Глава 15, частина 1

Донька не просто так запитує. У кухні два стільці, але троє людей, а отже, у нас з’явилася проблема.

Аннуся стоїть на порозі кімнати, за спиною в Руслана, і він обертається. Ніяково ховає руку, якою щойно мене обіймав, у кишеню штанів. У доньки розпущене волосся, блакитні очі в оздобленні темних вій розкриті. Вона із цікавістю дивиться на молодого чоловіка, і він, куснувши губи, спантеличено вимовляє:

— Е-м, привіт.

Здогадатися не складно, звідки у Марджанова взялася незручність. Спілкуватися з дітьми він не звик, і що сказати Аннусі — не знає.

Дочка нічого не відповідає. Опустивши погляд, проходить повз гостя й підіймається на стілець, на якому звикла сидіти. І все начебто як завжди, якщо не брати до уваги те, що вранці вихідного дня моя дитина звикла спати. А отже, присутність Руслана у квартирі відчуваю не тільки я, а й Нуся.

І, звісно ж, вона помічає на столі дві чашки.

— Мамо, я теж буду чай. А в нас є шоколадні ведмедики «Барні»? Вони такі смачні, я їх люблю!

— Доброго ранку, Анюто. Ти не привіталася.

— Доброго ранку!

— Барні немає, я не встигла купити, але є інше печиво. Тільки поїж спочатку, добре? Зараз зварю для тебе кашу.

— Я не хочу кашу. Мамо, можна мені теж бутерброд? Як у вас.

— Авжеж. Сідай, Руслане, — запрошую я Марджанова до столу, підсуваючи чашку для нього до вільного місця, але він раптом проводить рукою по волоссю й виходить із кухні.

А коли я вже ставлю чай перед донькою і кладу на тарілку бутерброд, кличе мене з передпокою.

— Алісо, підійди на хвилинку!

Я переглядаюся з Аннусею. Вона сидить, як мишка, вловлюючи у квартирі кожен звук, і напружена, мабуть, не менше за мене — тільки по-своєму, по-дитячому. Такої її уваги до незнайомого дорослого я не пам’ятаю, і розумію, що мені треба буде подумати, що із цим робити.

Марджанов стоїть у передпокої. Він уже встиг взутися й вдягнув сорочку. Остання неабияк пом’ята після ночі й не до кінця застебнута на грудях, але його це анітрохи не псує.

Він тримає в руці куртку й зустрічає мене зосередженим поглядом. Зробивши крок назустріч, притягує до себе за талію і цілує в губи, показуючи, що віддалятися не збирається.

— Я зараз піду, Алісо, не хочу бентежити твою доньку. Але обов’язково повернуся, і ми поговоримо.

— Про що, Руслане?

— Про все, що захочеш, — серйозно обіцяє. І додає: — І про що захочу я, теж.

— Анюто! — раптом голосно кличе, відпускаючи мене, і моє серце робить у грудях недозволений кульбіт, коли чується тупіт дитячих ніжок, і донька встає на порозі, задираючи голівку. — Принеси, будь ласка, мамин телефон, — просить Руслан. — Дуже треба!

Шукати недалеко. Сумка лежить на кухні ще з учорашнього вечора, й Аннуся швидко справляється. Знаходить телефон і приносить у передпокій. Подає Руслану, продовжуючи трохи сором’язливо розглядати його блакитними очима.

— Ось, я знайшла!

Але брати телефон Руслан не поспішає, упізнавши в ньому свій старий подарунок. Дивиться на мене, і я не витримую:

— Він виявився на рідкість зручним. І я до нього звикла. І взагалі, не питай нічого, Марджанов! Я не зобов’язана тобі відповідати!

— Не буду. — Він нарешті бере з руки Аннусі гаджет і просить — хоча ні, радше вимагає в мене: — Тільки пароль скажи!

Відібрати в нього свій телефон не вийде, це зрозуміло за напругою в міцних плечах і за стиснутими губами, тому я називаю цифри. Мовчки спостерігаю, як він робить дзвінок із мого стільникового на свій і запам’ятовує дані в обох гаджетах. Віддає телефон назад Аннусі, скуто їй посміхнувшись.

— Дякую, крихітко. Ти мене виручила.

— Мене звати Аня, ти знаєш.

— Ну, так… Типу того.

— Я люблю поні та панд. А ти?

— А я… — Руслан знову спотикається на паузі, ховаючи свій стільниковий у кишеню й надягаючи куртку. — А я люблю твою маму, маленька.

Він коротко крокує до мене, щоби поцілувати в щоку, і ми зустрічаємося поглядами.

— До вечора, Сніжна. Не знаю, як я переживу цей день без тебе. Бувай! — прощається і йде.

Двері за ним зачиняються, а я стою, не знаючи, що сказати йому вслід. Не знаючи, що сказати собі, і головне, що сказати доньці.

