Глава 41

Я залишаю навчальний корпус, біжу сходами ганку, далі йду парковою алейкою в бік автомобільного паркування, і все це роблю чи не так само швидко, як під час своєї ранкової втечі. Здалеку вишукую очима високу, міцну фігуру темноволосого хлопця з такими пронизливо-сірими очима, що, побачивши їх одного разу, – вже не забути. Колись вони сяяли ненавистю, та навіть тоді, п'ять років тому, моє серце бачило в них особливе світло і тягнулося до них – всупереч всьому.

Ось і зараз це світло зустрічає мене, але Стас ніколи не вмів грати, і в його погляді я вгадую здивованість і занепокоєння. Уповільнюю крок, передчуваючи недобре, спостерігаючи, як він закінчує телефонну розмову, ховає «Айфон» в кишеню і, обійшовши автомобіль, відчиняє переді мною двері ... Попри хвилювання, що напружило широкі плечі, пробує посміхнутися.

Так, я завжди знала, що він може бути іншим.

– Ну ось, Ельф, ти й повернулася. У нас усе вийшло, і я не проти спробувати знову.

Я зупиняюся й аби поглянути на нього, відкидаю зі щік сплутане вітром волосся,.

– Стас, щось трапилося? – питаю, відзначаючи про себе, що з моїм запитанням посмішка сходить з його губ, повертаючи лінії рота її звичну твердість.

– Усі живі-здорові, наскільки мені відомо. Але, Насте ... – він не хоче відповідати, і все ж сумніватися не в його правилах. – Перш ніж ми повернемося в Черехине, ти маєш знати. У нас гості.

З моменту мого повернення в домі мачухи ніхто не з'являвся. Ну, хіба Арно. Але я пам'ятаю слова мами Галі, звернені до сина, і здогадуюся, хто б це міг бути:

– Твої друзі?

Але Стас хитає головою.

– Ні, навпаки. Здається, твої родичі.

– Мої ... хто?

Мені не вдається приховати подив.

– Мати телефонувала. Вони тільки-но приїхали. Сам нічого втямити не можу. Зрозумів тільки, що вона впустила їх у дім.

Почута новина здається безглуздістю, і я мимоволі посміхаюся, відмовляючись вірити в подібне припущення.

– Стас, але це ж дурниця якась. Бабуся померла взимку, мами давно немає. У мене є тільки батько і ви. Більше нікого.

– Ми можемо не повертатися в Черехине зараз. Хочеш?

Чи хочу я уникнути зустрічі з чужими людьми? Звісно. Батькові краще знати, хто нам родич, а хто ні. Не думаю, що він став би щось приховувати від мами Галі.

Моє серце раптом обривається, коли я згадую про Єгора. Останні два дні я не дзвонила й не говорила з ним, то невже він зважився ... Ні, не може бути. Він не міг приїхати. Та й навіщо? Коли я сама ...

– Ні, – протестую, холодіючи душею. – Давай повернемося додому. Будь ласка. Я хочу знати, хто це.

– Гаразд.

Стас допомагає мені сісти в машину й сідає сам. Ми їдемо мовчки й тільки біля воріт нашого двору, заглушивши мотор, він несподівано знаходить мою руку, щоб стиснути пальці і зловити тремтіння, яким я відгукнулася на його дотик.

– Насте ...

– Що, – я знову дивлюся в сірі очі, і все занепокоєння, яке охопило мене, тут же відходить на другий план.

– Я розумію, що, можливо, зараз не час і тобі не до того, але ... Будь ласка, візьми, вони твої.

Квіти. Біло-рожевий букет орхідей. Дуже ніжний і красивий, який опинився раптом на моїх колінах. Увага, що так не схожа на Стаса. А може, я просто недостатньо добре його знаю.

Він немов читає мої думки. Ті запитання, що я й сама собі боюся озвучити.

– Нікому, Ельф, – легко торкається пальцями підборіддя, змушуючи подивитися на нього ... й упускає руку, стискаючи кулак. – Ніколи нікому. Лише тобі.

Здається, ми обидва збентежені і не можемо підібрати слова. Щось витає між нами на самій поверхні, щось тонке і вразливе, таке ж привабливе, як аромат орхідей. Воно живе і трепетне, притягує наші погляди й обличчя назустріч одне одному ... і раптом болісно стискається, коли десь близько ляскають автомобільні двері.

Незнайомий чоловік схиляється над приспущеним склом з боку водія і тицяє у вікно незапалену сигарету.

– Гей, хлопче! Дай прикурити. Господар запальничку забрав, а мені ще стирчати тут невідомо скільки. Здохну ж без курива. Ой, дівчино! Даруйте! – поспішає вибачитися, помітивши, як я відскочила від Стаса. – Я вам завадив, так? Дідько, негарно вийшло.

Мені теж ніяково під чужим поглядом, та ще й прикро. І губи ниють, тому що не дотяглися, не зустріли, не отримали.

– Не палю, мужик. Відвали!

