Розділ 1

Листопад

В один із холодних осінніх вечорів я сиділа на кухні і пила гарячий малиновий чай із цукерками, дивлячись на свій диплом бухгалтера, який зрадницьки висів на стіні і як то кажуть «мозолив мені очі», а забула додати що зараз я вкотре вислуховувала лекцію від своєї подруги Віри. Вона знову вбивала мені в голову, що час починати шукати роботу не за здобутою освітою. Вже чотири місяці, як я закінчила коледж і сиджу в пошуках роботи. Проте я все ще опиралася всім ідеям і аргументам, які наводила мені Віра. Не те, що б я була настільки вперта, просто бухгалтерія і робота з цифрами була моєю стихією.

—  Послухай Ен, ну ти ж нічого не втрачаєш, спробуй, підзароби трішки, а там можливо і вакансію бухгалтера знайдеш, —  не збавляла обертів моя подруга, яка дивилася дуже злим поглядом прямо в камеру телефону по той бік.

—  Вірочко, я знаю, але ж ти в курсі, як важко мені дається що— небуть, окрім роботи з цифрами, —  вкотре доводила своє я.

—  Знаю, —  важко зітхнула і потерла обличчя подруга і додала: —  Слухай, тут нещодавно відкрилася страхова компанія, невеличка, однак чому б і ні, я дізнаюся, можливо їм потрібен такий крутий бухгалтер, як ти.

—  Люба, було б чудово, якщо все вигорить, то я готова розцілувати тебе в обидві щічки і запечу твою улюблену шарлотку з яблуками.

—  Ти краще хлопця собі знайди і його цілуй в обидві щічки, а от шарлотка це буде ідеальний спосіб подякувати мені. Зараз пошукаю візитку, яку мені дала знайома, коли я машину страхувала і наберу тебе згодом, бувай, —  на радощах надіслала повітряний поцілунок Віра, то було її фірмове прощання, а про вітання я краще змовчу.

І от знову тиша тільки чути, як цокає годинник десь на стіні, я пригадала як вчилася чотири роки в коледжі, щоб пізніше працювати за своїм дипломом, між іншим червоним. Це було нелегко, щоразу сльози, коли щось не вдавалось, а потім недоспані ночі перед сесією. Навчання мені давалося досить важко, при тому, що з цифрами і операціями над ними я завжди дуже добре поралась.

Зараз я знову зайшла на сайт пошуку роботи з надією, що з’явилося нове оголошення про пошук бухгалтера. Але було глухо і пусто. Не те щоб я не хотіла працювати ще кимось, але робота з цифрами то моя мрія, за яку я віддала чотири роки життя і навчання в коледжі.

Раніше мені пропонували брати школярів на додаткові уроки з математики, але я ніколи не працювала з дітьми і мені доволі лячно від самої думки, що я можу не впоратись.

Вкотре догортавши вже рідний мені сайт з пошуку роботи до кінця, я без надії впала на ліжко перед вікном. От як тепер бути? Звісно, батьки мене завжди підтримають, але в свої двадцять два хочеться бути самостійною і незалежною.

Легка на згадку моя мама в той самий момент телефонувала мені по відеозв’язку, зібравшись з думками і емоціями я нарешті відповіла.

—  Привіт мамо, як ви з татом? – Як би там не було, я завжди переймалася за них, хоча моя опіка ніколи не буде такою ж, як їхня гіперопіка.

—  У нас все гаразд Ені, як ти? Знайшла роботу крихітко?

—  Мам, ну мені вже не п’ять, яка крихітка? – Намагалася відвести тему я, та й тим більше, що не надто любила це прізвисько, але побачивши суворий вираз обличчя мами зрозуміла, що тікати від теми не вийде. – Мам, все добре, Віра сказала, що є непогана страхова компанія, де потрібен бухгалтер, піду туди на співбесіду, —  трішки прибрехала я, але знаючи своїх батьків, якби я сказала правду, то баланс моєї банківської карти був би через декілька хвилин більший, ніж в даний момент.

—  Ти завжди будеш нашою крихіткою, ну я рада, знаю як ти переживаєш через те, що не можеш знайти роботу, а ще більше, що тобі доводиться брати кошти у нас. Сподіваюся в тебе все вийде, —  щиро посміхнулася мені мама, так тепло як тільки вміє вона одна на цілому світі.

—  Все вийде, ви чому не спите, вже доволі пізно? – Я тільки зараз помітила, що годинник пробив за північ.

—  Тато тільки— но повернувся з офісу, а ти ж знаєш, що я без нього не лягаю. – О так, мама з татом були, як папуги— нерозлучники, один без одного довше ніж півгодини бути не можуть.

—  Знаю, татові привіт і поцілунок від мене, я вас люблю.

