Крокодилівни кулею в серце.

Загалом, минуло п’ять років, а Жорик так і не розібрався зі своїми жінками. Коли він переїжджав до Наташки, у мами ставався серцевий напад — неодмінно з викликом швидкої допомоги, крапельницями й наполегливими дзвінками синові з лікарні. Інша людина вже б сконала, а Крокодилівна, щойно Жорик повертався додому, дивовижним чином воскресала з мертвих.

За останні два роки ці напади повторювалися із завидною регулярністю, і вчора, коли у квартирі подруги знову пролунав дзвінок (саме під час інтиму), у Феєчки урвався терпець.

«Я програла. Вип’ємо ж, Машко!

— За що? За нас?

— Звісно! А ще за те, щоб слово «сука» застосовувалося виключно до чотириногих самиць свійського собаки!»

Ось так ми вчора й просиділи з Феякіною до третьої ночі в обіймах із мартіні, а сьогодні настала моя черга тяжко зітхати.

— Ну, що там було, Машко? У «ГБГ-проєкті»? Розповідай! Не хочу про Жорика говорити!

Ну, я й розповіла.

— Ну, не взяли, подумаєш! Життя на цьому не скінчилося! Ти сама казала, що шанс влаштуватися малий. Пошукаємо щось! Чого розстроїлася, Малино? Щось на тебе не схоже.

— Ти не уявляєш, кого я там сьогодні зустріла.

— І кого?

— Дімку Гордєєва.

Феєчка саме сунула до рота цукерку й зібралася культурно запити її кавою, коли, почувши новину, ледь не вдавилася, бо довелося все швидко ковтати. У школі Гордєєв їй дуже подобався.

— Та ти що?! — роззявила Наташка рота. — Де?! Він же за кордон поїхав!

— Значить, уже повернувся. Зустріла просто в кабінеті технічного, на співбесіді. Сидів там важний, як жук.

— І що?

— І нічого. Уявляєш, він мене не впізнав.

Феєчка розреготалася, а я насупилася.

— Досить іржати, Наташко. Я серйозно.

— Ой, не можу! Тебе?! — усе ще не могла повірити подруга. — Не може бути, Малино! Йому що, пам’ять відбило? Чи життям контузило?

— Нічого йому не відбило, і все він чудово пам’ятає. Але сказав, що бачить уперше.

І знову все-все розповіла. І навіть про білосніжну манжету.

— От же га-а-ад! — перейнявшись, ахнула Наташка.

— Та козел, однозначно!

— Слухай, Машко, а яким він став — Гордєєв? Я ж його зі школи не бачила. Ти пам’ятаєш, як він мені подобався? Я його навіть на зупинці чатувала й у коханні освідчувалася — класі в четвертому. От дурепа!

— Пам’ятаю. А ще пам’ятаю, що тобі подобалися Логницький, Юсупов і Дерев’янко. І всім їм ти освідчувалася в коханні.

— Не без того. Але за Гордєєвим я чесно сохла найдовше. У нього були такі офігенні губи, м-м…

— Ну… Він став товстим, лисим і косим кнуром.

Феєчка так ахнула, що ледь каву не розхлюпала. Витріщила очі.

— Не може бути?? Дімка?!

Я зітхнула й зізналася:

— Я б дуже хотіла, Наташко, щоб він таким став.

— А насправді?

А насправді…

— Я його особливо не встигла роздивитися. Але найімовірніше він спортом займається. Плечі — во! — і показала розмір наочно.

— Офігіти!

— Ага.

— Він у школі плаванням займався і бігом, — кивнула подруга. — Я з ним в один басейн ходила. Ми навіть із вишки разом пірнали. Тільки він рибкою, а я бомбочкою.

— І волосся відростив. Ти пам’ятаєш, у нього завжди був їжачок?

— Звісно.

— Так от, тепер їжачка нема.

— А що є? — ще одна цукерка зникла за щокою Наташки.

— Шевелюра, як у молодого Бандераса. Ну, хіба що трохи коротша.

— Та ну на!

— Ага. Я тому й здивувалася, що Дімка так змінився, і не стрималася. А взагалі, він за столом сидів. Може, у нього там пузо, як два кавуни! І ноги покривішали. Дуже б хотілося!

— Ой, щось мені в це слабо віриться, Машко, — засумнівалася Феякіна, і я з нею вимушено погодилася.

— Феєчко, та яка різниця. Головне ж, що я для нього, як пил! Розумієш? Уперше він мене бачить! А ми ж із ним чотири роки разом сиділи. Я ще не забула, як він мені олівці гострив. От як таке може бути, га? Не розумію.

Наташка пом’ялася, але все-таки сказала:

— Слухай, Малино, а щодо їхньої родинності з Мамлєєвим ти вже подумала? Може, це через Кирила? Чутки ж напевно дійшли.

— Подумала, — зізналася, — але вірити в це не хочу. А якщо навіть і так — пішли вони всі! Малинки — мої!

— От так! Задом наперед і в глибоку «Ж»! І Гордєєв туди ж!

— І Гордєєв!

Ми допили каву, з’їли цукерки й на прощання цьомнулися в щоки.

Усе-таки добре, що в мене є Феєчка!