Глава 18, частина 3

Аліса

Навколо дивно тихо й відчувається незриме відлуння порожнечі. Так буває, коли ти опинився в незнайомому місці й нічого не знаєш. І запахи незнайомі, морозні й колючі, хоча мені не холодно.

У мене таке відчуття, немов я піднялася з дна на поверхню, прокинулася, але ще не розплющила очі. Бачила сон, але чи сон це був?

Я смутно пам’ятаю якісь постаті й голоси. Звук сирени, біль, що паралізував тіло, і яскраве світло, що б’є в очі. Воно змінило вирву, в якій я оберталася, без можливості за що-небудь вхопитися. Підняти руки та все зупинити. Дотягнутися до простягнутих пальців.

Але зараз усе стоїть — і час, і простір.

— Я що… померла?

Поруч чується якийсь звук і щось глухо гуркоче, наче хтось підхопився на ноги й щось упустив. І голос, який я знаю, поспішає відповісти:

— Ні, ти жива! Алісо?!

— Руслане?.. Де я? Чому навколо темно?

— Ти в лікарні. Зараз ніч. Лікар сказав, що тобі потрібен відпочинок, і я не вмикав світло.

— Анна? Де Аннуся?!

— Наша донька у твоїх батьків. Вони забрали її в моїх, і мої тепер божеволіють. Мати весь час пише мені в месенджер і плаче. Запитує про тебе й просить дозволу побачити онуку. Навіть у Франкфурт не полетіла, плюнула на літак, уявляєш?

— Руслане… — я ледь видихаю, — це справді ти?

Він вмикає світло в крихітному передпокої окремої палати, в якій я лежу, і повертається до мене. Опускається біля ліжка й бере мою руку у свою.

— Аліско… я. Не плач. Тобі не можна, чуєш?

— Що зі мною? Я можу дихати. У мене нічого не болить.

— І не буде. Тебе прооперували — сам професор Шибуєв. Він сказав, що твоє серце тепер здорове. Ось одужаєш, рубці заживуть, і все буде добре.

— Добре?

— Авжеж.

Марджанов сидить в одній футболці та спортивних штанах. Волосся скуйовджене, чубчик упав на лоб, а темні очі блищать. Зараз вони, як ніч, але я знаю, що з приходом дня в них з’явиться чорниця. Та сама, що давно завоювала мене. І скільки б собі не брехала, я не хочу дивитися в жодні інші.

Скільки ж помилок ми обидва наробили. І так, я теж. Ще тоді, коли не вміла чути.

Я вивільняю руку з гарячої долоні й торкаюся пальцями його обличчя. Прибираю волосся із чола й проводжу пальцями по неголеній щоці.

— Ти роздягнений. Ти що, спав тут?

— Так. А де ж іще?

— А хіба ніде?

— Ніде, Алісо. Я не хотів тебе залишати саму.

— Скільки часу я в лікарні?

— Дві ночі. Професор дав тобі виспатися й набратися сил. Ми думали, ти прокинешся вранці. Сніг?

— Що? — я видихаю, а Руслан уже перехоплює мої пальці й цілує їх, стискаючи у своїх.

— Я так сумував. А ще підбив око твоєму братові, і всім тут сказав, що ти — моя дружина. Схоже, твої батьки сприйняли мене серйозно. Не розчаровуй їх. Нам довелося винести непросту розмову.

— Який насичений у тебе видався тиждень, Марджанов, а все через мене.

— Аліско, скажи «так».

— Прямо зараз?

— А коли? — тихо дивується Руслан. — Я стою на колінах, а ми й так запізнилися з тобою на п’ять із гаком років. Але головне, я обіцяв Аннусі, що в нас тепер усе буде по-справжньому. Не можу ж я її підвести?

Я не питаю, просто дивлюся на нього, розуміючи, що між нами більше не залишилося секретів.

— Ти вже знаєш?

— Так. Вибач, Алісо. Я мав одразу здогадатися про доньку. Мені немає виправдання.

— Ти говорив зі мною. Я чула, але думала, мені це наснилося.

— Говорив. Не хочу згадувати першу ніч тут. Мені здавалося, що я збожеволію, поки настане ранок.

— Так.

— Сніг?

— Я згодна. Але в тебе буде дружина в шрамах, Марджанов.

— Я їх не побачу, ти ж знаєш.

Він продовжує тримати мою руку біля свого обличчя, і я помічаю на безіменному пальці каблучку із каменем.

— Руслане, мені здається, чи в мене на руці каблучка? — із сумнівом запитую.

— Тобі не здається. Поки з тобою були батьки, ми з Аннусею знайшли тут поруч ювелірний магазин. Я вибрав платину й діамант. Воно твоє, Сніг.

— О господи, ти точно божевільний! — тихо дивуюся. — Тепер думаю, що проспала цілу вічність.

— Ти не уявляєш, Аліско, як я хочу тебе обійняти! — раптом зізнається Руслан і зітхає із сумом: — Але не можна. Професор особисто пообіцяв відірвати мені вуха й пришити їх до дупи. Як думаєш, це додасть мені сексуальності?

— Дурник…

— Стоп, сміятися тобі теж не можна! — серйозно схоплюється, коли помічає на моїх губах усмішку. Поспішає поправити біля мого боку ковдру. — Тобі не холодно?

— Ні, — чесно відповідаю. — Навіть дивно. Скажи, я можу встати? Мені потрібно, загалом… дуже потрібно в одну кімнату.

— Так, професор сказав, що можемо пробувати. Але, Аліско, почекай… У тебе катетер, я зараз притримаю!

— Що? О, ні… — я жахаюся, здогадавшись, про що він. — Ти ж не хочеш сказати, що бачив…

— Звичайно. Тобі нема чого мене соромитися!

— Який жах, Марджанов. Я ще не вийшла за тебе заміж, а вже готова з тобою розлучитися!