—  Значить он воно як, тата поцілуєш, а мама що? Отак народила татову доню, все з тобою ясно, знала що так буде, коли в пологовому побачила, що ти вилита копія він. – Я вже ледь стримувала сміх.

—  Мам, я приїду і зацілую вас обох, обіцяю, ви для мене дорогі і я вас дуже сильно люблю.

—  І ми тебе Ені, будь розумничкою і бережи себе, добраніч. – Мама попрощалася помахавши рукою і вимкнула дзвінок.

Я хотіла лягти вже спати, але добре поміркувавши все ж вирішила дати оголошення про додаткові заняття з математики, для учнів у яких є потреба в репетиторстві. Закінчивши, я пішла на кухню заварити собі чаю, так як сон сьогодні був від мене надто далеко. Доки я налила в чайник воду і поставила її кип’ятитись на телефон прийшло повідомлення. Я вже знала хто може писати мені о такій годині, тому вирішила вже ж закінчити з чаєм, а потім глянути зміст повідомлення. Поставивши чашку з гарячим чаєм на стіл, я зручно вмостилась на стілець і відкрила месенджер.

Віра: Ені, знаю, що пізно і можливо ти вже навіть спиш, але я дізналася інформацію щодо тієї страхової компанії, про яку тобі розповідала. Вони шукають співробітника, щоправда, на яку вакансію дізнатися не вийшло. Ти раніше надсилала мені своє резюме, так от я надіслала його і домовилась про співбесіду для тебе на завтра о дев’ятій ранку. Не дякуй, краще вже починай готувати мою шарлотку, люблю тебе.

Сказати що я була рада, було б применшенням, я бігала по кухні і танцювала свій переможний танець. Так, отже завтра, а потім глянувши на годинник, я зрозуміла, що вже сьогодні у мене співбесіда, а це означає, що варто підготувати одяг і зібратися з думками.

Поки я думала, мій чай встигнув повністю охолонути, майже одним ковтком я випила його і відправилась на пошуки ключових питань і відповідей для співбесіди на вакансію бухгалтера, які могли б стати мені в пригоді сьогодні, аби не впасти обличчям в бруд. Після довгих пошуків в інтернеті я виділила декілька питань, які здалися мені найбільш влучними.

Чим вас приваблює робота саме в нашій компанії?

Чому ви вважаєте себе найкращим претендентом на цю посаду?

Перерахуйте свої сильні і слабкі сторони?

Мабуть не було сенсу запитувати, що я робила наступні півночі, адже цей час я витратила на те, щоб підготувати влучні відповіді на ці питання. Звісно, вже може піти шкереберть, проте краще бути готовою. Прочитавши те, що я написала на аркуші, я була максимально задоволена. Там було багато написано, але ще більше думок перекреслено. Навіть моє резюме мені так не подобалось, як ці декілька рядків: ваша компанія на ринку відносин нова і доволі стрімко розвивається, тому звісно що я б хотіла працювати і розвиватися разом з вами. Так, буде самолюбиво звісно звучати, проте я більшу частину свого життя працюю з цифрами і це виходить в мене чи не найкраще, я вмію швидко проводити будь— які операції і дії із числами. Серед своїх сильних сторін я можу виділити, що я трудолюбива, пунктуальна інколи навіть занадто, комунікабельна і дуже швидка в роботі, я швидко навчаюсь. З мінусів виділити тільки те, що я дуже багато розмовляю і я затятий перфекціоніст, тому порядок всюди є один із важливих пунктиків. Тільки коли я перечитала це все вп’яте, я відчула як до мене підкрався сон.

Звісно виспатись я так і не змогла, тому вранці для мене найкращим другом став консилер, який трішки прибрав наслідки цієї важкою ночі. Співбесіда це важливий крок у моєму житті, тому мені слід виглядати на всі сто. Заваривши чашку кави, я стояла перед шафою і думала що одягнути. Звісно, за правилами на співбесіду краще прийти в діловому стилі, аби зразу продемонструвати свою налаштованість, але хто я така аби слідувати правилам і стереотипам, правильно, ніхто.

Тому не довго вагаючись я витягнула свої улюблені чорні джинси і чорну водолазку, поверх неї накинула сорочку— кардиган, яка мала в собі суміш коричневих, гірчичних і білих кліток. Доповнила цей образ своїми улюбленими сережками, які мені подарувала мама у вигляді маленьких метеликів і підвіску від тата з літерою Е оточеною по краях такими ж метеликами. На вулиці вже було прохолодно, відчувалось що з кожним днем зима все ближче, тому довелося дістати своє пальто і теплі ботфорди. Ну і перед тим як остаточно вийти з дому я розчесала своє довге від природи каштанове волосся, яке завилося у великі локони, підмалювала тушшю вії, блиском губи і зафіналила все це парфумами, які мали теплий і пряний аромат осені, з нотками вишні та деревини.

