Чудовисько

2008 рік, мені десять років

Після трьох років тиші та спокою спроби налагодити процес соціалізації поновилися. Одного разу я повернулася з мамою від лікаря й виявила в будинку гостей. Незнайомий чоловік — високий, лякаюче-серйозний. Поруч із ним жінка — русява, вродлива і солідно виряджена. І підлітки років чотирнадцяти-п’ятнадцяти — хлопчик і дівчинка — дуже схожі, світлошкірі, з великими оленячими очима й русявими кучерями. Обоє вищі за мене на голову.

Дівчинка розглядала кубок, який Сейдж здобув за перемогу в Чемпіонаті з герлінгу серед шкіл міста, і її зацікавленість кубком Сейджа одразу ж обурила мене.

А хлопчик напружено застиг посеред кімнати й, примружившись, озирався на всі боки. Йому тут явно не подобалося.

«Що ж, а мені не подобаєтеся всі ви», — вирішила я, приготувавшись до втечі. Але тут батько піднявся з крісла й звернувся до мене:

— Долорес, проходь, люба. Познайомся, це містер Веланд, його дружина Інгрід, це Вібеке й Вільям.

— Здрастуйте, — я підняла кінці уявної спідниці й зобразила комічний реверанс. Взагалі-то на мені були штани, куртка й заляпані брудом чоботи, і я сподівалася, що моє позерство образить непроханих гостей, і вони швидше поїдуть, але ніхто не образився. Жінка тепло усміхнулася, дівчинка схилила набік голову, із зацікавленістю вивчаючи мене. А хлопчик оглянув мене з ніг до голови й зразу відвів очі.

— Люба, нам потрібно обговорити з містером і місис Веланд деякі справи, чи не могла б ти показати Вібеці та Вільяму будинок і сад? А трохи пізніше зберемося всі за вечерею, окей?

— А де Сейдж? — пошепки запитала я, замерши під поглядами всіх цих незнайомців.

Нехай його не буде вдома, нехай він не бачить цю чужу дівчинку з кругленьким обличчям і малесенькими веснянками на носі. А не то вона вчепиться за його рукав і попросить показати їй усі спортивні трофеї! А їх у нього багато! Не бачити мені брата три години!

— Сейдж скоро повернеться з тренування і складе вам компанію!

Чорт.

Тато попросив Мелісу подати їм каву у вітальню. Я розвернулася на підборах і, не озираючись, попрямувала в сад. Тільки біля самих дверей я помітила, що чужі діти йдуть за мною — мовчки, з острахом, як лісові звірі. Чують, напевно, що мені хочеться відлупцювати їх ключкою для герлінгу. Шкода, що Сейдж забрав її із собою на тренування…

— Тебе звати Долорес, так? — запитала Вібеке. Голос — низький, оксамитовий, наче з’їла забагато морозива, і ще я вловила акцент. Точно не з нашого міста. В Атлоні так ніхто не говорить.

Я нічого не відповіла, не надто хотілося говорити з нею.

— Можна називати тебе Доллі? — знову запитала дівчинка.

— Ні!

«Доллі» — майже те саме, що й «лоллі» — «льодяник». Нагадує солодощі та овечок. А я не схожа ні на льодяник, ні на вівцю!

— У тебе іспанське коріння? Це ж не надто звичайне ім’я для Ірландії? — знову запитала дівчинка.

— Звичайне. Долорес О’Ріордан — співачка з гурту «Кренберріз», — почала загинати пальці я. — Долорес Макнамара — жінка з Лімерика, яка зірвала найбільший джекпот в історії Ірландії — сто дванадцять мільйонів євро! Долорес Кін — ще одна співачка, бабусі подобається, а мені не дуже. Долорес — медсестра, яка сьогодні брала в мене кров у лікарні. «Долорес» було написано в неї на бейджику. Тому, я гадаю, що так її й звуть. Інакше навіщо б вона причепила його собі спереду, просто ось тут? — і я ткнула себе в ліві груди — точніше, туди, де вони одного разу мали вирости.

— Гаразд, вірю, — розсміялася Вібеке. — Виходить, це поширене ім’я. А що воно означає?

