Може, вип'ємо кави?

– Жінко, якщо ти хочеш на мене нагримати, то зараз невдалий час. Я на завданні. Можеш покричати у повідомленнях.

І як він здогадався, для чого мені потрібен його номер? Добре, у повідомленнях, то хай так і буде. Я написала великий текст, в якому чітко пояснила чому не можу взяти в нього гроші і що не можна так поводитися. Віддавати незнайомцям такі суми. А ще не можна змушувати друзів у відпустці допомагати бозна-кому. Відповідь не забарилась.

– Якщо ти така вільна та незалежна, то вважай це безстроковою та безвідсотковою позикою. Вони в мене лежать без діла, а тобі зараз дуже потрібні.

Я ще трохи побурчала собі під ніс та заспокоїлась. Ну, відчула людина, що може мені довіряти, то хай так і буде.

Ще два дні хлопці допомагали мені з мініремонтом. Все було готове до нового відкриття. Вони попрощались та поїхали, а я знову почала працювати. Клієнти були на сьомому небі від щастя.

Так дивно, що завдяки випадковому чоловіку я відбулась легким переляком у доволі важкій ситуації. Він, наче мій янгол-охоронець.

Моє життя прийшло у звичайний ритм з однією відмінністю. Щоранку о сьомій ми з Сашком пили віртуальну каву. Теревенили на різні теми. Хихикали. Я почувалась підлітком під час першої закоханості. Насправді спіймала себе на думці, що закохуюсь у чоловіка, якого жодного разу не бачила. Він не наполягав на обміні номерами і я чомусь теж. Було в цьому щось загадкове. Сашко навідріз відмовився давати мені номер своєї картки, щоб я мала змогу повертати борг. Я все одно відкладала та не полишала спроб довідатись номер.

Літо змінила осінь. Задощило та в квартирі стало холодно. Єдине що підіймало мене щоранку з ліжка, то:

– Привіт, як справи? Може, вип'ємо кави?

Я бігла робити каву та нове фото для свого загадкового чоловіка. Осінь повністю заволоділа світом. Погода за вікном мерзенна. Я хвилювалась, чи не мерзне Сашко там.

– Сонечко, я маю бігти, бо командир вже свариться. Я взагалі-то на завданні. Одягайся тепліше.

Він почав називати мене сонечком десь місяць тому. Здається, я теж йому подобаюсь більше, аніж просто друг. Мабуть, вже час мені його побачити.

Наступного дня я прокинулась за десять хвилин до сьомої. Ніч була вкрай важкою, з масованим обстрілом. Поспати вдалось щонайбільше півтори години, але я все одно лежала, дивилась на екран і посміхалась. Я чекала його звичного повідомлення.

О сьомій повідомлення не прийшло. Дивно, такого ще не було. Може, в Сашка теж була важка ніч і він проспав. Зварила собі каву, зробила фото, але не стала відправляти. Встигла впоратись зі всіма ранковими процедурами. Кава вже захолола, а повідомлення досі не було.

Цілий день я поглядала на телефон, але нічого не прийшло. Вирішила не панікувати і дочекатись ранку.

О сьомій знову тиша. Я написала сама. Це вперше я писала йому зранку. Повідомлення не було доставлене. Може, в Сашка сів телефон і немає змоги зарядити його? Відповіді не було цілий день. Наступного ранку повідомлення залишалося з однією позначкою. Мене почала охоплювати паніка. Я написала ще раз. І знову – тиша.

Кілька днів я намагалась вмовити себе не впадати у відчай, але не дуже з цим впоралась.

На п'ятий день перша суто жіноча думка: я йому набридла і він мене ігнорить. Хоча він не скидався на такого чоловіка. Інша думка змусила застигнути з увімкненою машинкою у руці.

Він загинув.

Було враження, наче мені під шкіру насипали криги. Я не могла дихати. Довелось взяти перерву посеред процедури. Клієнти були не в курсі мого так званого роману. Розповідати зараз не мало сенсу. Я зібрала себе до купи і завершила робочий день на автоматі. Нічого не пам'ятаю.

Ще кілька днів я трималась за думку, що то просто мої домисли. Але потім відкрилась прірва відчаю. Я зрозуміла, що нічого про нього не знаю. Ані прізвища, ані номера телефону, ані в якому підрозділі він служив та на якому напрямку. У мене немає жодного контакту з його близькими чи друзями. Навіть якщо він загинув я про це не дізнаюсь. Хіба що його друзі живі та згадають про мене і коли будуть у відпустці, то зайдуть з новинами.

Я картала себе і лаяла за те, що так спокійно сприймала наш зв'язок. Чому не була більш наполегливою та не дізналась більше про нього7 Можливо, Сашко навмисно тримав мене на відстані7 Він розумів, що може статися найгірше, і не хотів, щоб я закохалась. Навіть фото своє жодного разу не скинув. Але це не спрацювало. Я пропала. Я пірнула з головою в ці почуття і не знаю, як далі жити.

На десятий день у мене здали нерви. Я скасувала запис і лишилась вдома. Цілий день провела в ліжку під ковдрою. Ховалася від реальності та своїх думок. Топила себе в жалобі. Декілька разів тихо вила в подушку, оплакуючи всіх загиблих, свою дурість та нездійснені мрії. Думала про те, де я могла так розгнівити Бога, що мені помахали перед носом щастям і відібрали його. Не зрозуміла, коли заснула.

Прокинулась від вибуху за вікном. Мабуть, шахед збили, або приліт, або ракета.

Байдуже.

Мені було все одно, але екран телефону засвітився, і в темряві кімнати було добре видно червону цятку. Я взяла його до рук і ледь не впустила, коли побачила біля іконки Instagram червоне коло. Там світилась цифра два, що означає два вхідних повідомлення. Тремтячими руками відкрила додаток.

– Привіт, як справи? Може, вип'ємо кави?

Перше повідомлення викликало потік сліз, а нижче було фото. На ньому – чоловік приблизно мого віку зі скуйовдженим темно-русявим волоссям, втомленими блакитними очима та широкою посмішкою тримав у руках два паперових стаканчики з кавою. Його обличчя було в синцях та подряпинах. На фоні – двері. Мої нові двері в студію.

Я не встигла подумати, але вже одягала якісь штани, куртку та взувала перші-лібші кросівки. Бігла до салону зі швидкістю майстерного спринтера. Весь час сльози лилися з очей. В голові билась одна думка: він живий.

Живий.

Він тут. Десь позаду знову чутно вибух, але мені було байдуже. Я сьогодні не помру. Мене чекає моє довго та щасливо. Забігла в приміщення і застигла. Затулила рот долонею, щоб заглушити звук. Сашко сидів біля дверей моєї студії, витягнувши ноги. Він прихилився головою до свого наплічника і солодко спав. Поруч стояли два паперових стаканчики з кавою.

Я тихенько підійшла ближче, глибоко втягнула повітря, щоб заспокоїтись. Ніздрі вловили аромат кави і попелу. Я обережно поправила пасмо волосся, яке впало на лоб чоловіка. Вії Сашка затріпотіли, і він повільно відкрив свої яскраво-блакитні очі. Навколо них зібрались маленькі зморшки, він посміхався. Я схлипнула і знову вдихнула цей аромат – кави і попелу.

Тепер я знаю, який аромат має щастя.

Кави і попелу.