Якщо розчарування вміє говорити, то зараз воно кричить удва голоси, і чоловік, дивлячись в обличчя Стаса, що стало жорстким, ретирується, піднімаючи руки.

– Зрозумів! Винен, іду.

Біля воріт стоять два незнайомих автомобілі представницького класу, і Стас похмуро оглядає їх, проводжаючи мене до ганку.

– Не подобається мені це, Ельф, – зауважує, неусвідомленим жестом захисту обійнявши за плечі, коли я сторожко прислухаюся до голосів, що лунають з будинку; виокремлюю з-поміж них чоловічі. – Не в'яжуться такі тачки з твоєю ріднею з Далекого Буру та Батею. Може, помилився хто. В житті всього буває.

Так, буває. Цієї миті я майже впевнена, що так воно і є.

Вони стоять у вітальні – мачуха з батьком. Обоє напружені, витягнуті, підібрані. У просторій кімнаті, крім батьків, я помічаю двох чоловіків і худорляву жінку років шістдесяти, яка присіла на диван. І перший же кинутий на неї погляд говорить мені, що ми зі Стасом помилилися. Упізнали. Знайомі риси, що їх так часто бачу в своєму відображенні і на фотографіях мами, легко вгадати навіть крізь дрібно мережані зморшки, що вкрили її холодне, але все ще гарне, випещене обличчя.

Виструнчившись, вона сидить перед мачухою – темноволоса, в світлому жакеті та спідниці-олівець, стиснувши губи, вчепившись пальцями в ручки коштовної сумочки-саквояжа, і при звукові наших кроків повертає голову назустріч.

– Здрастуйте, – я все ж вважаю за потрібне привітатися з незнайомцями, хоча задоволений вигляд Дмитра Івановича, який опинився раптом в нашому домі, змушує мене скоріше піти геть, ніж ще раз відзначити привітанням його самовпевнену посмішку і поважний кивок голови.

Без сумніву, цьому чоловікові є чим пишатися, сюрприз удався на славу.

Ми зупиняємося зі Стасом на порозі вітальні, аж тут жінка, побачивши мене, схоплюється на ноги, схрещуючи руки на грудях.

– Господи! Анечко! Дівчинко моя! – голосно вигукує, гублячи сумочку на підлогу, і тут же осідає в чоловічі руки, що швидко зреагували. – Але цього не може бути! Ніколашо, як же так ?! Не може…

– А я вам говорив, Еммо Леонідівно, – поважно відгукується засновник конкурсу, – що дівчина – вилита Аня.

На очах жінки виступають сльози, руки тремтять, і я б сама кинулася на кухню, якби мачуха не відреагувала першою.

– Синку, принеси води, – неголосно гукає Стаса, і він неохоче виходить з кімнати, щоб дуже скоро повернутися з келихом у руці.

– Дякую…

Ми всі мовчимо, ситуація дивна, ніхто з гостей не поспішає представлятися або пояснювати свій візит, і жінка заговорює знову.

– Колись моя кузина Ольга говорила мені, що зустріла на відпочинку дивну жінку і дівчинку з нею, дуже схожу на мене в юності, але я не повірила. Не змогла повірити, що ця дитина дійсно може виявитися моєю онукою. Господи, Анечко!

Вона знову дивиться на мене, і батько не витримує.

– Це не Аня. Це Настя, моя дочка. І вона схожа на свою матір.

Дивно, як стрімко емоції змінюють обличчя гості, повертаючи йому крижану холодність, а спині твердість. Тільки-но тремтячі губи прорізали ниткою бліде обличчя, як мені хотілось заховатися від її погляду. Я згадую розповіді бабусі про владний характер цієї жінки і розумію, як непросто було батькові жити в її немилості.

Вона дивиться на нього, як на порожнє місце, наче не він, а вона – господиня цього будинку. Але я знаю, що тільки терпіння мами Галі дозволяє їй це.

– Гришка Матвєєв. Син комірниці з міської пральні. Непорозуміння. Жахлива помилка, що перекреслила долю моєї дочки. Я була впевнена, що ти згниєш у шахті. Якби не ти, моя Аня була б зараз жива й одружена з Дмитром. Зробила б кар'єру в театрі! Звідки ти взявся, жебрак, пройдисвіт! Запаморочив дівчині голову!

Це звучить з несподіваною люттю – в нашому, зазвичай тихому, будинку, й тиша не поспішає поглинати звуки, знову й знову залишаючи їх звучати у вітальні. Та перш ніж я встигаю здивуватися, жінку твердо осмикує якийсь немолодий чоловік, який весь час притримував її за плечі, а зараз уперше привернув до себе увагу.

– Мамо, припини! Негайно! Я, здається, просив!

Ніяких знайомих рис у зовнішності. Напевно, так виглядає або міг виглядати мій дід.

– Вибач, Григорію, це все від хвилювання, – звертаючись до батька, чоловік вимовляє це якомога спокійніше. – Новина про Настю звалилася на нас як сніг на голову. Клянуся, ми не знали ... Ну, добре! Не хотіли знати! Та що вже про колишнє згадувати. Ми винні. Всі винні. Навіть по стількох роках смерть Анни – жахлива трагедія для нашої сім'ї.