Я прекрасно знала, що означає моє ім’я. І його значення мені не подобалося. Іноді я навіть думала, що ім’я винне у всіх моїх бідах. Бо воно означало не надто приємну річ. От ім’я моєї мами означає «кохана». А ім’я брата — «мудрець». А моє…

— Нумо краще про тебе поговоримо, — сказала я, дратуючись. — нагадай, тебе звати Чубакка?

Я пам’ятала, як її звуть. Просто мені хотілося її подражнити.

— Вібеке, — відповіла дівчинка, зупиняючись поруч зі мною на сходах, що вели у сад.

— А його — Вальтер? — кивнула я в бік її мовчазного брата, який зі знудженим виглядом розглядав сад. Пізня осінь, дивитися й справді не було на що.

— Вільям, — терпляче виправила Вібеке. — Ти легко запам’ятаєш. Адже у вас це ім’я так само популярне, як і в нас.

— Де це «у вас»?

— У Норвегії.

— Ви з Норвегії?

— Так, сьогодні прилетіли. У твого тата з нашим якісь справи.

— Ти добре говориш англійською, — зауважила я, і Вібеке одразу ж подякувала мені. Дивна. Напевно, подумала, що я зробила їй комплімент. А я просто сказала вголос те, що подумала. — А Вальтер говорить?

Дівчинка озирнулася на брата й ніяково посміхнулася.

— Ні, він не говорить. Вільям, а не Вальтер. У них у школі… французьку вчать.

— Отже, він не розуміє, про що ми говоримо? Оце круто!

— Ні-ні, — протягнула Вібеке, знову озираючись на брата.

— Добре, тому що він мені не подобається, — сказала я. — Нічого в ньому не подобається. Його довге волосся має безглуздий вигляд. Й обличчя в нього — ніби його від усього тут нудить. Навіщо приїжджати з таким обличчям? А я сьогодні пів дня провела в лікарні, де мене всю голками потикали. Невчасно ви якось приїхали. І ще в нього що, руки до кишень приросли? — кивнула я на Вільяма, який як ні в чому не бувало стояв поруч і розглядав безбарвне небо над головою.

Вібеке точно не чекала нічого такого. Її очі розширилися, тепер вона дивилася на мене вже не так радісно, як хвилину тому.

— Вибач, мені шкода. Щодо лікарні…

Ви гляньте, яка ввічлива. Хіба люди так відповідають на грубість? Сейдж би мені точно запотиличник дав. Напевно, щось задумала. Вібеке була старша за мене років на чотири, а може, навіть на п’ять, але я не пасувала. Вважала, що різниця у віці легко компенсується особливими вміннями. Наприклад, умінням битися.

— А з приводу Вільяма даремно ти так. Він найкращий брат на світі. А волосся в нього тільки на маківці довге, — додала Вібеке. — А нижче збрите. Коли він збирає його у хвіст — виглядає дуже круто.

— Щось не віриться, — із сумнівом заявила я, і тут моє серце впало й закотилося в саму п’ятку. У найдальший куточок п’яти.

Біля будинку зупинилася наша машина, і з пасажирського сидіння зіскочив Сейдж. Відчинив багажник, накинув на плече рюкзак, узяв ключку й шолом. До чого ж він гарний! Диво, а не хлопчик! Правильніше, хлопець — йому вже п’ятнадцять. Світле волосся коротко підстрижене, на обличчі усмішка, в очах — вогники. Я милувалася ним. І було абсолютно ясно, що замилувалася й Вібеке.

— Привіт, — сказав Сейдж, роздивляючись нових гостей.

Я роззявила рота, щоби пояснити, хто це до нас завітав, але Вібеке випередила мене:

— Привіт! Я Вібеке, а це Вільям. Ми приїхали з батьками до вас у гості на кілька днів…

— На кілька днів?! — захлинулася я.

Вібеке навіть вухом не повела, вона вже потонула в димчастій безодні очей мого брата.

— Я Сейдж, — сказав він дівчині. Простягнув руку Вільяму, але той не потиснув її (ну й невіглас!), просто кивнув.

— Ми хочемо прогулятися, ти з нами? — змахнула віями Вібеке.

Вискочка! Я розтулила рот, щоби поставити її на місце, але не встигла нічого сказати.

— Тільки перевдягнуся, — відповів Сейдж.

Га? Що? Коли?! Коли це я перестала бути головною в цьому будинку?!

Сейдж поцілував мене в скроню й вирушив у будинок. Вібеке дивилася йому вслід, склавши руки на грудях.