Глава 7

Тимофій

— Богдане, ти не в курсі, хто цей павич? — кидаю, кивнувши у бік прилизаного дідугана в кашеміровому светрі з нової колекції, який, схоже, випадково пересів не за той стіл. Нахилився до Аліни, щось активно нашіптує й намагається вразити келихом вина з власного льоху. Я не ревную. Але він тут явно зайвий. Це моя територія. — Вчора, здається, крутився біля тієї блондинки з третього поверху?

Богдан переводить погляд, криво усміхається й байдуже знизує плечима — мовляв, не йому судити про смаки старих ловеласів.

Вони вмостилися за крайнім столиком на терасі, де майже нікого не було. Я вже з п’ятнадцять хвилин спостерігаю, як Аліна сидить з рівною спиною, чемно слухає, але жодного разу не глянула в мій бік. Зранку, коли ми випадково перетнулися біля її номера, вона пройшла повз, ніби вперше мене бачить. На сніданку — те саме. Жодного натяку на знайомство.

І якби я вчора не відчув, як вона тремтіла під моїми руками, як горіла шкіра там, де ковзали пальці — можливо, і повівся б на цю її гру «холодної леді». Але ні. Вона просто хоче змусити мене побігати. Робить вигляд, що байдужа. Непогано, Аліно. Але я в цю гру граю краще.

— Ага, бачив я його. Януш Сінкевич — якийсь власник гуртовні із Вроцлава, — нарешті озивається Богдан, не припиняючи натирати дерев’яну барну стійку. — Але ти марно так заводишся через нього, Тиме, — додає з ледь помітною усмішкою. — Тип слизький, мов устриця.

Він зиркає по боках, ніби перевіряє, чи хтось не почув почув. Та в холі майже порожньо: гості або розповзлися по номерах, або ліниво зависли в лаунжах з видом на засніжені гірські схили.

Повітря сухе, насичене теплом, пахне деревом і кавою. Сонце пробивається крізь панорамні вікна, сліпить очі, я змушений мружитись, щоби не втратити з поля зору картинку, яка мене бісить.

Старий павич завис над Аліною, нахилився ближче й щось втирає їй на вухо. Вона на автоматі всміхається — напружено, з натягом, так, ніби м'язи щелеп самі вже не слухаються. Відхиляється від нього на кілька сантиметрів, але не відходить. Та усмішка в неї — як маска. Та, яку одягають, коли треба тримати лице, навіть якщо всередині все кричить: «Відвали».

Кар’єристки, які лізуть у ліжко заради вигоди, — окрема категорія в моєму особистому меню. Щось пікантне, з перчинкою. Таке я волію куштувати гарячим. І якщо «страву» варто скуштувати — дозволяю їй затриматися поруч. Щоправда, лише доти, доки не набридне.

До речі, про іграшки. З другого поверху, минаючи дерев’яні сходи, спускається блондиниста подружка Ткач — та сама, що ще вчора корчила із себе байдужу, а тепер ковтає мене поглядом так, ніби я головна страва дня. Іде вона впевнено, виляючи стегнами — жодного сорому, жодних сумнівів. Вона точно знає, куди йде й чого хоче.

— Привіт, Тиме, — муркоче, зручно вмощуючись на високому стільці біля стійки. Лікті — на бар, груди — вперед. Богдана вона демонстративно ігнорує.

Її погляд повільно ковзає моїми грудьми, плечима, прикритими звичайною чорною футболкою.

— Щось сьогодні холодно, — театрально зітхає вона, потираючи передпліччя.

— Попроси, щоб запалили камін, — відказую байдужим тоном.

Чергова спонтанна ідея визріває в голові миттєво. Роблю вигляд, що зацікавлений у розмові, і починаю плести байку про те, як мене кинула дівчина, як я страждаю і як шукаю добру душу, яка б мене втішила.

Інтерес на обличчі Діани спалахує миттєво. Вона схиляється ближче, засипає мене питаннями, очі блищать жадібно й захоплено. Я киваю з усмішкою, обіцяючи зазирнути до її номера після роботи. Блондинка поправляє глибокий виріз светра, граційно зіскакує з високого стільця й, вихиляючи стегнами, вирушає до виходу. На прощання прикладає наманікюрені пальчики до губ і посилає мені повітряний поцілунок.