– Миколо, замовкни! Я повинна була йому це сказати, хай і через стільки років! Якби не він ...

Але знову заговорює батько. І я, мабуть, ще ніколи не бачила його таким скорботним і схвильованим. До того, як ми зі Стасом увійшли в цю кімнату, тут уже дзвеніла напруга.

– Твоя дочка, Еммо, ненавиділа публіку й драмгуртки, і ти це знала. Вона любила тишу і писала вірші. Їй подобалося дивитися, як ти малюєш. Коли з'явилася Настя, ми мріяли, що дочка підросте і Аня буде вчити дітей музиці. Звичайних дітей у звичайній музичній школі. Ми були щасливі, їй залишався всього лише рік до диплому ... Я не знаю, що сталося того вечора в твоїй квартирі, коли вона прийшла показати вам дитину. Я був під землею в шахті, а ти дала надію на примирення, і я її відпустив. Я ніколи не міг їй наказувати. Вона повинна була повернутися вранці, а втекла від тебе зимової ночі з дитиною на руках, і думаю, та отрута, якою ти отруїла моє життя, досі не дає тобі спокійно спати. Аня була б живою, якби не гординя вашої родини, що зламала її.

Синові не вдається стримати матір, і гостя вже стоїть на ногах.

– Ти! Після всього, що сталося, смієш мені тикати ?! Звинувачувати ?! Мене, людину, відзначену заслуженими преміями і регаліями? Загальною повагою? .. Краще розкажи своїй дочці, чия вона онука і в чиї будинки може бути вхожою, хай тільки забажає! Про тебе ж я знати не хочу!

Я відчуваю, як долоня Стаса знаходить мою. Це як клацання, що попускає нитку, натягнуту до краю. Я навіть не підозрювала, що так напружилася.

У вітальні звучить голос мачухи:

– Так, здається, всім пора видихнути, і надто вам, шановна, якщо хочете продовжити розмову з моєю дівчинкою. В цьому домі немає місця істериці та крику, я цього не терплю. Щиро співчуваю вам із Грицем у загальному горі, але змушена нагадати, де ви знаходитеся і з якою метою.

Даремно мама Галя спонукає до стриманості – її не чують. Чорнява незнайомка, моя кровна родичка, стоїть обличчям до обличчя з тим, кого звинувачувала все життя, і поспішає виказати йому все, що мучило стільки років. Сочиться люттю, що кипить у неї під шкірою, не приховуючи її ні від кого в цій кімнаті.

– Не розумію, чому вони обирають тебе. Чому Аня обрала тебе? Навіть після стількох років – не можу зрозуміти. Нікчема! Ти народився, щоб бути тінню! Мишею під ногами таких, як Дмитро! Саме про це я й сказала дочці. Вас між собою й близько порівняти не можна, і життя це довело!

– Твій Дмитро не давав їй дихнути і ніколи б не дав. Зі мною Анюта була справжньою. Але тобі справді не зрозуміти.

– Що ти несеш ... – засновник конкурсу відривається від стіни, та батько вже повернувся до нього. Не знаю, що бачить в ньому гостя, а я бачу в батькові досить внутрішньої сили, аби прийняти будь-який удар і відповісти їм усім. Зараз він не здається слабкішим за Дмитра, нітрохи.

– Заткни пельку! Коли вже прийшов у мій будинок. І я тебе попереджаю, Ясмінов: не смій підходити до Насті. Я бачу, як ти на неї дивишся. Не смій! Я не допущу твого втручання в її життя!

Я відчуваю, як на моїй руці змикаються пальці Стаса. Він повертає голову в бік чоловіка, і той під його поглядом мовчить, так і не сказавши батькові, що збирався.

– Еммо Леонідівно, я востаннє прошу вас бути стриманішою і зважати на те, в чиєму будинку ви знаходитеся. Згадати, що ви говорите саме про мого чоловіка. Тільки через Настю ми з Гришею дозволили вам тут бути, розуміючи, що ви, все одно, станете шукати зустрічі з нашою дівчинкою. І зараз я вкотре переконуюся, що вчинила правильно, впустивши вас. Так не випробовуйте ж мого терпіння. Воно аж ніяк не безкінечне!

Але гостя знову дивиться на мене, і не схоже, що чує звернення мами Галі до неї. Мені раптом стає прикро за цю показну неувагу з її боку, абсолютно незаслужену господинею дому. Слова вириваються самі собою, немов чекали свого часу:

– Ви говорили всім, що я загинула. Разом з мамою загинула тієї ночі. Всі ці роки уникали будь-якої згадки про мене, – прямо зустрічаю синій погляд. Побляклий, але, однаково, так схожий з моїм власним. – Я знаю, Дмитро Іванович усе розповів. Ви так сильно ненавиділи мого батька, що викреслили і мене зі свого життя. Скажіть же, я не розумію, що ви хочете зараз? Навіщо я вам?

