Глава 1

Логіка може привести вас від пункту А до пункту Б, а уява — куди завгодно.
Альберт Ейнштейн

 Я крокувала коридором навчального корпусу свого факультету, пробираючись крізь ліс студентів, і просто гарчала від злості. Дуже люто й зло! Про себе, звісно, гарчала, бо ботаніки, як я, не можуть гарчати вголос. У нормальних людей це викликає сміх. Чому, запитаєте ви? Та тому що «ботанік звичайний» не живе емоціями, він живе просторово-часовими кодами, алгоритмами, графіками й функціями. Є істотою усередненого роду, а отже, і подібних емоцій висловлювати не може.

А-а! Р-р-р-р-р-р-р-р! Дайте мені тонну паперу, я пошматую його на клаптики! Ще і як може!

Але, здається, я відволіклася, і щоб пояснити вам, чому я так розсердилася, потрібно розповісти про все докладніше.

Так от, усе почалося з моєї наукової доповіді вченій раді університету, яку я презентувала серед найкращих студентів фізико-математичного факультету і на яку викладачі зігнали весь курс. І не моя вина в тому, що здебільшого цей курс позіхав, базікав і навіть не думав перейматися проблемою розширення Всесвіту. Щойно я зрозуміла, що ніхто з однокурсників мою теорію про просторово-часові коридори слухати не збирається, а на міркування про квантову природу речовини й надзавдання людства чхати хотів, я зібралася, перестала заїкатися й виклала вченим чоловікам думку великомасштабно й по суті. Трохи захопилася (розмірковуючи про можливе переміщення людини на відстань у мільйон парсеків) години на півтори, але це ж неважливо! Коли розмова заходить про квантову фізику, час перестає обчислюватися хвилинами! Вже ви-то мене розумієте!

Ні, доповідь вийшла відмінною. Я стояла з яскраво-червоними від щастя щоками й спітнілим чолом, стирала з долонь сліди крейди, викладачі аплодували, і навіть сам професор Білоконь встав зі стільця й сказав вагоме: «Ай, молодець, Уфімцева! Ейнштейн ти наш! Ось вона, майбутня гордість країни!» А декан Крокотуха струсив із моїх плечей крейдяний пил і поважно ткнув пальцем у студентів: «Вчіться, бандерлоги!»

Загалом, я задоволено видихнула, почервоніла й віддала себе вченій раді на розпитування, доки студенти покидали лекційну залу. А коли всі розійшлися, пішла, окрилена схваленням старійшин факультету, навчальними коридорами в туалет. Зачинившись у кабінці, зняла з плечей рюкзак, розстебнула джинси… і не минуло й хвилини, як почула за дверцятами дівочий сміх і своє прізвище.

Що? Усмішка все ще не сходила з обличчя. Невже нарешті про мене заговорили?!

У грудях поважно заворушилася гордість. Невже моя доповідь усім сподобалася?! Недарма мама з татом у мене так вірили!

— …Уфімцева те, Уфімцева це. Набридло! Тикають цією худорлявою пігалицею, як пам’яткою, скоро гроші за перегляд братимуть! А на що там дивитися? Ні фігури, ні обличчя, одні окуляри й ті — привіт, хлопчику, який вижив! Про ходу взагалі промовчу, це ж кріт-мурахоїд якийсь! Могла б, підземними ходами переміщалася, щоб її не помітили. Та вона взагалі про таке поняття, як «мода», чула що-небудь? Хто зараз носить сорочки в клітинку й джинсові комбінезони, як Дуся-фейл? Ніби вона злізла зі старого горища. І це при таткові-бізнесмені! Йому що, для доньки нормального одягу шкода?

— А може, він тому й бізнесмен, що на доньці-унікумі економить! Подумаєш, за два роки чотири курси універу закінчила! Якщо ти у вісімнадцять років не знаєш, що таке депіляція і, ха-ха, петтинг, вважай, що прожив життя даремно!

За дверцятами кабінки у два голоси ахнули:

— Ліко, ти що думаєш, вона досі того… нецілована?

— Серйозно? Та ну! — підхопив другий жіночий голос. — Не може бути!