Коли я вже була готова і вирішила викликати таксі, то всі диспетчери або були зайняті або я закон підлості у моєму районі не було вільних автівок. Тому, не довго думаючи я вирішила, що поїду маршруткою, все таки я не з тих хто виріс з золотою ложкою в роті, я чотири роки від’їздила громадським транспортом, хоча батьки не один раз пропонували купити мені авто, я залишалася незалежною. Досить того, що вони купили мені квартиру, тільки б я не жила в гуртожитку, аргументуючи це приблизно так: «Ені, люба, ти не будеш жити разом із тарганами і сусідами, які сплять з ким попало і п’ють все, що лл’ється». І в деякій мірі я вдячна їм, бо я змогла чотири роки вчитися в тиші не слухаючи звуків чужого сексу чи шумних п’яних вечірок.

Стоячи вже на зупинці я весь час поглядала на годинник, залишалося двадцять хвилин до співбесіди, прекрасно, це єдина вакансія і схоже тут я пролечу, як фанера над Парижем. В роздумах я помітила, як поруч зі мною зупинився чорний Ягуар, пасажирське вікно опустилося, за кермом сидів чоловік. На вигляд йому було не більше тридцяти, гарно по— діловому одягнутий, а ще неймовірно красивий. Перше, що прийшло мені в голову, це думка чого такий красивий мужчина, мав би зупинятись мені.

—  Дівчино, вас підвезти? Бачу ви нервуєте, а отже дуже поспішаєте. – Такий красивий голос був у нього, ну просто не чоловік, а мрія.

—  Ні, дякую, не маю звички роз’їжджати з незнайомцями.

—  Все буде добре, обіцяю вам, чіплятися не буду, —  він для підтвердження власної обіцянки схрестив пальці на руках.

—  Я б тоді мала повне право назвати вас козлом. Ні, дякую, я все ж таки дочекаюся свого автобуса. – Після моїх слів він більше не став наполягати, що мене дуже порадувало, бо я була відверто не в тому настрої щоб з кимось сваритися вже зранку.

—  Як хочете. А от за те, що козлом мене не обізвали, мерсі. – Він театрально відкланявся і поїхав, чесно кажучи дана ситуація мене розвеселила.

Одразу після від’їзду незнайомця під’їхав мій автобус, я відсканувала код для оплати і їхала на співбесіду розуміючи, що запізнююсь як мінімум на п’ять хвилин. Ну от пункт про те, що я пунктуальна можна тепер сміло викреслювати з переліку моїх сильних сторін.

По дорозі я все ще думала про того незнайомця, він був такий харизматичний, гарний і ввічливий, можливо варто було погодитись на його пропозицію підвезти мене, можливо це якийсь знак долі. Варто було познайомитись, а не ось так одразу відмовлятись, він наче був порядний на вигляд. Так, все, году думати про те, від чог о сама ж і відмовилась.

Я бігла на ту співбесіду, наче навіжена, думала все пропало, але як виявилось, то я встигла вчасно до секунди. На рецепції дівчина зміряла мене не дуже люб’язним поглядом і ще більш хамовитим тоном запитала:

—  Ви до кого? – Вона все ще сканувала мій вигляд своїм поглядом, який пробирав до кісток. Цікаво, а їхній бос знає який тут приємний працівник сидить, так можна всіх клієнтів втратити.

—  Добрий день, я на співбесіду, у мене домовлено на дев’яту ранку. – Намагалася якомога ввічливіше говорити з цією хамкою.

—  Владислав Андрійович вже чекає, пройдете до кінця коридору і направо, там буде табличка, як вас відрекомендувати? – Нічого собі, а ця дівчина вміє приємно розмовляти, як виявилось. Тобто вона або хамка тільки для клієнтів, що тоді доволі дивно. Або ж судить людей по статусу і зовнішності. Цікаво, варто розібратись.

—  Анна Коваленко.

—  Добре, проходьте. – Йдучи по вказаному маршруту я почула за спиною: «Владислав Андрійович до вас на співбесіду Анна Коваленко», —  голос дівчини був напружений, щось тут не так. – Ну все, дороги назад немає.

Я дійшла до кінця коридору, звернула направо і побачила двері з табличкою «Директор страхової компанії Speir – Владислав Андрійович Бондаренко». Звучить доволі солідно, тому не довго роздумуючи, я постукала в двері і почула як мене гукнув дуже знайомий голос.

—  Заходьте Анно. – Я відчинила двері і на мить застигла в проході.

—  Ви? – Одночасно вимовили ми знаходячись, ніби в анекдоті, нерозуміння і подив відобразились на наших обличчях. А потім він нахмурив брови. Цікаво, це хороший знак чи не дуже?