Вона стрімко підходить – бабуся, так не схожа на матір мого батька. Незнайомка, через близькість якої щемить у грудях і відгукується болем душа. Близька-чужа людина, яка раптом увірвалася в моє життя. Підходить, аби взяти за руку й притиснути її до своїх грудей. Аби сказати схвильовано, крізь сльози, погладивши долонею моє волосся.

– Я знаю. Я спокутую провину, Настуню, настільки зможу. Обіцяю тобі! Твій дід був впливовою людиною, у нашої родини серйозні зв'язки. Тільки скажи, що ти хочеш? .. Я знаю, де ти навчаєшся і чим живеш. Ми з Ніколашею про все дізналися! Я заслужена актриса театру, член Спілки художників, мої друзі – люди з іменами й славою ... У мене досвід, зв'язки, гроші. Я можу багато чого ...

– Дякую, але я всім задоволена.

– Будь ласка, називай мене Еммою. Господи, як же ти схожа на Анну! Одне обличчя! Дитинко, ти помиляєшся, просто не розумієш. Знаю, що ці люди – твоє оточення, і ти росла з ними. Не вимагаю прийняти рішення просто зараз, але прошу, подумай про себе, про своє майбутнє.

– Вибачте, Еммо, я вас не розумію.

– А що тут розуміти? – жінка посміхається крізь сльози, і її посмішка здається такою щирою. – Я пропоную тобі життя, гідне моєї внучки. Своє заступництво в світі мистецтва та ім'я. Я особисто знайома з Груно Лісовським, телефонувала йому й отримала щодо тебе хвальний відгук. І, знаючи маестро, схильна цьому вірити.

– Звідки Ви…

– Я ж сказала, що ми про все дізналися! Не потрібно соромитися, Настуню, це кров, гени! Нашій сім'ї є чим пишатися, і я все тобі розповім!

Поруч їдким сміхом відгукується Стас.

– Як зворушливо. Отже, мадам, ви спершу дізналися, що ваша онучка не недоумкувата і не каліка. Вирішили упевнитися, чи талановита вона, й тільки потім розповісти? А якби відповідь виявилась негативною? Так би й сиділи зайцями за горизонтом? У своєму світі зв'язків і регалій? .. Не пам'ятаю, щоб Батя про вас розповідав, дамочко. І відпустіть уже Настю, нарешті! Ви їй не подобаєтеся. І матері, до речі, теж. А це ризиковано – моє вам попередження, незважаючи на всі ваші зв'язки.

Жінка відпускає мене й навіть відступає на крок, аби повернутися в обійми сина, який тут же накрив долонями її плечі. Дивиться на Стаса пильно, допитливо, невдоволено підібгавши яскраво підведені губи.

Він криво усміхається їй, знаючи, що своєї зовнішності йому соромитись нема чого.

– Так, я зведений брат, якщо ви ще не зрозуміли.

Гості не подобається, що їй завадили, я це відчуваю. Моя бабуся-незнайомка мружить очі й задирає тонке підборіддя, оцінюючи Стаса. Зауважує холодно:

– Чому ж. Зрозуміла. Ризиковано, кажеш? – витримує багатозначну паузу. – Я не звикла відповідати таким, як ти, юначе. Невихованим молодикам! Ти маєш рацію, мені не потрібні регалії, аби мати уявлення, що таке відносини мачухи і падчерки. Розуміти їх солоний смак. Ти впевнений, що моїй онучці не сподобається пропозиція? Я вмію бути переконливою.

– Не впевнений щодо останнього.

– Чому ж?

– Не дуже розумний крок з вашого боку – розпочати знайомство з онукою з обвинувачень на адресу її батька і нашої сім'ї. Це мало кому сподобається.

– Якщо це тебе заспокоїть, я мала намір стриматися – не вийшло. Занадто болючою виявилася зустріч з минулим.

– Ви зараз кого сподіваєтеся переконати? Мене чи себе?

– Молодий чоловіче, я б вас попросив ...

Але піднята вгору рука жінки легко зупиняє сина.

– Стривай, Миколо! Хіба ти не бачиш, він теж вимагає поваги. Той, кого навчили висловлюватися мовою вулиці. Не інакше як «Батя» і «дамочка», так? .. Треба ж таке, – дивиться гостро, нанизуючи на свій погляд, – який гарний хлопець виріс у торговки пиріжками. Видно, що в тісто додали крутий заміс, тільки не всі інгредієнти врахували. Що, голубонько, може, й рецепт розкажеш? З ким тісто місити й коли – так, щоб у графі «батько» – стояв прочерк? ..

Гостя повертається до мачухи, і від її слів у мене все всередині холоне.