***

— Мамо, тобі погано? Ти ще не пила ліки?

Ми повертаємося з Анютою на кухню, і я повільно сідаю на стілець, продовжуючи відчувати на собі губи й погляд Руслана — така сильна в Марджанова енергетика. Дочка стоїть поруч, заглядаючи в моє обличчя, і я притягую її ближче.

— Ні, не пила. Іди до мене, сонечко!

Ми знову у квартирі самі, і все начебто, як раніше, але тепер це видимість. Уже все змінилося, і не тільки в моєму житті, а й в Аннусі. Навіть якщо Руслан не повернеться, донька запам’ятає його й буде ще довго про нього питати.

Я цілую її в маківку, і вона у відповідь притискається тісніше. Встромивши ніс у ключицю, обіймає рученятами під грудьми, поки я вдихаю її рідний і знайомий запах, без якого вже й не уявляю життя. Проводжу рукою по волоссю — темному й шовковистому. Напевно, у Руслана було таке ж у дитинстві.

Моїй дівчинці трохи більше ніж п’ять років, і вона дійсно росте напрочуд розумною дитиною. Але їй ще складно зрозуміти нюанси моїх слів, і здогадатися про несказане.

— Вибач мені, золотце, — прошу, і вона тут же дивується:

— За що?

— За те, що бачиш це все. Мою слабкість і ліки. Мені б так хотілося бути здоровою для тебе.

— Матусю, а ти постарайся, і в тебе вийде!

— Я дуже, дуже стараюся, Нусю!

— Якщо хочеш, я заплющу очі й не побачу, як ти будеш пити таблетки. Хочеш?

— Так.

— І ми підемо в парк годувати качок? Я візьму парасольку!

— Звісно.

— Мамо, а цей… цей дядько ще прийде до нас? Він сказав, що прийде.

Аннуся піднімає голівку й дивиться на мене. Ну, звісно ж, вона здогадалася. Ще не доросла, щоб запитати прямо або грати натяками, але вже хоче знати відповідь.

— Анюто, я не знаю. Але ти його обов’язково побачиш! — обіцяю доньці, гладячи її по волоссю. — Ти так на нього схожа. Він просто цього ще не зрозумів, але неодмінно зрозуміє.

— А чому він не приходив раніше?

Яке просте запитання, і як складно на нього відповісти.

— Він не знав, де ми живемо. Ми з ним рано зустрілися, нам треба було просто почекати. Або… або ніколи не зустрічатися.

— Але, матусю, тоді б ти захворіла й у тебе не народилася я! Правда?

Дитяча безпосередність вартує найдорожчого, і я посміхаюся, цілуючи Аннусю в щічки, змусивши її задоволено зморщити гарненький носик.

— Ну вже ні, мій блакитноокий скарб! — сміюся. — Ти б у мене обов’язково народилася! Я тебе дуже люблю. Пам’ятай про це, обіцяєш?

— Так! 

Руслан

Я виходжу з будинку, в якому живе Аліса, і зупиняюся у дворі, немов подорожній на перехресті, не знаючи, куди йти далі. Розуміючи, що єдине місце, в яке я тепер буду хотіти повернутися, — це до Сніжної.

Я піднімаю голову й обертаюся, щоб ще раз подивитися на її вікно й запам’ятати цей ранок так само ясно, як минулу ніч. Там за вікном Аліса більше не одна, як було колись у юності, коли я витріщався на її вікно й мріяв побити Рибалка тільки за те, що він вхожий в її кімнату. Тепер же в Аліси є маленька дочка й своя історія, і мені доведеться на це зважати, якщо хочу, щоб вона мені вірила.

А я хочу. У нас із нею немає вибору. Я більше не втрачу її й нікому не поступлюся. Ані життю, яке вона мала без мене, ані її ваді.

Сьогодні я відчув справжній страх, дізнавшись про останню. Про біль, який її переслідує. Правда про Алісу обпекла до глибини душі, і навряд чи тепер відпустить.

Сніжна, що ж із твоїм крихким серцем?

Я машинально дістаю з кишені куртки пачку сигарет і стискаю в руці. Але замість того, щоб закурити, повільно мну її в пальцях, згадуючи слова дитини: «Дядьку, не кури. Мамі не можна дихати димом».

Хотів би і я знати про Алісу все так само добре, як її донька.

— Молодий чоловіче, це ваша машина на паркуванні? Ви загородили мені шлях. Хто так паркується? Це ж треба додуматися, поставити автомобіль просто посеред майданчика! Гей, я до вас звертаюся! Сподіваюся, ви були тверезим, коли сідали за кермо?

Мене гукає незнайомка в яскравому одязі, і, повернувшись, я кидаю погляд на свою «Теслу». Я справді не пам’ятаю, як кинув машину й пішов до Сніжної. Просто накрила туга й стало несила терпіти.