Погляд мимоволі сковзує до іншого столика. Там — Аліна. Її співрозмовник саме в цей момент намагається щось сказати. Вона кидає різкий погляд у мій бік, бачить сцену з Діаною — і її щелепа ледь помітно стискається. А вже за секунду рвучко повертається до чоловіка й грубо перебиває його фразу якоюсь різкою реплікою. Він розгублено замовкає, а потім, після кількох незграбних спроб повернути розмову у колишнє русло, встає і йде. Здається, кавалеру дали чітко зрозуміти, що його присутність більше небажана.

Аліна лишається сама. Здається, зараз саме час запропонувати їй щось зігріваюче — тому без жодних вагань ставлю перед нею келих із фірмовим глінтвейном.

— Я цього не замовляла, — цідить Ткач крізь зуби, навіть не дивлячись на мене.

Не чекаючи запрошення, безцеремонно опускаюся в крісло навпроти, зручно відкидаюсь на спинку. На ній — білий, м’який светр без жодного натяку на сексуальність, і такі ж прості джинси. Але учора я встиг побачити під цим «аскетичним» фасадом — тіло, яке змусило б впасти в гріх навіть святих. І вона не виставляє його напоказ. І, чорт забирай, саме тому заводить ще більше.

— Подарунок від закладу, — кидаю з напівусмішкою, ставлячи перед нею келих.

Вона підводить на мене роздратований погляд. У ньому — холод, відчуженість і гостра неприязнь.

— Я не п’ю вдень, — сухо відкидає, удаючи, що абсолютно спокійна.

— З одного ковтка не сп’янієш. Обіцяю, — відповідаю з тією самою нахабною впевненістю, яку вона так ненавидить. Або робить вигляд, що ненавидить.

Її погляд ковзає вниз — стандартним маршрутом, знайомим мені до болю: від очей — до плечей, до грудей, до передпліч. Затримується. Вертається. Повільно, обережно. І тоді наші погляди перетинаються.

І щось у повітрі змінюється.

Саркастична маска спадає з її обличчя так стрімко, що я майже відчуваю, як змінюється тиск у кімнаті. Навіть дихання на секунду збивається. Мене кидає в жар — хоча за вікном мінусова температура. Між нами знову загустішало повітря, те саме напруження, що народилося вчора ввечері, — тільки тепер воно втричі сильніше.

Її губи блищать і, здається, вона навіть не помічає, як постійно проводить по них язиком, ніби запрошуючи спробувати…

— Ти завжди такий самовпевнений? — кидає Аліна з ледь помітною саркастичною усмішкою.

— Жінкам подобаються чоловіки, які знають, чого хочуть, — спокійно відповідаю.

— А мені не подобається твій типаж, — різко парирує вона. — Ти самозакоханий, нахабний і неймовірно нав’язливий. З такими, як ти, я б ніколи не захотіла мати справу. Мені подобаються зовсім інші.

— Упевнений, твій «ідеал» — це респектабельний, нудний чоловік, який у ліжку такий же сірий, як і в житті, — тихо кажу, не відводячи погляду.

Щоки Аліни миттєво заливає рум’янець — не сором, а чисте обурення. Вона різко підхоплюється з крісла, ніби розривається між тим, щоб піти або вліпити мені ляпаса. Очі палають, губи стискаються в пряму, тверду лінію.

— Хочеш, я доведу, що ти помиляєшся щодо мене? Увечері.

Вона мимоволі відводить погляд, щось бореться всередині неї. А все це лише більше підігріває мій інтерес.

— Раджу трохи остудити свій запал, Тимофію. Інакше матимеш проблеми, — холодно мовить вона, й кожне слово — як лезо по шкірі.

— То ти таки запам’ятала моє ім’я, — з усмішкою промовляю, повільно підводячись із крісла.

Її подих стає частішим — по очах видно, що вона вже готова видати мені ще одну промову: про межі, повагу й неприйнятну поведінку.

— Ми ще побачимось, крихітко, — кажу тихо, але достатньо виразно, аби вона почула.

У її темних, майже вишневих очах спалахує здивування… Я це ловлю, перш ніж вона встигає знову сховатися за своєю бронею.

Не чекаючи відповіді, розвертаюся й прямую до технічного приміщення, де зберігається спорядження. Відчуваю її погляд у спину — гарячий, напружений, мов струмінь полум’я.

Застібаю куртку, машинально зиркаю туди, де щойно стояла Аліна. Вона вже зникла. Щезла, як сніг на сонці.

— Замовлення на вечір без змін? — вигулькує Богдан з-за дверей, тримаючи в руках планшет.

— Так, — киваю коротко. Після паузи додаю: — І додай у список квіти. Та свічки. Має бути все якнайкраще. Якщо щось — тримай мене в курсі.

— Звісно, Тиме. Без питань.