– Так, я все знаю. Так, заплатила гроші, щоб не грати з тобою наосліп, дуже вже мене здивувало сьогоднішнє становище вашої сім'ї. «Її дівчинка»! Так як ти смієш вказувати мені, що говорити внучці? Де і як себе вести? Загрожувати мені своїм рішенням? Мені, Еммі Григор'євій, яку за щастя приймати в будь-яких будинках! .. І неважливо, звідки в колишньої вихованки дитбудинку такий котедж. Яким місцем ти його собі заробила. Бачу, в тобі й близько немає тієї культури, яка останні покоління живить нашу фамільну кров. І ти думаєш, пані Фролова, що я залишу свою внучку під твоїм піклуванням?!. Дідька лисого! У мене зв'язки в цьому місті, в мене друзі! Варто мені зробити один дзвінок і ...

– Геть, – тихо вимовляє батько осиплим голосом, і я здригаюся від сили гніву, що прозвучав у ньому. І вже голосніше, стискаючи кулаки: – Геть звідси, Еммо! Інакше я тебе вдарю.

– Ти з глузду з'їхав?!

– Не сподівайся. Якщо Настя захоче зустрічі – забороняти не стану. А я тебе бачити не хочу. Нікого з вас. Ніколи в своєму житті! Геть!

Жінка блідне, їй перехоплює подих. В цій кімнаті занадто багато очей в очікуванні звернено на неї, й вона все-таки відступає. Задкує до дверей, відбираючи з рук сина сумочку і звертаючись до батька:

– Нічого, Григорію. Недовго Насті залишилося танцювати під твою дудку. Сьогодні я піду, так тому й бути, але дуже скоро, коли дівчинка вийде заміж, я поверну її. Я говорила з її майбутнім чоловіком і знаю, що він виявився куди поступливішим за тебе. Прощай!

Вона кидає на мене ще один довгий погляд і виходить. Покидає вітальню, на порозі її ноги підломились, і засновник конкурсу підхоплює її під лікоть, щоб відвести звідси.

Останнім будинок полишає Микола, і саме він, обернувшись, вважає за доцільне сказати:

– Жахливою вийшла зустріч. Катастрофа для нас. І все-таки я прошу всіх вас простити Емму, вона складна людина і глибоко нещасна. Звістка про Настю її просто надломила. Моя мати давно не той монстр, яким сьогодні себе показала. Григорію, якщо зможеш, прости за все.

Пішли. І знову ми в будинку самі, ніби й не було тут непроханих гостей. І тільки помітно втомлений голос мачухи порушує тишу.

– Даремно ти, Гришо, погарячкував. Адже знаєш, що мене минулим не зачепити. Ну, подумаєш, вихованка дитбудинку – невелика таємниця. Яка є. З пісні слів не викинеш.

– Галю ...

– Порожній вихлоп. Тільки її ж і обпік.

Я вперше бачу, як батько цілує свою дружину. Обіймає її міцно, чуттєво притягаючи до себе, немов намагаючись захистити від давнього болю, що засів в серці.

– Гришо, ну що ти робиш. Діти дивляться.

– Прости, Галю! Вибач! Ти не заслужила ...

– Прости, – повторюю і я, знаючи, чому Стас застиг біля мого плеча.

Сонце зайшло. У широкі вікна вітальні видно, як насупилося низьке небо, за селищем сизою імлою затягнуло ліс, і рокіт грому, що прокотився горизонтом, символічно відображає загальний настрій. Похмурий і якийсь хворобливо-гіркий, ніби смак свіжого полину. Смак минулого, що навис над будинком вантажем непролитого дощу.

Зараз мені хочеться сказати мачусі та її синові набагато більше, ніж самотнє «прости». Запевнити, що все, що відбулося – жахлива помилка, несправедливість, безглуздість і дурниця. Що я люблю їх більше за життя! Тому що відчувати чужий біль ще важче, ніж свій. Майже неможливо! .. І я розумію батька, читаючи в його очах відображення власних почуттів, коли він раптом просить з хвилюванням:

– Насте, Стас ... Ви не могли б нас із Галею залишити наодинці? Будь ласка, діти, нам потрібно побути вдвох. Це дуже важливо!

І я йому вірю. Замість того, щоб зробити крок до мачухи, відступаю назад. Так, для них це важливо.

Ми виходимо зі Стасом з вітальні й зупиняємося в холі біля сходів. Він дивиться на мене в похмурому мовчанні, нависнувши зверху, а я повертаюся до нього, щоб зупинити погляд на його губах. У відчутному дзвоні напруги, що натяглася між нами, вже чути відлуння запитання, що ще не прозвучало ...

– Насте, що значить «її майбутній чоловік»? Про кого зараз ця гримза говорила?

... Заглядаю в сірі, розгублені очі, розуміючи, що немає сенсу таїтися. Знаючи, що, звісно, він пригадає ім'я, як пригадає й те, про що питав мене багато років тому.

– Про Єгора. Вона говорила про Єгора, та я уявлення не маю, звідки вони дізналися про нього.

– Скажи, що це неправда.

Я мовчу, не знаючи, які слова підібрати. Як пояснити йому так, щоб не зробити боляче. Не дати відчути ті жаль і духоту, що я відчуваю всередині. Розумію, що зараз я сама рву оте тонке і справжнє, що є поміж нами. Те, що Стас намагався зберегти. Але брехати – то не змовчати. З ним це неможливо.