— Дівчата, це з нормальними людьми не може, а з ботанками-заучками — запросто! — Із крана полилася вода, відчинилася стулка вікна, і потягнуло сигаретним димом. — Ви чули, як вона тріщала сьогодні? Я думала, це ніколи не закінчиться! Чесне слово, навіть голова розболілася! Квантова фізика — вдавитися! Та кому вона взагалі цікава?

— Точно не мені!

Гордість у грудях стиснулася в грудку, і душу боляче подряпали котячі лапи.

— Ну хто зазіхне на цей очкастий феномен із косою? Знайшли Ейнштейна в спідниці! Так і хотілося сказати Крокотусі: «Очі роззуй!» Миша сіра, звичайна, якій в особистому житті нічого не світить, ось що я вам скажу!

— Ось-ось! Мене тому й розлютив Білоконь зі своїм: «Катруся, геніально!» Будь вона хоч тричі найрозумнішою, жоден нормальний хлопець на таку страшилу навіть не погляне! У неї ж замість почуттів одні формули!

— А замість форм — геометрична площина!

За дверцятами знову дзвінко засміялися.

— Уфімцеву цілувати, все одно що позіхати від нудьги. Тільки уявіть собі: він їй про секс, а вона йому про елементарні частинки й темні матерії. Ах-ха-ха! Хотіла б я подивитися на цю картину!

— Її і не слухав ніхто, всі чекали, коли це занудство закінчиться. Доповідь, ви серйозно?! Я бачила, як Сашко Гайтай на останньому ряді лизався з Інкою, а до Горобчика заливали дівчата з економічного. Упевнена, постав Білоконь свою Катрусю на кафедрі в купальнику, хлопці однаково цю дрібну вискочку й не помітили б!

— Що?

Напевно, я б так і стояла в кабінці остовпіла, розчавлена вагою почутих слів, якби в рюкзаку не задзвонив телефон. Знову й знову, і дуже наполегливо.

Дівчата сполошилися. Застукали каблучками по кахлю до вікна, ховаючи цигарки під підвіконня.

— Гей, хто там? Гей! — і такою ж дружною юрбою пробігли назад.

Я відступила від дверцят і притиснула рюкзак до грудей, відчуваючи, як палають щоки. Але вже не від гордості, ні. Зараз вони горіли від сорому й образи, і боляче щипало в очах.

Ось, значить, як. Очкастий феномен. Могла б і сама здогадатися, а не чекати образливих слів. Занадто необачно з мого боку було дати згоду на публічну доповідь перед усім курсом. Мене не слухали, і до цього я була готова, а ось до того, що встигнуть розглянути — ні.

І навіщо я тільки зважилася!

Розчаровуватися завжди боляче, втрачати гордість — удвічі болючіше, а бути об’єктом насмішок — несправедливо. Так, можливо, я не була Ейнштейном чи красунею, але я старалася й для них теж, сподіваючись влітку виграти для університету грант на мюнхенській олімпіаді фізиків. А це десять навчальних місць у найкращих ВНЗ Німеччини, Британії та Канади. То невже їм і справді важливо те, як я виглядаю, а не те, які логічні ланцюги генерує мій мозок? Невже, якби я була в купальнику, мої міркування про квантове поле і стрілу часу були б почуті?

Шкода, що не можна провалитися крізь землю, це б значною мірою полегшило мені життя.

Телефон знову відгукнувся вхідним дзвінком, і я здригнулася.

— Гей там, у кабінці? Ти вийдеш чи ні?

Відчинивши дверцята, я стиснула рот і поправила окуляри. Зараз головне зібратися й не розкваситися на їхніх очах. Начепивши на плечі рюкзак, я потупилася в підлогу й пройшла повз компанію до умивальника. Увімкнувши воду, заплескалася ніяково під ошелешеними поглядами, що пропалювали в мені дірки.

Цікаво, якщо я не буду дивитися в їхній бік, котячі лапи перестануть так боляче дряпати груди?

— Так, це я, — не витримавши, проговорила. — Миша сіра, звичайна. І чого втупилися?

Дівчата мовчали. Недовго. Я навіть руки як слід висушити не встигла.

— Упс, Уфімцева… Гей, Уфімцева, ти що, нас спеціально підслуховувала, чи що?