Розділ 6.1
Темрява навколо стиснулася. Очі Ліліт звузилися. Вона мовчала. Лише поглядала на доньку з тим самим невимовним змішаним виразом — гнівом, болем, роздратуванням… і, можливо, страхом.
— Обери, — прошипіла вона, — або це місто, яке я зітру з лиця землі у вогні, або відповідь на своє дурне питання.
— А якщо я не оберу? — очі Ісабель блиснули викликом, і вона відпустила руку матері.
Ліліт стиснула кулаки так сильно, що шкіра на руках засвітилася вогнем.
— Не грайся з демонами, дитино, — її голос був ледь чутний, але вібрації від нього розходилися будинком. — І якщо я не стану для тебе щитом, то стану бурею.
Її образ почав тремтіти в повітрі, полум’я виривалося з-під її ніг.
— Подумай, що важливіше, Ісабель. Минуле? Чи майбутнє, яке я досі намагаюся для тебе зберегти?
І з цими словами Ліліт розчинилась у вогні, залишивши по собі лише тремтіння повітря, запах гару й відлуння бурі, яка ще не стихла.
Баргрим підійшов до Ісабель, торкнувся її ноги носом.
«Здається, я їй більше не подобаюся».
Ісабель сумно усміхнулася.
— Не хвилюйся. Вона не забере тебе. Принаймні я сподіваюся, що десь у глибині її чорного та жорстокого серця все ж таки є маленький паросток любові.
«Ти в це віриш?»
— Баргриме, до речі, а ти знав мого біологічного батька? — поглянула на пса.
«Можливо, і знав. Однак Ліліт добре приховує свої таємниці й змушує інших їх забути».
Вогонь переніс Ліліт у саме серце нічного французького кварталу.
Вітер шепотів між вузькими провулками, проносився над чорними дахами, змішуючи запахи старого тютюну, прілого жасмину й солодкого рому. Старі ліхтарі миготіли, ніби боялись освітлювати те, що от-от з’явиться. Кам’яна бруківка, волога від вечірнього дощу, виблискувала, як чорне скло, а балкони старовинних будинків ховали тіні, що жили власним життям.
І він був там.
Талгарон стояв у тіні арки, яка вела у внутрішній дворик, напівзарослий плющем. Звідти долинав звук старого фортепіано — хтось грав джаз, ніби не підозрюючи, що в самій тканині ночі сходяться сили, які могли зруйнувати цілі світи.
Ліліт підійшла до Талгарона повільно, ніби хижак на полюванні.
— Памʼятай, моє демонятко… — її голос був солодкий, як гріх, і холодний, як лезо кинджала. — Я тебе створила. Дала тобі ім’я. Вдихнула в тебе жагу.
Талгарон напружено глянув на неї, однак не промовив нічого. Навіть його тінь, здавалося, застигла. Ліліт нахилилася ближче, майже торкнувшись його щоки, і тихо додала:
— І ніякий Асмодей чи хтось інший не замінить мене.
Вона випросталась і, обійшовши Талгарона, повільно торкнулася до його спини.
— А зачепиш Ісабель… — її очі спалахнули червоним полум’ям, і навіть стіни навколо здригнулись, — пізнаєш всю міць мого гніву.
Полум’я закружляло навколо її ніг, злизуючи бруківку, і знову, не залишивши навіть попелу, вона зникла.
Талгарон залишився сам, із затіненим обличчям і посмішкою, яка могла означати як покору… так і виклик. Над ним прокотилась тінь хмари, і фортепіано стихло — так, ніби сама ніч вирішила прислухатися.