Він нахиляє голову, запускаючи неслухняні пальці в своє темне волосся.

"…Ти його кохаєш? Кохаєш, Скелетино ?! Скажи!

– Єгор мій друг, і я його люблю ».

Згадав. Тільки цього разу не запитав.

– Ч-чорт, Ельф, – видихає пошепки, не піднімаючи очей, з такою мукою в голосі, немов за нього говорить саме серце. – Що ж ти з нами робиш.

Його голос тут же відгукується колючою луною в серці моєму, і я тягнуся до нього, але Стас уже відвертається й повільно бреде сходами нагору, залишаючи мене стояти в тиші холу.

– Вибач…

Широку спину вже не видно, і я закриваю обличчя руками. Ніби й не хочу, та все ж прислухаюся до кроків.

Зараз двері його спальні зачиняться. Досі залишалися відчиненими, а зачиняться – і я втрачу його назавжди. Чомусь саме ця думка стає головною.

І коли тільки ця кляті двері стали для мене такими важливими? Коли я зрозуміла, що саме він намагався сказати – від першого дня мого повернення?!

Я не в силі чекати, не в силі чути цей звук і рвуся до виходу. Вибігаю з дому, далі за ворота, і стрімко біжу вулицею – не добираючи дороги й нічого не бачачи перед собою. Мені потрібне повітря і свобода, потрібен цей дощ, що хлинув з неба, тому що обіцянки душать, душать, душать ...

Ніколи не думала, що настане момент, коли я захочу забути його. Не пам'ятати, не бачити, не знати людину, яка так довго була мені вірним другом. Кращим другом.

Єгор.

Як же довго я втікаю від тебе й не можу втекти. Люблю дитячою пам'яттю і душею, але не люблю серцем.

«... Привіт, Настусю.

– Здрастуй, Єгоре.

– Що, знову не приїдеш? Я сумую, а ти?

– Зараз не можу, вибач. Я теж.

– Знаю. Ти слідкуєш за календарем?

Після паузи.

– Так.

– Скоро наше число, я все ще чекаю.

– Єгоре ...

– Настуню, ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся. Як буду ставитися завжди. Я навіть у дитинстві вигадував різні приводи, аби побути з тобою.

– Єгоре ...

– Тільки не кажи знову, що не впевнена. Будь ласка! Ми все вже обговорювали! Все буде добре, Настунь, чуєш? Рідна моя, обіцяю. Я в нас упевнений ... »

«– ... Насте, як добре, що в тебе є Єгор. Хороший хлопець росте! – бабусине вдоволене зітхання, й не заперечиш.

Так хороший. Дуже хороший. І я проводила з Єгором багато часу, не дивуючись, коли раптом зустрічав мене біля шкільних дверей, щоб разом іти додому, або коли в неділю запрошував у кіно. Вранці проводжав до університету. Адже ми були добрими сусідами і друзями. Стільки років – кращими друзями, поки одного разу він мене не поцілував.

Я добре пам'ятаю щастя, що спалахнуло в його блакитних очах, і власний жах. Стрімке падіння з висоти під товщу води, так глибоко, що тільки й лишається задихнутися. Я довго стояла, витріщившись, не чуючи, не розуміючи, власне, що він говорить. А він говорив, говорив ... Всю дорогу, сміючись і червоніючи, поки я мовчки йшла додому, ледве пересуваючи ноги, відчуваючи, як під ними руйнується земля. А потім щасливе обличчя бабусі, яка зустріла нас на порозі, і її слова, вже після того, як Єгор пішов.

– Ну, ось! Нарешті й виросли, Настуню! Я так сподівалася, що Єгорка таки наважиться. Який молодець! Тепер і померти можна спокійно.

– Бабусю, про що ти кажеш? – моє розгублене, майже беззвучне.

– Про те й кажу, що бачу, онучко. Хороший хлопець Єгор. Симпатичний, порядний, його батьки тебе знають. Будеш за ним, як за кам'яною стіною!

– Ні, – тихе. І знову здивування в обличчя бабусі. – Ні, ніколи!

– Насте, та що з тобою? Ви ж з дитинства знайомі. Дружите.

– Дружимо, так. Але я не люблю Єгора!

– Нічого, дитино. Там, де дружба міцна, – й до любові рукою подати! Це ж не з противним та нелюбом жити! .. Ох, який хлопець хороший, ось, запитав у мене дозволу в кіно тебе зводити.

– Так ми завжди ходили, бабусю. Навіщо питав?

– Ну, як ти не розумієш, Насте. Тобі вісімнадцять, йому – майже двадцять. Чого хороводи водити, він хлопець серйозний, пора й поженихатися. Ато, дивися, вкрадуть! ..»

«– ... Ти навіщо хлопця образила? Не впізнаю тебе, онучко. Чого ховаєшся, мов діва стара? Он, тобі Єгорка цукерки приніс. Мене, стару, квітами обдарував. Чому гуляти не пішла?

