Глава 6

Підступний вітер ламає крила,
Крізь сніг та бурю свій шлях кладу.
Обставини гнуть, але дух міцніша,
До перемоги я вперто йду!

— Д-д-д-д-д-д! Я йду! Трам-пам-пам!

Ми з Волькою стояли під дверима батьківської квартири, пританцьовуючи на місці, я відстукувала зубами пісню і, посміхаючись від вуха до вуха, намагалася натиснути замерзлим пальцем на дверний дзвінок. Відшукати ключі в мокрому рюкзаку виявилося вище моїх здібностей.

— Ось це ми витворили з тобою, Волько! — я хрюкнула носом і, глянувши на тер’єра, засміялася. І тут же жахнулася собі, приклавши долоню до рота: — Кошмар!

Двері відчинила старша сестра й, побачивши мене, оторопіло застигла.

— О Господи! Умко, що з тобою?

Я була мокрою, замерзлою і, здається, виглядала очманіло-збентеженою від свого вчинку. Але несподівано задоволеною.

— Я це зробила, Свєтко! Зробила! — вигукнула. — З глузду з’їхати!

— Що? Що ти зробила? — очі сестри округлилися, а погляд здивовано пройшовся мною. — Потрапила під дощ? Облила себе водою, підтримавши безглуздий флешмоб? Катько, — Свєтка, раптом злякавшись, зробила крок уперед і приклала долоню до моєї щоки, — та ти ж замерзла як льодинка! І наскрізь мокра!

Кидатися на шию сестрі було жорстоко, хоча страшенно хотілося. Я в’їхала на роликах у квартиру, грюкнула дверима й впала в передпокої на пуф. Зізналася щасливо:

— Я його мало не втопила, Свєтко! У фонтані в «Трьох китах»! І народу там було — жах! А потім втекла! Він навіть зрозуміти нічого не встиг! Здорово, скажи?!

— У фонтані?! Він?! — Красиві брови сестри здійнялися вгору, але майже одразу ж насупилися. Невеликий кулачок уперся в бік. — Кать, судячи з того, як захопливо ти про це говориш — дуже дарма не втопила! Зізнавайся, який тхір посмів тебе образити? І, головне, за що? Я йому голову відірву!

І відірве — це ж Свєтка! Обожнюю свою сестру!

— Ні, ти все неправильно зрозуміла. Це я! Я його образила! Уф, Свєта-а, — видихнула, — що тепер буде-е! Здається, я оголосила війну.

— Кому?

— Усім!

Свєтка заморгала, зовсім як Лялька, але швидко прийшла до тями. Ще раз обмацавши мій лоб, суворо заглянула в очі.

— Так, а ну розповідай, Умко! Усе! — скомандувала, стягуючи мене з пуфика й витрушуючи з куртки. — Але спершу марш під гарячий душ! Нам тільки запалення легенів не вистачало! Чекаю на тебе з новинами на кухні! І поквапся, щоб батьки не застали тебе в такому вигляді — їхню розумну й дорослу доньку!

— Ага!

Я і справді змерзла до кісточок, у роликових ковзанах булькала вода, але встояти під душем, коли тебе розпирає на всі боки від власної витівки — просто неможливо! Нашвидкуруч витершись, я замоталася в халат, збігала до своєї спальні за окулярами і, встрибнувши в теплі шкарпетки, примчала на кухню.

Свєтка, прибравши довге світле волосся у хвіст, уже встигла погодувати Вольку й тепер стояла біля плити, відштовхуючи від себе ногою кота Партизана, що ластився до неї.

— Чай? Кава? — глянула на мене скоса. — Потанцюємо?

Я хихикнула, юркнувши за стіл. Побачивши на тарілці свіжі міні-булочки із сиром — схопила одну й сунула в рот. Кондитерська в нашому домі була — просто відпад!

— Звичайно, кава! І можна міцнішу!

Каву я пила рідко, і сестра посміхнулася.

— Ти дивись. І справді витворила щось неординарне. — Відкривши бар, вона дістала з полиці татів коньяк і трохи плеснула в мою чашку з кавою. — Тримай, Умко, — впевнено сказала, опускаючи чашку переді мною на стіл, — ось міцніше! Захворієш ще.

Було так смачно й тепло, що я з’їла з хрустом ще дві булочки, випила пів чашки палючого напою, перш ніж із жахом видихнула:

— Свєтко, здається, я влипла!

— Куди?

— В історію!

Сестра уважно оглянула мене й підняла брову.

— Ну, нарешті! Давно пора.

— Свє-єт, ну я ж серйозно!

І розповіла сестрі все-все! І про гримз із туалету, і про Горобчика — першого птаха на селі, і про себе — страшилу-заучку. Як почала з денної доповіді з квантової фізики, так і закінчила тим, як втекла на роликах із торговельно-розважального центру, залишивши Горобчика одного обтікати перед усіма, тільки п’яти миготіли.

У Свєтки відвисла щелепа. Щоправда ненадовго. Не того бойового загартування виявилася моя сестра, щоб витрачати час на здивування.

— Дурні вони, Катько!

— Ага!

