Розділ 6

Бродяга: Так, у мене є справа якою я горю. Мені час на зустріч, напишу пізніше, радий що в тебе все гаразд.

Леді: Гаразд, до скорого.

І все ж щось від мене тікало, я відчувала, що це щось крутиться прямо у мене під носом, але ніяк не могла збагнути що саме. І тут я почула така глибоке і зосереджене: «Кхм— кхм». Одразу відклала телефон і підняла свої очі, щоб зустрітися поглядом саме з ним. Там бушували іскри, я бачила, що він сильно стримується, тому сама почала.

—  Чаю? – Він все ще дивився на мене, навіть не кліпав і я не могла зрозуміти чого він хоче. – Ваш календар я виправила, в другій годині у вас нарада, а потім зал, є якісь зміни?

—  Ні, змін немає. У вас багато вільного часу, що ви відволікаєтеся на особисте в робочий час? – Я відкрила рота від такої заяви, не сперечаюся переписуватися в робочий час не зовсім професійно, але якого дідька він собі дозволяє?

—  Я відволіклася буквально на п’ять хвилин, —  я встала з— за свого стола і підійшла до нього в притик, —  якщо хочете можете мене оштрафувати, але так як більше завдань у мене не було, а всі наявні я виконала, то не бачу змісту у вашому зауваженні. – Тепер була його черга відкрити рота в здивуванні.

—  Вирішила протестувати мені, не дуже обачно з твого боку, —  він погладжував моє підборіддя одним пальцем, що трішки затуманювало мій розум і викликало тепло десь внизу живота.

—  Що знову буду покарана? – На диво спокійним і рівним голосом запитала я його.

—  О, навіть не сумнівайся. – І він вже хотів зірвати новий поцілунок з моїх губ, проте я не дала йому цього зробити, рішуче відштовхнула його і з викликом в очах.

—  Досить, допоки я тут на роботі ви більше цього не зробите, я не розумію вашої різкої зміни поведінки і це зводить мене з розуму. Знайшли собі іграшку? Ви з кожною асистенткою так вчиняєте, саме тому я тринадцята? – Я говорила і з кожним словом відчувала, як в мені росте відраза до нього. Ким він себе вважає, богом?

—  Яка іграшка, ти з глузду з’їхала? – Він виглядав, ніби я дала йому ляпаса, але більше я не могла мовчати.

—  Отака, хочете цілуєте, а хочете і раптово починаєте хамити. Розберіться спочатку в собі. Можете мене навіть звільнити за такий вибрик, я вже готова до всього. Але мені здається, що від першого дня нашого знайомства я не дала причин, щоб ставитись до мене саме так. Свою роботу я виконую в повній мірі, поцілунки, обійми і тримання за руку в мої посадові обов’язки не входять, тому вибачте, але більше цього не буде, – на одному подиху випалила я.

—  Працюйте Аню, —  на цьому він вийшов. Отак просто взяв і пішов – козел.

Я була зла, по— перше, мене дійсно до нього тягнуло з великою силою, по— друге, мене обурило, що він хоче мене використовувати, так як йому забажається. Я не якась легковажна дівчина, щоб отак вчиняти зі мною, ну і на кінець я була обурена тим, що він не заперечив те, що я його іграшка. Отже, це була правда, він надумав мною гратися, коли хочу дозволяю тобі наблизитись, а коли ні, то відкидаю на деяку відстань. Ну що ж, я теж так можу, дорогий Владе… Тільки потім не шкодуй, коли другого шансу зі мною у тебе не буде. 

Я зі злості перевіряла його пошту, коли роботи не залишилось то уточнила у Маші, де саме і що я повинна замовити його кішці. Вона скинула мені посилання і список необхідного: чотири види різного корму, наповнювач для кошачого лоточка на цілий місяць, я зробила замовлення, так як до першого грудня залишалися лічені дні, а дратувати його знову мені не хотілося. 

Коли робочий день підійшов до завершення, я змогла видихнути. Все ж робота помічника доволі виснажлива, хто б там що не казав, а в шостій у мене заняття із Артемом. І знову на вулиці літали сніжинки в повітрі, зима була близько, я раділа цьому, адже це моя улюблена пора. Час чудес і здійснення мрій. Я не маленька дівчинка, але просто поринути в цю атмосферу, всюди гирлянди, новорічна музика, іграшки, ялинки, подарунки і усміхнені люди – що може бути краще? Мене гукнув вже знайомий мені голос.

—  Аню, сідайте я вас підвезу додому.

—  Дякую, але я пішки пройдуся, —  мені дійсно хотілося прогулятися та й на нього я була все ще ображена.

—  Ань, на вулиці падає сніг і стає прохолодно, вам не здається, що погода не зовсім підходить для прогулянки?

—  Аж ніяк, я люблю прогулянки в таку пору, ще раз дякую за пропозицію, але мені час у мене ще є справи.

—  Ну як хочете.

Чи хотіла я щоб він наполягав? Ні, він і так сьогодні зробив багато всього, тепер мені потрібно подумати, як бути далі. Ще вранці я думала запросити до себе Віру з Сашком на вечерю, а зараз йдучи парком поруч з офісом я розумію, що хочу прийняти ванну з морською сіллю, пишною піною і ароматичними свічками. Мені потрібно розслабитись, відволіктись. Я йшла повільно, не думаючи ні про що, просто гуляла. Додому повертатися не дуже хотілося, але це було необхідно. 

В коридорі я роздягнулася, прибрала у вітальні, приготувала чай та печиво на столі і чекала Артема. Він прийшов до хвилини вчасно, що мені дуже сподобалось. На початку п’ятого класу він багато хворів, тому матеріал який пропустив давався йому важко, ми пройшли завдання, які я підібрала для нього, хлопець ловив все на льоту. У нас ще залишалося десять хвилин до того, як його заберуть батьки, тому хлопець розповідав мені про свої захоплення, він ходив на хокей, я побачила наскільки його очі горять при розповіді про цей спорт. Коли вже розповідати втомився він почав запитувати мене.

—  Анно Сергіївно, а чому ви обрали саме математику? – Доволі задумливо запитав мене хлопець.

—  Мабуть, тому що мені подобалось розв’язувати складні задачі і рівняння.

—  А вам ніколи не хотілося змінити професію на якусь значно цікавішу?

—  Математика – доволі цікава і складна наука водночас. Мені подобається сидіти над складними задачами, які інші люди нізащо не будуть вирішувати.

—  Мені подобається ваша любов до власної справи, ви любите математику так само сильно, як і я хокей. – Дуже влучний висновок зробив хлопчик.

Ми ще декілька хвилин побалакали, а потім за ним приїхала мама. І я знову залишилась одна в пустій квартирі. Я набрала ванну, так як мріяла йдучи додому, та година, яку я провела була найкращою, але з ванни мене змусив вийти дзвінок у двері. І кого це так пізно принесло? Я Віру не чекаю, а більше і нікому… Завернувшись у чорний банний халат я вийшла до дверей, у віконечку я не побачила нікого, тому вирішила просто відчинити.

—  Ти? Що тобі треба? – Кого кого, а цього я тут не чекала бачити, ще й так пізно.

—  Нам треба поговорити.