– Я не образила, він сам пішов.

– Як так? Отак просто взяв і пішов? А чого тоді півгодини в передпокої топталися? Про що говорили?

– Я сказала йому, що хочу з ним залишатися просто друзями. Що, мабуть, не зможу покохати.

Я знаю, що бабуся засмутиться. Знову буде змахувати сльози й зітхати через хлопчака, якого за стільки років полюбила, як рідного. Я так довго підбирала для Єгора слова, щоб не образити, та, все одно, ображаю найближчих мені людей і відчуваю себе жахливо.

– Що? Так і сказала ?!

Бабуся сплескує руками. Моя, зазвичай спокійна, бабуся раптом схвильовано й сердито зітхає:

– Господи! Та що з тобою, Насте Чого вперлася рогом? Яке таке тобі кохання подавай? Ти озирнися навколо, де кращого хлопця знайдеш?!. Ні, навіть думати не хочу! На кого я тебе одну залишу? Кому залишу? Я Галю поважаю, не думай, але чужа дитина – вона і є чужа. І не сперечайся! Вже ж я життя знаю краще за тебе! Та такого, як Єгорка, – днем з вогнем не знайдеш! Батьки – пристойні люди. Сам хлопець – майбутній військовий, он і машина своя вже є. Єдиний син! Та ти з таким ніде не пропадеш! І коханою будеш, і в повазі житимеш, і в достатку! А кохання – оте, що з книжок – викинь з голови! Сама промучишся і Єгора втратиш!

– Не можу я, ба. Не хочу.

Сказати виходить твердо, і бабуся хапається рукою за серце. Я тут же поспішаю допомогти їй сісти, біжу на кухню за водою, лізу в аптечку за краплями і прошу не хвилюватися. Будь ласка, будь ласка, тільки не засмучуйся, інакше знову буде напад і «Швидка». Я все зроблю, як ти хочеш.

– Та хіба ж я для себе хочу, дурна? Чого мені, старій, треба? Недовго вже лишилося, відчуваю. Я ж собі на тому світі місця не знайду! Буду за тебе, билинку свою невлаштовану, переживати!

Цей день ми призначили два роки тому, коли Єгор вкотре сказав, що кохає, а бабуся розплакалася. Тоді я цуралася його, та не могла уникати, зате навантажувала себе навчанням, а він прийшов у наш дім з батьками та квітами. Як сніг на голову, була його пропозиція.

– Насте, звісно, не зараз! Ну, чого злякалася? Я розумію, в тебе навчання й ми ще молоді, але я хочу, щоб Ніна Іванівна була спокійна. Зараз їй це потрібно більше, ніж нам!

І знову очі горять щастям та очікуванням, а моя душа зривається у прірву. Бо розбити чиєсь крихке щастя легко і через те страшно, а своє не зібрати з осколків.

Не моя провина, що не кохала Єгора. Просто любила, як друга – ніжно, з вдячністю за наше спільне минуле, та серце мовчало, коли він цілував мене. Ось і тепер, з такою надією притиснув до себе, що я не знайшлася, що й сказати. Й, затуливши обличчя руками, розплакалася від безсилля, коли замість блакитних очей побачила уявні сірі очі Стаса. Вони вкололи докором у самісіньке серце.

Серце ж, незважаючи ні на що, продовжувало любити того, хто про нього забув.

Бабуся була щаслива, і я так і не змогла сказати Єгору «ні» – як через місяць, так і через рік».

«Друг. Завжди тільки друг. Час минав, а серце відмовлялося відчувати й відповідати взаємністю. Відмовлялося забувати. Воно, як і раніше, належало іншому.

– Ти моя дівчина, Насте. Це нормально, якщо ми станемо близькі. Я не зраджу тебе, ти ж знаєш.

– Давай не зараз, Єгоре.

– Будь ласка, Єгоре, я не хочу.

– Єгоре, може, наступного разу. Не сьогодні й не завтра. Вибач.

І завжди незмінне:

– Гаразд, Настуню, я почекаю. Але одного разу це все одно станеться.

І тільки коли приїжджала мачуха або я кудись їхала з нею – я мала можливість відпочити душею й вільно зітхнути. Забути про дану обіцянку. Я знаю, вона йому не подобається. Не подобається дистанція, яку я тримаю між нами, не підпускаючи до себе. Нічого не розповідаючи й не обговорюючи. Тому що людину я не хочу ділити з Єгором. Це тільки моя людина».

«– Насте, Ніна Іванівна померла, ти не можеш жити одна.

– Я не одна, в мене є мама Галя.

– Насте, перестань! Вона мачуха, вона не тут, і вона не буде возитися з тобою вічно! Ця твоє навчання у Франції ...

– Ти знаєш, що я хотіла там навчатися, і дуже вдячна їй за таку можливість.

– Але ти їдеш так надовго. І так рідко телефонуєш.

– Майже щодня.

– Я! Це я набираю тебе майже щодня! А ти зайнята, завжди для мене зайнята!