— Але ти-то розумна! І як тільки повелася? Ти що себе в дзеркало ніколи не бачила? У якому це, цікаво, ракурсі ти страшилу знайшла? Ти ж Уфімцева, а ми всі в маму! На Ляльку нашу подивися! Це все твої страховидні окуляри й коса, я давно тобі тверджу! І потім… що значить: якщо програєш, то кинеш університет? Ти взагалі у своєму розумі, гордість сім’ї? Я тобі кину! Я тобі так кину! Я цій міс-куриці з подружками їхні новомодні дупки особисто на гриль натягну! Без анестезії!

Свєтка навіть встала, але я знову посадила її за стіл.

— Не треба, Свєт, я впораюся. Тим більше, що сама винна, ніхто мене за язик не тягнув. Просто прикро стало, ось і заклалася. — Я спробувала посміхнутися. — Зате тепер ти знаєш, на що здатна твоя Катя! І заради свого майбутнього мені необхідно виграти, розумієш?! Сьогодні в «Трьох китах» був перший крок!

Сестра усміхнулася:

— А що, передбачається, що буде другий?

— Звичайно! — я ні на секунду не засумнівалася у своєму рішенні. Пізно було відступати. — Сьогодні переді мною не стояла мета вразити Горобчика своєю красою. Я поставила мету — мене запам’ятати!

Свєтка зітхнула. У майці та піжамних штанях, встигнувши змити із себе косметику, сестра здавалася молодшою за свої двадцять сім років і була такою ювелірною пампушечкою — м’якою, домашньою і затишною. Ось і зараз сказала дуже м’яко, хоча вміла бути зовсім іншою.

— Умочко, але як же він тебе запам’ятає, якщо ти втекла? Адже сама кажеш, що цей нещасний тебе навіть не роздивився.

— Неважливо! Головне, що він запам’ятав момент і дію! На даному етапі більшого мені й не потрібно. — Я весело хмикнула: — Ще по шапці отримаю, тільки цього не вистачало! Нехай заспокоїться, а там і до другого кроку перейду.

— І яким він буде, твій другий крок?

Кіт Партизан нявкнув і надумав залізти до Свєтки на коліна, але, як завжди, товстий зад переважив, і він вчепився лапами в піжамні штани сестри, випустивши дикий нявк. Жаліслива господиня лише поморщилася від подряпин, затягла улюбленця на коліна й почала згодовувати йому м’яку булочку. Кіт у нас звір! Їсть навіть квашений кавун!

— Ну, — я для сміливості сьорбнула кави й озвучила думку: — Оскільки я маю намір Горобчика в себе закохати, завданням другого кроку буде викликати до себе роздратування.

У блакитних очах сестри відбилася суміш почуттів, від спантеличеності до сумніву. До речі, у Партизана теж. І тільки Волька безтурботно крутився поруч, бавлячись із моїм капцем і намагаючись схопити хитрого кота за пухнастий хвіст.

— Кать, ти серйозно зараз, чи що? — озвучила думку Свєтка. — І де ж тут логіка?

Логіка безумовно була, але не все, що інтуїтивно вишикувалося в ланцюжок, піддавалося поясненню.

— Вона тут є, Свєт. Просто повір, гаразд? Він красунчик, і оточений найкрасивішими дівчатами, а отже, шансів вразити його в саме серце в ботанші Уфімцевої нуль. — Я для наочності продемонструвала нулик, зігнувши пальці. Поправивши на носі окуляри, відкусила від булочки шматочок. — Але я не вчора народилася й знаю: етап захоплення зовнішністю поверхневий і швидкоплинний. І та, що сьогодні подобалася, вже завтра викличе роздратування й набридне.

— Висновок?

— Виходячи з того, що в Горобчика немає дівчини, він хлопець захопливий. А отже, щоб рухатися далі, змушений постійно переживати стадію розчарування. То чому б не піти від зворотного? Без цього кроку, зав’язаного на роздратуванні, нам не обійтися.

— А що потім? Будеш брати інтелектом?

Я подумала й кивнула.

— Швидше за все. Дуже схоже на те.

— А якщо виявиться, що йому начхати на твій ай-к’ю, Умко? На твої логічні висновки та кроки? Що, якщо йому подобаються красиві дівчата просто так? Без усяких стадій та етапів? Заради задоволення? Що будеш робити тоді?

Я задумалася й розгублено глянула на сестру. Свєтка дивилася незвично — ось як дивляться на дурну дрібноту — втомлено і з ласкавим жалем.

— Чесно кажучи, Кать, я б радше пожаліла хлопця, якби була впевнена, що задумане тобою здійсненне. А так я боюся за тебе.

Я зітхнула. От якщо чесно, то, звісно, сумніви й мене точили, та ще й які! Але в одному була впевнена точно…

— А я все одно не здамся, Свєто! — відповіла вперто. — І доведу цим міскам-крискам, що ботаніки теж люди! Мені набридло, що над нами сміються! Це було дуже образливо!

— Тоді, може, поєднаємо третій крок із четвертим і розкриємо цьому Горобчику твій прихований потенціал? — запропонувала Свєтка. — Про який я тобі вже втомилася твердити?

Я мало не поперхнулася. Так, у той момент біля фонтану я встигла подумати й про цю частину плану теж, але не очікувала, що сестра скаже так прямо. Мені потрібно було продумати четвертий крок більш детально й наодинці.