— Що?.. Так, моя. Зараз приберу.

— Хлопче, з тобою все добре? — незнайомка раптом переходить на «ти», побачивши моє обличчя й намалювавшись збоку. — Може, хочеш випити кави? Взагалі-то я нікуди не поспішаю. Зі своїм колишнім посварилася, ось і зриваю злість…

Кави? Мабуть, хочу. Так, випити гірку й міцну, щоб думки прийшли до ладу. Але точно не з нею.

Я підходжу до автомобіля й знімаю блок із замка. Сівши в крісло, зачиняю двері й вмикаю двигун. Виїжджаючи з паркувального майданчика, помічаю незнайомку на узбіччі з виставленим у мій бік середнім пальцем, але байдуже відвертаюся.

Дивний жест для того, хто за секунду нічого не означатиме. І, проїхавши повз, я тут же про неї забуваю.

 
Я зупиняю машину біля великого торговельного центру, раптово відчувши необхідність звернути до нього. Частина магазинів усередині ще зачинені, і я заходжу в невелике й порожнє кафе, щоб випити кави й подумати про те, про що не думати не можу.

Месенджер показує нові вхідні повідомлення, але я, не дивлячись, змахую їх. Увімкнувши останні дзвінки, набираю номер абонента, якого вже встиг вранці розбудити.

— Шибуєв, привіт, — ще раз вітаюся, — це знову я.

— Якого біса, Марджанов! — по-сонному сердиться Андрій, позіхаючи в динамік. — Ти час бачив? Я заснув тільки о четвертій ранку, а ти свербиш!

— У неї вада серця, як ти й сказав, — кажу я.

Андрій кілька секунд мовчить, після чого його тон змінюється.

— Кепсько. А точніше? Як повністю звучить діагноз, знаєш?

— Ні, але дізнаюся.

— Хто вона тобі? Подруга?

— Більше.

— Твоя нова дівчина?

— Більше.

— Чорт, Руслане, а ти із сюрпризом. Ти ж начебто серйозно не захоплювався ніколи?

— Захоплювався. Але це було лише раз, ще в школі. Ми вчора зустрілися, і виявилося, що не минуло. Точніше, я завжди знав, що не пройде.

— Ясно.

Що йому «ясно», не важливо. Зараз мене хвилює інше.

— Скажи, Шибуєв, як їй допомогти? Дійсно допомогти, будь-якими засобами. Вона не хотіла говорити, але зізналася, що їй потрібна операція. І, чесно кажучи, Аліса виглядає слабкою. Це небезпечно?

— Марджанов, я не бісів провидець, казав уже.

— Не тягни!

— Потрібен діагноз і дані обстеження — це об’єктивно. Суб’єктивно — потрібен хороший лікар. Я б сказав, найкращий! Ну й клініка, де обладнання й терапія на висоті. Тоді шанси на одужання пристойні.

Я нетерпляче перебиваю друга.

— Андрію, мені потрібен твій батько!

Шибуєв хмикає в трубку, однак ніяк не весело. Та я і сам знаю, що потрапити до його батька на прийом — усе одно, що на звану вечерю до якогось монарха. Може, звісно, й пощастити, але це один випадок із тисячі.

— Виключено. Вибач, Руслане, але в нього черга на півтора року вперед. Плюс аспірантура й наукова робота. Та й потім, він ніколи не візьметься за хворого, якщо не буде про нього все знати.

— Що саме «все»? Ти зрозуміло можеш сказати?

Шибуєв зітхає.

— Ти не відчепишся?

— Ні!

— Гаразд, дай мені дві години сну, а потім приїжджай. Але якщо заявишся раніше, Марджанов… Присягаюся, я тебе препарую!

Я теж хмикаю і також невесело.

— Відріжеш яйця, ти хотів сказати?

— Люблю, коли мене розуміють.

Ще досить рано й у торговому центрі мало народу. Я неквапливо заходжу до супермаркету й набираю кошик продуктів — обираючи те, що може сподобатися Алісі. Досвід у мене в цій справі нікудишній, тож доводиться покластися на удачу. Мені завжди хотілося її нагодувати й зігріти — нічого не змінилося й зараз.

Я вибираю найкращі продукти, наповнивши кошик із горою, коли несподівано опиняюся біля відділу дитячих іграшок. Стою, витріщаючись на різноколірні ряди конструкторів, на ляльок і плюшевих істот неживого вигляду… поки мене не помічає дівчина-продавчиня.

Підійшовши, ввічливо цікавиться:

— Доброго дня. Можу я вам чимось допомогти? Мені здається, у вас труднощі з вибором.

І я неохоче відповідаю:

— Можете. А є у вас ці… як їх… поні чи панди? А краще й те, й інше! — розуміючи, що й в іграшках теж повний профан.