– Ні, це не так, Єгоре.

Але це так. Це насправді так. Я й сама не помітила, як стала уникати дзвінків. Відстань завжди дає мені можливість дихати.

– Послухай, Єгоре, так більше не можна. Це не правильно. Я намагалася, я чесно намагалася ...

– Перестань! Нічого чути не хочу! Ти покохаєш мене, тільки-но станеш моєю. Я все для цього зроблю. Ти вже любиш мене.

– Звичайно, я люблю тебе, Єгоре, але люблю душею, а серце ...

– А що серце? Воно відгукнеться. Настуню ...

І знову губи накривають мої, а серце мовчить. Ні, не відгукнеться. Стискається болісно, немов його зрадили. І туга щемить у грудях.

Як я не люблю ці поцілунки. І руки. Ніколи не дозволяю їм чіпати мене.

– Насте, – таке одурманене в шию, – ну, чому? Скільки можна чекати? Я хочу тебе. Ти моя.

Не твоя.

– Ні. Не можу. Будь ласка, Єгоре, не зараз ...»

І чим ближче наближається дата, коли ми з Єгором повинні будемо подати заяву, тим дужче бунтує серце. Мучить думками, рветься до того, хто колись завдав йому болю, але надійно прив'язав до себе.

Хто вибирає за нас, кого кохати? Чому це почуття одним дарує щастя, а іншим тортури?

Я могла собі брехати, здаватися сильною й дорослою, могла себе вмовляти, втовкмачуючи, що наші зі Стасом життя, одного разу перетнувшись, розійшлися, та не минало й дня, щоб я не згадувала про зведеного брата.

Близькість Єгора душила мене. Ніколи б не подумала, що можу так жахливо почуватися поруч із другом, поруч з яким минуло дитинство. Я не повернулася до нього з Франції, й це виявилося для нього сюрпризом. Він не очікував, але я випросила час.

Я хотіла жити в місті, де жили моя мачуха з батьком, а він не мав права мені заборонити.

Зараз небо немов прорвало. Блискавка розсікає хмари біля самого лісу, і гуркіт грому прокочується селищем, змушуючи мене зупинитися й задерти обличчя назустріч зливі. Назустріч холодним струменям, що били асфальт попід ногами, і своїм ненавмисним, стрімким падінням вони перервали мою втечу.

Я притискаю руки до грудей, тільки зараз помітивши, що в них так і лишився букет орхідей. Перші квіти, подаровані Стасом. Ніжні, прим'яті стихією рожеві пелюстки, як моє перше почуття.

Цієї миті я усвідомлюю те, що серце й так знало давно – я ніколи не повернуся до Єгора. Ніколи. Навіть, якщо залишуся одна. Навіть, якщо зраджу обіцянку, дану бабусі.

Ніхто не в праві змусити нас відчувати кохання. Відібрати право здійснювати власні помилки й жити з розплющеними очима. Ніхто, навіть наші близькі. Краще вже згоріти коротким спалахом, пам'ятаючи, що була в житті мить щастя.

Дощ обмиває екран телефону, коли я дістаю його з сумочки, що висить на плечі, і набираю знайомий номер.

– Єгоре, відпусти мене. Я не буду з тобою.

І через відстань у стільки кілометрів він розуміє.

– Ні. Насте, що трапилося? Я приїду! – кричить у трубку, але я не можу зараз пояснити йому. Пізніше. Пізніше неодмінно.

– Не потрібно. Я сама. Сама приїду до тебе ...

Колись я стояла біля вікна у спальні зведеного брата й дивилася на подвір'я, де між засніжених ялин темніла похмура фігура Стаса. Тоді він часто приходив на це місце, дивився на моє вікно, і кожного разу я відчувала його присутність.

Зараз немає снігу, йде дощ, я промокла до нитки, але, повернувшись до будинку, не поспішаю в ньому сховатися. Сама не знаю навіщо, йду до ялин, що помітно витягнулися й розправили крони, й піднімаю обличчя до вікна спальні. Я знаю, він там.

Я могла б стояти так дуже довго і дивитися на нього. Моє серце обмиває дощ, холодні краплі тарабанять по даху, стікають поверхнею скла ... Але навіть крізь щільну завісу осінньої зливи я бачу сірий пильний погляд, що знайшов мене. Чи пробачив?

Стас поривається відкрити вікно, та я мотаю головою: не треба. Я промокла наскрізь і майже не відчуваю тіла. Не хочу, аби цей злий дощ намочив і його також.

Я сама йду до нього. Заходжу в будинок, іду напівтемним холом ... Піднімаюся сходами, чуючи гучні удари серця і власні кроки. Зараз, незважаючи на тишу й негоду, що наповнила дім сутінками, він більше не здається мені чужим і непривітним, яким колись був, зустрівши самотню дівчину. Нині дім відгукується мирним, затишним очікуванням пізнього вечора. Здається, внутрішньою гармонією сподівається заспокоїти своїх розтривожених мешканців.