Просто переплутали пляшки

— Далі лицар скаже, що він небагатий, але бабуся заповідала йому будинок у графстві Віклоу, а ще він грає за «Шемрок Роверс» і в нього є лист про прийняття до Трініті-коледжу.

— Вау. Дуже навіть непогано, пане лицарю!

— А що відповість принцеса? — підморгнув він. Зітхання вирвалося з моїх грудей:

— А принцеса скаже, що живе в зачарованому замку, ім’я якому Стигмаліон. І замок не відпустить її до жодного лицаря. А за кожну спробу втекти мститиме — залишатиме на її тілі стигму. Знаєш, що таке стигма? Це опік, клеймо, яким стародавні греки позначали рабів і злочинців. Так і Стигмаліон тавруватиме полонянку. Раз за разом, поки біль не переможе. Біль завжди перемагає.

Джессі пильно подивився на мене, мабуть, намагаючись зрозуміти, що за маячню я несу й чи не час забрати пляшку.

Пляшку, яку я підозріло швидко спустошила. Ще п’ять хвилин тому вона була майже повною. Я підняла її і почала розглядати: крізь жовте скло просвічувало нічне небо й мідь місяця, — вона майже порожня. Потім глянула на пляшку Джессі: та була майже повна.

— Стривай… здається, ми переплутали пляшки.

— Здається, так.

Хвиля адреналіну піднялася всередині й розтеклася по венах. Отже, молекули його слини вже в мене в роті! Ще приблизно тринадцять хвилин — і рот наповниться печінням. На шкірі слизової почнуть з’являтися бульбашки, наповнені прозорою сукровицею. Їх ставатиме дедалі більше й більше, вони почнуть зливатися у великі пухирі. А пухирі швидко почнуть лопатися, оголюючи закривавлені рани.

Потім я ймовірніше почну задихатися й знепритомнію від болю. Прокинуся вже в палаті реанімації з бинтами на обличчі… Буде боляче, дуже боляче…

— Схоже, що так, переплутали… А що? Ти категорично проти обміну мікробами? — завзято усміхнувся Джессі.

І тут до мене дійшло, що боятися — уже пізно. Що в реанімації вже приготовлено для мене палату. Що доля вже кинула кістки, і мені не залишається нічого іншого, як…

Витратити тринадцять хвилин, що залишилися, з користю.

Час пішов.

Я зняла рукавички, обняла Джессі за шию, присунулася ближче.

— Я тільки за, — видихнула я і притулилася губами до його губ.

Він здивувався моїй рішучості, але не став ставити запитань, а мовчки прийняв усі мої подарунки. Стягнув мене з подушки й посадив до себе на коліна. Я почала цілувати його, як уміла, як підказувала мені природа. А Джессі — цілував мене. Яке блаженство. Страх пішов. Джессі почав посмоктувати мою нижню губу, я — його верхню. Він заплющив очі від насолоди, і я погладила його обличчя: шкіра на дотик така м’яка, тільки щетина на підборідді злегка колеться…

Тепер я була майже рада, що переплутала пляшки. Усе це вартувало кожного дня, що мені належало провести в лікарні.

— Долорес, — застогнав Джессі, тепер голос зовсім інший, захриплий. Його рука пірнула під мою майку й ласкаво стиснула груди. Я дозволила йому й це. Одним опіком більше, одним менше — різниці немає.

— Пам’ятатимеш мене, коли все закінчиться? — прошепотіла я, уже відчуваючи ледь помітне печіння на губах.

— Закінчиться? Ти вже зібралася тікати? — заперечив він.

— Я не хочу тікати, ти сам утечеш, коли дізнаєшся…

— Тобі не шістнадцять? — пробурмотів він. — Ще менше?

— Прощавай, Джессі, я запам’ятаю тебе.

Губи пекло так, що неможливо було терпіти. У легенях теж розливалося полум’я, що заважало говорити й дихати. Я поцілувала хлопця в лоб і встала з його колін. Він утримав мене за руку.

— Долорес… Залишся…

— Не можу. Іди. Але прошу тебе, хоч що станеться, — ти нічого не знаєш!

Я вбігла в будинок і зачинила двері. Притиснула руку до губ — боже, як боляче! — і рвонула сходами нагору, перескакуючи по дві сходинки за раз. Гейзел схопилася з килимка й побігла за мною. Я увірвалася в сусідню спальню й торкнулася плеча сплячого брата.

— Сейдже, Сейдже! Прокинься! Я переплутала в темряві склянки й, мабуть, попила із чужої… Жахливий біль… Викликай швидку…

Мій Стигмаліон уже почав мстити.